Імператриця Смути

Наша землячка Маріанна (Марина) Мнішек. Жінка-загадка. Польська панночка — католицька місіонерка — російська цариця — дружина і вдова двох самозванців — мати спадкоємця російського престолу — отаманка Смути — прокляття роду Романових. Про неї складали пісні й легенди. Нею лякали. Ким же була вона? Жертвою? Авантюристкою? Слухняною дівчинкою, кинутою ненажерливим батьком у вир історичних подій, маріонеткою монахів-бернардинців, політичним пішаком Зиґмунда ІІІ?

Маріанна народилася десятою дитиною в сім’ї Єжи Мнішека і Ядвіґи Тарло в родовому маєтку матері Ляшках Мурованих (нині село Муроване Старосамбірського району). Точна дата народження невідома: історики подають 1588-й чи 1589-й. Мабуть, таки 1589-й (бик), бо щурячі (1588-й) риси — хитрість, меркантильність, зрадництво — їй не притаманні. Вона була по-бичачому впертою, цілеспрямованою і відданою.

Єжи Мнішек походив зі староморавської (Великі Кончиці) родини авантюрника, який втік від гніву цісаря і завдяки вдалому одруженню вписався в найвище коло шляхти Речі Посполитої. В молодості разом з братом Миколаєм служив при дворі короля Зиґмунда Августа. Брати прославилися звідництвом, а після смерті короля безкарно привласнили значну частину його коштовностей. Коли скандал ущух, пан Єжи пішов до війська наступного короля Стефанія. На час народження Маріанни, вислуживши титули сенатора, Сандомирського воєводи, Самбірського і Львівського старости, був фактичним королівським намісником у Самборі і Львові, мав у своєму розпорядженні королівський замок, який невпинно добудовував і оздоблював. Замолюючи гріхи молодості, щедро жертвував на церкви, власним коштом реставрував зруйнований самбірський монастир ХІ століття. Життя на широку ногу і благодійність потребували коштів, яких завжди бракувало. Мнішек був хронічно винен казні.

Маріанну виховували в страху Божому. Як інші панночки зі шляхетних родин, вона вміла читати, писати, танцювати і заманювати кавалерів. Швидше за все її чекала звичайна доля, звичайне, хоч і гонорове, заміжжя з купою дітей, якби...

В лютому 1604 року Адам Вишневецький (брат чоловіка сестри Марини Урсули) привіз до Мнішеків російського царевича Дмитра Углицького. Мініатюрна гонорова панночка разюче відрізнялася від московських матрон і справила на нього неабияке враження. Не минуло кількох днів, як майбутній цар уже просив її руки. Це було чистим зухвальством, але Дмитро ризикував не вперше. Названий царевич досконало грав свою роль, бо завжди вірив у те, що говорив. Зрештою, він і сам міг бути обдуреним і вважати себе спадкоємцем московського престолу… Так чи інакше, але романтичний образ стражденного, дивом врятованого царевича полонив серце п’ятнадцятирічної панночки. Якщо Мнішек і мав якісь сумніви щодо походження гостя, то з донькою ними не поділився. Звісно, його вабила перспектива бути батьком російської цариці, виплутатися з боргів, але чи вартий Дмитро такої ставки? На шлюб Маріанни з православним не погоджувалась католицька церква, перехід же Дмитра в католицтво перекреслював його сподівання на царський трон. Після листування з папою Павлом V Дмитро таємно прийняв католицьке хрещення.

Мнішек представив царевича сенату і королю. Для Зиґмунда ІІІ Дмитро був лише засобом вирішення династичного спору зі Швецією. Але їхні політичні інтереси дещо співпали, і король заплющив очі на те, що у нього під носом збирається воєнний похід на Росію, з якою він мав мирний договір. У Кракові пан воєвода відкрито заявив про свою підтримку московському царевичу і почав збирати військо. Головний штаб армії знаходився у Львові.

Повернувшись до Самбора, майбутній цар із майбутнім тестем зайнялися укладенням шлюбного договору. Марину продавали за мільйон польських злотих на погашення батькових боргів і спадкове володіння Псковом і великим Новгородом… «Хочеш бути царицею?» — спитали Марину. Здуру сказала: «Так».

Сусідня держава була готова скинути з трону Бориса Годунова — ненависного вбивцю законного спадкоємця Івана Грозного царевича Дмитра. І вихід на сцену того самого царевича — живого і неушкодженого — був дуже доречним. Росіяни завжди вірили в дива… У середині вересня 1605 року той, хто назвав себе царевичем Дмитром Іоанновичем, у супроводі Єжи Мнішека вирушив через Київ на Москву. По дорозі до війська приєднувалися українські козаки. Юна наречена чекала. Раділа звістці про вінчання Дмитра Углицького на царство, вірила й не вірила чуткам про розваги царя з московськими бояришнями, слухала настанови монахів.

З московським царем мали б за честь поріднитися самі Габсбурги — Дмитро став би шурином польського короля, і міг виникнути потрійний союз держав. Бояри ж воліли бачити царицею московську бояриню. Проте серце Дмитра полонила воєводинка. Думний дяк Афанасій Власьєв поскакав до Зиґмунда — від імені царя просити дозволу на шлюб із його підданою.

Статус Маріанни змінився. Тепер вона була нареченою московського царя і мусила поводитися відповідно: “волосов бы не наряжала, чтобы никто ее не водил, только пан староста Саноцкий, после обручения не ела ни с кем, только особно». Бідолашна Марина зовсім не знала звичаїв країни, царицею якої мала стати. Але — вперед!

28 листопада у Кракові на площі Ринок відбулося вінчання Маріанни Мнішек через посла царя Дмитра Іоанновича. Це був зоряний час родини Мнішеків. На церемонії були присутніми сам Зиґмунд ІІІ, його син королевич Владислав, його сестра шведська принцеса Анна, нунцій папи Клавдій Ранґоні, посли, сенатори. Великій княгині в російській провінції часто буде снитися, як вона в білій сукні, розшитій коштовним камінням і перлинами, з перловою короною, крізь заздрісні погляди (Маринко, тримай спину!) йде до вівтаря... Вінчав Марину з Дмитром дядько нареченої кардинал Бернард Моцієвський. Афанасій Власьєв на запитання кардинала, чи не обіцяв цар одружитися іншій дівиці, відповів: “А я хіба знаю? Потім подумав і додав: “Якби обіцяв, мене б сюди не посилав”. Подаючи нареченій руку, по-холопському обгортав її хусткою. Як почувалася Марина?!! Проте молодість брала своє: її розважив бал і розкішні царські подарунки.

В Московії церемонію сприймали лише як заручини. Царська пара мусила вінчатися вдруге — у “справжній” церкві, Маріанна мусила прийняти причастя з рук “справжнього” священика. Бояри не хотіли цариці-католички. Мнішек листувався з папою римським і московським царем. Жодна зі сторін на поступки не йшла. Залишалось тягнути час.

Нарешті 2 березня Марина Юрівна з почтом у дві тисячі чоловік вирушила в бік російського кордону. В Орші простилися з останньою католицькою капличкою, і 18 квітня, перейшовши міст через Івать, вступили у володіння царя Дмитра. Росія зустріла свою царицю чотирма боярами, мрякою, холодом і розпутницею, про яку попереджав Дмитро, благаючи виїхати швидше. Чужа мова, чужі краєвиди, убогі курні хати, дивні священики з іконами, злиденні холопи з хлібом-сіллю...

12 травня Марина в позолоченій кареті з царськими гербами у супроводі розряджених поляків і росіян урочисто в’їхала в Москву. Під дзвони і сурми карета зупинилась, біля Вознесенського монастиря, де жила мати Дмитра цариця Марія Нага (сестра Марфа). Марфа радо зустріла невістку — і двері монастиря зачинилися за ними. Лише напередодні вінчання Марину перевезли у щойно збудований царський палац.

Церемонію, яка відбулася 18 травня в Успенському соборі, поляки і москвичі сприйняли по-різному: як коронацію цариці — і як хрещення у православну віру і вінчання з царем. Марину нарядили в російське вбрання. Патріарх Ігнатій помазав їй чоло миром, поклав на голову корону і на плечі царські регалії. До причастя ні Марина, ні Дмитро не підійшли. З церкви велику княгиню виводили під руки цар Дмитро і (поки що не цар) улесливий зрадник Василь Шуйський…

Наступного дня на бенкеті Марина була вже в польському вбранні. Цар дозволив їй це, хоча в усьому іншому дотримувався російських традицій. Польських послів не посадили за царський стіл, і вони разом з воєводою покинули бенкет. Марина сиділа сумна. Все було чужим. Осібні тарілки стояли тільки перед нею і царем. Решті роздали пайки хліба, в які, вийнявши м’якуш, накладали їжу. Бояри — хто з цікавістю і подивом, хто з. прихованою ненавистю — поглядали на царицю. Марина майже не їла. Але невідомий прилад у її руці — виделку — помітили всі. Їжа була одноманітною. На солодке цар зі своїх рук пригощав гостей чорносливом…

Був піст, а гучне святкування з музикою, танцями, п’яними гостями тривало, поляки поводилися, як господарі столиці, обурення боярства наростало. Змовники згуртувалися довкола Василя Шуйського. Без зрадників не обійшлося: Дмитра попередили, проте він був веселий, щасливий, самовпевнений і п’яний…

На світанку 27 травня вдарив набат. Натовп, підігрітий чутками про віровідступництво і чорнокнижництво Дмитра, увірвався до царських палат. Цар, тікаючи, вистрибнув у вікно, проте зламав ногу і втратив свідомість. Його занесли назад до палацу, де й добили. Ще теплий труп притягли до Марії-Марфи Нагої, спитали, чи точно це її син? Вона відповіла загадково: «Що ж ви про мертвого питаєте? Вже не мій…». Понівечене тіло поклали на Лобному місці, де з нього знущався натовп, потім закопали в полі за містом. Проте цар — навіть мертвий — становив загрозу. Тіло викопали, спалили, а прахом зарядили гармату й вистрелили в білий світ…Так був знищений той, хто міг би стати найкращим російським царем. Байдуже, текла в його жилах грізна кров Івана ІV чи ні — важливо, що він приміряв царську корону, і вона йому підійшла. А щодо законних спадкоємців — не секрет, що цариці не завжди народжували саме від царів… Прикро, що була втрачена можливість увійти у відчинені двері Європи замість того, щоби потім Петром Першим прорубувати туди вікно.

Цього дня було перебито більше ніж 500 поляків — шляхтичів, солдатів, слуг, музикантів. Загинув і священик під час відправлення меси. Проте метою Шуйського не було сваритися з Польщею, а трон уже звільнився. Марина врятувалася дивом: її не впізнали в домашньому вбранні. До вечора столиця заспокоїлася. 29 травня Шуйський був проголошений царем, 11 червня коронувався. Але народ не вірив у Дмитрову смерть. Хитрий Шуйський наказав привезти з Углича труп дитини, нібито справжнього Дмитра, і змусив бідолашну Марію-Марфу його «впізнати».

У Марини відібрали не лише подарунки Дмитра, але й особисті речі, залишивши кілька сорочок, але дозволили переїхати до батька. Між тим поширювалася чутка, що Дмитро Углицький дивом врятувався вдруге. Проти Шуйського повстав південний захід імперії: козаки збиралися йти на допомогу своєму царю. Перебування Марини у столиці становило небезпеку для нової влади.

Наприкінці серпня всіх поляків, крім послів, розселили по провінції. Під охороною 300 стрільців Марину з батьком і найближчими родичами вивезли в Ярославль. В неволі, у ворожому оточенні, нужденні і залежні відбули вони 21 місяць заслання. Їх дражнили чутками про те, що Дмитро живий, зібрав військо і йде то на Москву — здобувати трон, то на Ярославль — звільняти царицю. Потім чутки спростовувалися. На небо виходив червоний місяць, вили собаки, горіли хати…

Між тим складні переговори Зиґмунда з Шуйським завершилися. Воєводу з донькою («И дочери своей Марины государским именем государыни не называти»!) перевезли до Москви, щоби звідти відправити в Польщу. 2 серпня кортеж польських послів разом з Мариною виїхав з Москви у бік польського кордону.

Проте воєводі шкода відмовитися від Пскова, Великого Новгорода і привілеїв тестя царя. До того ж, у Польщі чекають несплачені борги… Ще з січня він листується з тим, кого називали Дмитром Самозванцем ІІ. В результаті Мнішек з царицею опиняються не на батьківщині, а в таборі «тушинського вора». Воєвода добре знає, до кого везе свою доньку. Марині ж сюрприз ледве не коштує життя. Батько заспокоює її і вмовляє: вона повноправна вінчана цариця, має право на трон, який здобуде за допомогою цього другого Дмитра. Врешті-решт слухняна воєводинка публічно визнає тушинського вора «тим самим Дмитром», своїм чоловіком, вінчаним царем російським. Батько продає її вдруге, отримавши розписку на 300 тисяч рублів і 11 міст Сіверського князівства...

В Тушинському таборі зібралися поляки, що ховалися від помсти Зиґмунда ІІІ, козаки Івана Заруцького і вороги Шуйського з числа російських бояр і дворян. Єдності не було. Між тим, казна Самозванця спорожніла, він заборгував своїм найманцям велику суму і намагався втекти. Його посадили під домашній арешт. Мнішек вирішив шукати допомоги на батьківщині. Саме тоді, у січні 1909 року, Марина вперше не послухалась батька. Воєвода кинув доньку без благословення серед російських снігів і вирушив до Польщі. Більше вона його не бачила. Писала — і не отримувала відповіді.

Навесні і влітку 1609 року тушинське військо вже мало що контролює, крім довколишніх місць, і поступово перетворюється на справжню банду мародерів.

Шуйський тим часом домовляється зі шведами про набір найманців. Це розв’язує руки Зиґмундові: договір порушено, він перетинає російський кордон на чолі війська і стає під Смоленськом. Тушинські поляки негайно споряджають до короля посланців — виторгувати умови переходу до його війська. Між тим сепаратні переговори бояр із Зиґмундом тривають, і деякі міста вже присягають королевичу Владиславу. Проте король і сам не проти бути ще й московським царем… Росія збурена. То там, то тут з’являються і зникають нові самозванці.

Росіяни часто і самі не розуміють, до кого вони пристають і за що б’ються. Одне слово — Смута. А для іноземних найманців війна — робота, а за роботу треба платити.

Тушинці присягають королю Зиґмунду і його нащадкам. Слабкодухий Самозванець тікає, Марина у збуреному таборі залишається заручницею. Вона у відчаї пише батькові і королю: «Всього позбавила мене зрадлива фортуна, одне лише законне право на московський престол лишилось при мені, скріплене вінчанням на царство, стверджене визнанням мене спадкоємицею і подвійною присягою всіх державних московських чинів». В очікуванні відповіді, Марина не знаходить собі місця, і як знак долі сприймає записки, передані від Самозванця.. Її пам’ятають, її люблять! Марина просить відпустити її до чоловіка. Погоджуються — але одну-однісіньку, без супроводу. Слабка жінка мусила би покірливо зносити знущання. Але не Марина! Всі амбіції роду, весь польський гонор стають у пригоді. Вона перебирає керування зі слабким.

Самозванцевих рук: пише зобов’язання оплатити найманцям всі борги, як тільки прийде до влади, сама обходить польські роти, соромить, обіцяє, намагається знову прихилити їх до чоловіка — і це їй вдається! 28 лютого, перевдягнута в чоловічий костюм, у супроводі кількох вірних людей Марина залишає тушинський табір і вже наступного дня з’являється у Дмитрові, в таборі Сапеги. «Ніж мені, російській цариці, з ганьбою повертатись до рідних у Польщу, краще вже загинути в Росії»,— каже вона. При ній відбувається штурм Дмитрова, вона соромить захисників і відстоює фортецю: «Що ви робите, злодії, я — жінка, і то не злякалась!». Сапега не хоче відпускати її в Калугу до Самозванця, але теперішню Марину годі втримати — вона вирветься з боєм! І от вона знову в дорозі — взимку, в незнайомій країні, в чоловічому одязі, коли в санях, коли верхи. Ні, вона не загубилася серед снігів. Прибула в Калугу і всім на зло відкрито повінчалася з Самозванцем — коли в Тушині нарешті отримали вже непотрібну відповідь короля: Марину просили не заважати своїми претензіями…

Марининими зусиллями військо знову опиняється під Москвою. Вона багато листується, знаходить нових прибічників. Самозваний цар у депресії готовий обіцяти що завгодно, аби тільки йому допомогли сісти на трон. Проте московським боярам ближчий чужий шляхтич, ніж свій холоп, і 27 серпня вони присягають королевичу Владиславу. Справжня цариця і самозваний цар тепер заважають і боярам, і Зиґмундові. На пропозицію довіритись милості короля вони не пристають. Військо мусить вибирати: битися з об’єднаним військом короля і московських бояр чи почати домовлятися про умови подальшої служби і дою «царя». Вибирають останнє. Зиґмунд зверхньо відповідає, що не буде проти, якщо Мнішек віддасть зятеві намісництво в Самборі. Розлючена Марина кидає: «Хай його величність віддасть царю Краків, тоді цар віддасть його величності Варшаву». Це розрив. Гетьман Жолкевський готується захопити «царську» сім’ю. Марина з Самозванцем тікають в Калугу, звідки «тушинський вор» звертається за допомогою до турків. «Поки я живий, я Росію у спокої не залишу». 21 грудня «царика» на полюванні вбиває князь Петро Урусов. Марина на останньому місяці вагітності. Вона знову заручниця і чекає смерті. Якби цариця народила дівчинку, можливо, її справді б убили, але в середині січня на світ з’являється «царевич», якого нарікають ім’ям Іван, — на честь «діда». Погоня за троном відновлюється. Сина Марини хрестять у православному обряді: вона вже розуміє, що католику російським царем не бути. Віднині царицю з царевичем охороняють і підтримують українські козаки на чолі з Іваном Заруцьким. Частина калужан присягає королевичу Владиславу, решта — царевичу Івану. Заруцький з царицею і вірними їй козаками переїжджає до Тули, а звідти — до Коломни.

Доведений війною і мародерством до відчаю російський народ озброюється. Організовується патріотичний земський рух проти іноземців. Переговори Заруцького з керівником І ополчення Ляпуновим, на території якого стоїть Коломна, заходять у тупик. Козаки вбивають Ляпунова. Вплив Заруцького зростає, але сил зайняти Москву бракує.

Патріарх Гермоген (в миру — Романов), натхненник патріотичного руху, розсилає листи з анафемою на Марину і її сина, в яких вбачає втілення всіх бід Московської держави. Невизнання «сина калузького вора» стало об’єднуючим в ополченні. 21 лютого 1613 року царем обирають Михайла Романова. Проти Заруцького відправляють рать під командуванням князя Одоєвського. Залишається один шлях відступу — в бік Дикого поля і Дону. Під Воронежем козаки дають бій і йдуть на Астрахань, сподіваючись залучити татар. Але ті врешті-решт присягають новому царю. Заруцький з царицею, царевичем і залишками війська тікає з Астрахані по Волзі. 24 червня втікачів наздоганяють на Яїку, на Ведмежому острові.

Через кілька днів усе скінчилося. Марину і Заруцького везли в Казань, а звідти в Москву закованими. В Москві Заруцького посадили на кіл, а чотирирічного сина Марини повісили. «Куди ви несете мене?» — питав переляканий Іванко. — «На шибеницю, синку». Казали, що дитячої ваги бракувало, і царевич довго смикався у зашморгу. Казали, що невтішна цариця прокляла Романових, і прокляття те знищило їх рід… Марину за різними версіями або втопили, або заморили голодом і холодом. Швидше за все, її заточили Іванівський монастир, де вона і померла від смутку і безнадії.

Марина залишила в Росії багато пам’яток. В кожному місті, де вона побувала насправді чи лише за чутками, обов’язково є будинок, який бережуть, бо саме в ньому зупинялася Маринка-воровка, відьма, що не померла в коломенській Маринчиній вежі, а обернулася сорокою й полетіла в далекі краї. Куди? Мабуть, на батьківщину, до руїн замків свого дитинства…