Останній з могікан

Молодий талановитий хлопець з галицького містечка Олеська сорок п’ять років тому увірвався в український кінематограф. Мільйонам запам’ятався його стрімкий гуцульський аркан — танок гордих і незалежних легінів — у фільмі “Анничка”. У сімдесяти стрічках Іван Гаврилюк блискуче зіграв головні ролі, поповнивши золотими сторінками скарбницю національної культури: “Хліб і сіль” (1970 рік), “Захар Беркут” (1971), “Це сильніше від мене” (1974), “Спокута чужих гріхів” (1979), “Повернення Баттерфляй” (1983), “Кармелюк” (1986), “Ті, що йдуть за горизонт” (1973) — Гран-прі кінофестивалю у Парижі… Напередодні ювілею — розмова спогад з легендарним кіноактором.

- Хоч велику частину свого цікавого життя, Іване, ти прожив у столиці, рідних львівських пенатів не забував ніколи...

— Народився я в селі Йосипівці неподалік містечка Олеська, де стоїть уславлений замок. Родина Гаврилюків (по лінії батька) жила там споконвіків. Моя прапрабабця по маминій гілці була чистою німкою. Вона навіть не вміла розмовляти українською мовою.

У 1954-му наша сім’я вимушено переїхала до Львова. У селі ситуація складалася так, що вдень приходили енкавеесівці, а вночі — “лісові хлопці”: їсти просили, і спробуй не дай. Виходило: або ті заберуть, або ці не пробачать.

У Львові я навчався у трьох школах: у 51-й — з першого до п’ятого, в 44-й — з п’ятого до восьмого, і в 11-й — з дев’ятого до одинадцятого класу. Тоді вперше було введено кабінетну систему навчання. Саме в ній виявляли схильності дітей до різних дисциплін. Я навчався в літературному класі за вільною програмою. Думаю, саме в школі визначилася моя доля.

Я завжди був непокірним. З раннього дитинства болісно переживав несправедливість. Характерна історія трапилася зі мною у п’ятому класі. Одного дня останнім уроком нам поставили російську літературу. Цей урок вела директор школи — Ганна Павлівна. Я був добрим учнем і сидів за першою партою. Перевтомлені діти куняли, не могли зосередитися, вчителька нервувала. Тоді я сказав собі під ніс: “Просто зай­вий урок”. Ганна Павлівна як те вчула, підскочила до мене, хапнула за вухо й ударила головою об двері. Після того ще й вліпила мені “двійку” і записала у щоденник, аби батьки прийшли до школи. У мені спалахнув шалений протест на таку несправедливість. Тож тільки пролунав дзвінок на перерву, я виліз на підвіконня (а це був високий третій поверх) і стрибнув. На моє щастя, під вікном ріс розлогий кущ дикої ружі...

- Вже в школі знав, ким будеш у житті?

— Мені таланило на прекрасних учителів. Я читав зі сцени багато віршів, грав у різних виставах. Відвідував театральний гурток у Будинку вчителя. Писав вірші. Були вони сповнені реалія­ми тодішньої радянської пори. Недавно їх знайшов і засоромився. Багато з них про комсомольський максималізм, комуністичний оптимізм, віру у світле майбутнє. Який я був дурний! Деякі вірші навіть російською мовою. Надсилав свої “творіння” в обласну молодіжну газету. Усе це — вплив тодішньої ідеології.

Тоді ж днював і ночував у Театрі імені Марії Заньковецької, де збиралася львівська еліта. Вони тусувалися в театральному кафе, яке мало назву “Комарик”. Театром захворів з першого разу, коли відчув своєрідний театральний запах. А в мистецькому храмі заньківчан він неповторний, як моя бурхлива юність, і досі. Та дивовижна театральна атмосфера й ті унікальні люди, віддані мистецтву, викарбували мою долю — актора.

Вирішив вступати у Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, на кінофакультет. Готував мене до вступу відомий актор Театру імені Заньковецької Святослав Максимчук. Жодної копійки за репетиторство (тоді й слова такого не було) Святослав з мене не взяв. Конкурс був шалений — 21 абітурієнт на місце! А я пройшов.

Мені пощастило навчатися у другому наборі на кіноакторському факультеті. Лишень відбувся випуск першого: Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Валерій Бесараб, Віталій Дорошенко, Олексій Кондратенко, Раїса Недашківська... У групі разом зі мною навчалося 14 чоловік. На жаль, майже ніхто з них не став актором кіно, хоча це були обдаровані люди. Акторська професія — суцільна лотерея.

- До Києва ти приїхав вісімнадцятирічним юнаком і відразу потрапив до Івана Миколайчука...

— Святослав Максимчук попросив мене передати пакуночок Іванові Миколайчуку. На порозі свого помешкання нас зустрів сам господар. Іван був першим актором кіно, якого я бачив зблизька. Відтоді й назавжди закарбувався мені його лик з великими і сумними очима. Іван мене прийняв як рідного. З першої зустрічі здавалося, що знайомі усе життя. Так я і поселився у нього надовго. Тепер думаю, який це феномен! Чужа людина, чужа родина. Але Іван був такої широкої натури чоловік. Усе крутилося навколо нього...

Згодом в однокімнатній квартирі-“рукавичці” жили три молоді сім’ї: Миколайчуків, Гаврилюків і Брондукових. Та ще час від часу хтось залишався переночувати. Хоч спали на матрацах, але були веселі й життєрадісні.

Іванова оселя мала надзвичайну енергетику. Кажуть, півжиття минає за столом. За родинним столом Миколайчуків завжди співали. Це були старовинні українські пісні, з дивовижними сюжетами. Пісні — як кіно. На жаль, тепер такої традиції не існує. Як писав Микола Вінграновський в одній зі своїх поем “...Дніпра нема, Дніпро утік, лишилася вода...”.

Окремо слід сказати про Брондукова, який вчився на одному курсі з Іваном. Броник був веселою людиною невеселої епохи і за життя створив собі образ вічно живого. Місце таких артистів, як він, і за життя, і коли його не стало, не заповнюється. Не бачу навіть приблизно подібних до нього людей. Задаю собі запитання: за що Господь Бог так довго мучив Борислава? Шість років бути паралізованим — він цього не заслужив…

Як Іван Миколайчук, так і Борислав Брондуков став для мене рідною людиною. Ба більше, навіть з ріднею таких стосунків інколи у житті не досягають. Ще за життя вони зуміли створити собі найкращі пам’ятники — своєю позицією, відданістю національному мистецтву, почуттям гідності й незрадливістю. Тепер же найбільшим пам’ятником для них був би розквіт і піднесення рідного кіно.

Я був свідком того, як посадили в тюрму Сергія Параджанова. І зробили це люди, які у нього спали, яких він годував, віддавав їм частку своєї душі і таланту...

Я вірю інтуїції. Йдучи вулицею, відчуваю: щось чи хтось кличе. Тоді приходжу на могили друзів... А не просто так, бо треба йти. Так само, як і до церкви — треба йти, бо всі йдуть, як це буває кожного свята і неділі. Я ходжу тоді, коли хочу помолитися. І не йду, щоб перехреститися. Колись був дивовижний випадок. Сергій Параджанов подивився фільм “Камінний хрест”, де Іван Миколайчук грав невелику роль. Картина ця відома у світі, її зняв Леонід Осика. Там була сцена, де усі головні герої у церкві хрестяться. Параджанов сказав: “Подивіться, усі хрестяться, а Іван молиться…”. Ось де око і погляд великого майстра!

Не можна тут не згадати повернення Сергія Параджанова із заслання до Києва. Йому відразу сказали: “Чого ви сюди повернулися? Вас тут усі зрадили!”, на що “український буржуазний націоналіст” відповів: “Нічого... Я відімщу Україні... Любов’ю!”.

- Іван Миколайчук любив повторювати: “Таланту в аптеці не купиш”. Як і вірних друзів. Це — від Бога. Згадаймо Костя Петровича, Леоніда Федоровича, Василя Васильовича...

— На відміну від Степанкова, мене ніколи не приваблювала робота в театрі. Хоча, можливо, правильніше було б там працювати. Професії це лише б додавало. Але я б не міг підлаштуватися під театральний графік, коли на роботу треба ходити щодня. В кіно було більше волі, демократизму, тому професія кіноактора вважалася елітною.

Якщо Іван Миколайчук від багатьох ролей відмовлявся, то Кость Петрович дотримувався іншої думки. Він був з театральних акторів і знав, що не мав права простоювати, що треба працювати всюди. Це допомагало шліфувати свою професію. Та й треба було заробляти гроші, щоб утримувати сім’ю. Рідко хто тоді міг собі дозволити таку розкіш — не працювати.

Пригадую, як журнал “Новини кіноекрана” замовив Іванові Миколайчуку статтю про Леоніда Бикова. Він її написав. Починалася так: “Льоня Биков — як хліб...”. Вже цією короткою фразою сказано все.

Військова тема завжди була святою для Леоніда Федоровича. Він її знав, вмів показати, і йому вона постійно боліла. Знову ж, у той час, окрім пафосу і героїко-патріотичних моментів, правди про війну не можна було казати. Навіть натяки на щось чи певні нюанси вирізали. Биков усе брав близько до серця і переживав за кожну деталь.

Добре знаючи українську мову, в побуті Леонід Биков розмовляв російською. Він усе життя вчився і був здатний дивуватися і зі всього прекрасного, і всього поганого. Це тепер політики і творчі люди настільки загрузли в цинізмі і лайні, що нікого ніщо не дивує. Коли перестаєш дивуватися, прогрес зупиняється.

На початках Василь Цвіркунов (був директором кіностудії імені Олександра Довженка з 1962-го по 1973 роки) на мене справляв враження строгого і суворого чоловіка. Він пережив лихоліття війни. Колишній військовий льотчик, який втратив ногу (ходив з протезом, ледь накульгуючи). За всі роки я не чув поганого слова про Василя Васильовича. Його поважали всі: від прибиральниці — до відомих акторів і режисерів кіностудії Довженка. Був людиною великої справедливості і великих чеснот.

- Новітній середньостатистичний українець за рік прочитує від сили одну книжку, раз іде до театру, а фільмів дивиться 365 як мінімум. І як не парадоксально та вбивчо це не прозвучить, доки будемо переглядати американські та російські фільми, доти втрачатимемо свою молодь, адже вона виростає на всьому чужому.

— Американське та російське кіно є володарем дум молодого покоління. Це величезна катастрофа. Навіть якщо було б французьке, італійське чи польське кіно, то була б також біда, але менша. Біда нашої нації в тому, що не вміємо себе любити.

Для мене кіно — мій біль. Хоч би які зараз оптимістичні прогнози робили, українського кіно нема. Воно знищене. Знаю, чому це робиться. Щоб розвалити Україну, розвалити її єдність, щоб цієї держави не існувало. Кіно, без зайвої патетики, — це обличчя держави. Та останні десять років у мене таке враження, що нікому з моїх колег, друзів, від котрих залежить, щоб українська кіноіндустрія запрацювала, це не потрібно. Не бачу, щоб вони робили із цього трагедію. А трагедія вже є!

Звичайно, я вірю в рідне кіно! Я ж українець. Українське кіно буде жити.