Щороку Іван Миколайчук підіймав тост «за Штімову кобилу», що його привезла додому

3 серпня минає 30 років, як перестало битися серце відомого українського актора.

У батьківській хаті – музей, яким опікується син рідної сестри актора Фрозини Василівни – пан Василь.
У батьківській хаті – музей, яким опікується син рідної сестри актора Фрозини Василівни – пан Василь.

Кілька разів була у Криворівні, де знімали фільм «Тіні забутих предків». Була у хаті, в якій під час зйомок жив  режисер картини Сергій Параджанов,  бачила  хату, яка слугувала знімальним майданчиком для Івана Палійчука, роль якого зіграв Іван Миколайчук.  Але досі не бачила  хати, де народився і виріс знаменитий актор. Нещодавно мені пощастило побувати у Чорториї – на батьківщині народного артиста. Народного — тому що вийшов з народу і вмів втілити на екрані образ національного героя так, як ніхто інший. Народним його вважали шанувальники, а ось влада вперто боялася давати цьому хлопцеві з Буковини заслужене звання.

Смерекова хата зі зрубу під крутим схилом, плетений з верболозу тин, кущ калини біля погруддя на подвір’ї. Зараз у батьківській хаті – музей, яким опікується  син рідної сестри актора Фрозини Василівни – пан Василь. У сінях – кам’яні жорна, на яких мололи зерно. Ліворуч – невелика кімнатка, де стоїть ткацький верстат, різні пристрої для виготовлення ткацьких виробів.

Друга половина трохи більша: велика піч, під стінами лавки, на стінах – вишиті рушники і повно фотографій – кадри з фільмів і особисті знімки актора. Під стелею – жердка, на якій зберігали одяг, невеликий мисник, глиняні горщики для приготування їжі, посеред кімнати – колиска, де  виколисали 10 дітей, серед яких був Іванко…  За сволоками різне зілля, Іванів капелюх та валізка, з якою їздив до Чернівців на навчання. Оце і весь маєток…

 Коли ми  приїхали у Чорторию, пан  Василь уже чекав на нас.

 – Не буду розповідати про творчість  мого дядька, — сказав. – Це можете прочитати у книжках. Краще розкажу дещо цікаве з його життя…

Іван Миколайчук зіграв у 40 фільмах, серед яких були головні ролі, – Тарас Григорович Шевченко у фільмі «Сон», грав в «Аничці», «Тінях забутих предків», «Білому птахові з чорною ознакою», «Вавилоні», «Пропалій грамоті»… Пригадую, коли була маленькою,  до кас львівських кінотеатрів стояли довжелезні черги. Усі хотіли потрапити на фільм, у якому зіграв Миколайчук.  Попри те, що тоді не розуміла, хто такий Миколайчук, пісню з фільму, яку співав Іван, «Причесавсі, прилизавсі, в білі сподні вбравсі, як прийшов я до дівчинки, на порозі… сів си», ми, дітлахи, співали  усі.

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року – за тиждень до війни. Був четвертою дитиною у сім’ї, але першим, хто народився у пологовому будинку (перед цим усі народжувалися у хаті. – Г. Я.).  22 червня почалася війна, а новонародженого з мамою треба було забирати з лікарні.  Батько позичив у сусіда запряжену конем фіру і під бомбардуванням привіз сина з дружиною додому. Іван  двічі святкував день народження – 15 червня і 22 червня. Першим тостом 22 червня було: «Ну, за Штімову кобилу, що мене привезла додому».

За словами пана Василя, відвідувачі часто запитують, як Іван вчився.  Як можна було вчитися, якщо завжди було багато роботи на полі. Сільські діти пасли худобу і допомагали батькам по господарці. Іван вранці йшов на колгоспне поле. А після обіду – на своє. Треба було копати картоплю, жати кукурудзу, косити траву, рубати дрова… Неодноразово викликали до школи Іванового батька: «А чого ви не пускаєте сина до школи?».   «Як то він не ходить? Ну, я йому всиплю!..» — обурювався перед вчителем. А вдома до Івана казав: «Дивись, сину, якщо скажеш, що я тебе не пускаю до школи, — біда буде. Мене заберуть у Сибір, а ви повмираєте з голоду».

На подвір’ї — погруддя Івана Миколайчука.

Іван у дитинстві знав багато патріотичних пісень. Але тато  наказував, щоб  не співав їх перед чужими людьми, за таке можуть забрати до Сибіру.  Іван у 6 років співав «Ще не вмерла України…»,  знав багато стрілецьких пісень.

 Був голодний 1947 рік. Заміж виходила старша сестра Фрозина. На пироги заледве знайшли трошки борошна. Гості поїли, а тато каже до Івана: «Заспівай, синку». Іван заспівав одну пісню, другу. І гості почали витягати з кишень гроші: хто дав кілька копійок, хто і рубля не пошкодував. А як заспівав «Ще не вмерла України…», люди заплакали. Коли тато порахував, скільки Іван «наколядував», вийшло, що заробив більше, ніж молодята «перепили» (обряд привітання молодят. — Г. Я.).

Перші чотири класи Іван сяк-так закінчив у рідній Чорториї.  Далі треба було ходити за чотири кілометри  у сусіднє село Брусниці.  Ходив зі своїм однокласником через поле, щоб скоротити шлях.  Дорогою росли кущі терену і калини. Хлопців прийняли у піонери, і треба було носити піонерські галстуки. Сусідський хлопець був багатшим, то йому купили червоний галстук.  Іванові батьки не мали такої змоги, то мама відірвала шматок зі старого напірника червоного кольору.  От ідуть через поле, а з-за кущів виходять двоє з автоматами. Питають: що робиться у селі, що народ говорить, які настрої. Діти все розповідають. А тоді один з них бере Івана за галстук і питає: «А що це у тебе за ганчірка на шиї? Ти що, піонером став? Совєтам служиш?». Наказали знімати галстуки і в’язати докупи. Сказали, що будуть вішати. Іван не переживав: по-перше, не було де вішати, бо на терені чи калині нікого не повісять, а по-друге, його галстук, що колись називався напірником, від старості і прання під руками розлазився. «Вояки» передумали вішати хлопців і кажуть: «Зараз вас розстріляємо. Рахуємо до десяти. Якщо зможете втекти – ваше щастя». Наказали вдома нікому не розповідати.

Іван про цей випадок розповідав, коли був уже дорослим. «Я чув ще чотири, п’ять… Навіть не опам’ятався, як зі страху опинився у селі».

Колись Іван почув по радіо пісню «Суліко». Вона йому настільки сподобалася, що  вирішив стати артистом. І поїхав вступати в музичне училище. Ще тоді йому здавалося, як вступить у музучилище, автоматично стане артистом. Але в музичний заклад хлопця не взяли, бо не мав ані скерування, ані початкової музичної освіти. Зате йому вдалося вступити у студію при театрі. А через два місяці Іван Миколайчук грав роль Лукаша. І мав ставку у театрі 40 рублів. Його батько на той час отримував у колгоспі 36 рублів. Івановому татові не подобалося, що син вибрав таку професію.  Завжди вважав, що артист, то клоун. Казав: «Ну що то за професія? До 30 років поскачеш, а що далі? От Петро має професію – як зробить замок, то його ніхто не зможе поламати. А Микола он бочку яку дерев’яну зробив…». А коли вже хворому татові у 1963 році показали студійну газету, в якій було написано, що Івана Миколайчука затвердили на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», сказав: «О, сину, то ти – велика людина, якщо про тебе написали у газеті».

Ще один цікавий епізод, пов’язаний із залицянням Івана Миколайчука.  Іван з Марічкою зустрічалися тривалий час. Батько Марічки, а він був непростим чоловіком  (за словами пана Василя, тато був заступником мера), сказав, що хоче бачити хлопця, з яким зустрічається його донька. Прийшли до Марічки додому, сіли за накритий стіл… Тато каже: “Іване, частуйся фруктами”. Іван вперше побачив апельсин. Взяв його зі столу і почав їсти, як яблуко. Тато каже: “Апельсин буде смачніший, якщо його почистити” — “Та не треба, — відповів майбутній зять. — Я звик так їсти”.

 Іван вступив у театральний інститут у Києві, і там побачили у ньому актора. На роль  Тараса Шевченка у фільмі «Сон» був затверджений Губенко, колишній міністр культури Росії, а у “Тінях…” Палійчуком взяли Бахтіна. Але коли Параджанов побачив Миколайчука, змінив своє рішення, і головним героєм став цей сільський красень. Щоправда, тоді його прізвище, студента ІІ курсу театрального інституту, було Николайчук.

Николайчук сам переінакшив прізвище тоді, коли готувалися титри. Так і залишився назавжди Миколайчуком.  Коли знімали “Тіні…”,  в Іванка були закохані всі дівчата не лише з Криворівні, а й навколишніх сіл. Миколайчук тримався відособлено. Почувався ніяково – студент серед столичної тусовки. Бачили, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбрані. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді, повільно. Наче й далі перебував в образі…

Коли у 1964 році під час зйомок фільму “Сон” Іванові прожекторами “спалили” очі, викликали професора, щоб  підлікувати буковинського актора і у зазначений термін здати картину. Марічка забрала коханого до себе в гуртожиток, але оскільки це було житло суто жіноче, Івана поклали у коридорі. Професор, коли прийшов оглядати Івана, жахнувся, мовляв, як може головний герой не мати житла? І йому, студентові другого курсу, дали квартиру у Києві.

 Пан Василь розповідав, як Іван знімався в “Аничці”, як  поводився, коли приїжджав до рідної хати у Чорторию.  Він був зіркою, але цієї зірковості ніколи не показував. Став знаменитим, воістину народним, хоча доля відміряла йому  лише 47 років…

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-Тур» за організацію цікавої подорожі.

Фото автора Чернівецька область