У килими братів Мегерянів вплітають долю

На найстарішій фабриці в Єревані продають килими навіть за 10 тисяч доларів.

Пригадуєте часи, коли за кількістю килимів і кришталю у хаті оцінювали матеріальний рівень родини? За “совєтів” ми скуповували увесь цей крам, забивали “стінки” посудом, а стіни обвішували чеськими, угорськими чи турецькими “коврами”. На підлозі мав бути також килим у кожній кімнаті, і у коридорі, і навіть у кухні. Зараз мода на “пилозбірники” минула, і народ потрохи почав позбуватися килимів. Дешевих. Але не тих, які є справжніми витворами мистецтва. Думаєте, такі існують? Так, я їх бачила на власні очі – на килимовій фабриці в Єревані.

Коли під час екскурсії на килимовій фабриці братів Мегерянів нам сказали, що 90 відсотків їхньої продукції продають у США, не повірила. Кому за океаном потрібен килим? Та коли почула, скільки коштує виріб, думку змінила. Зрозуміло, що йдеться не про той ширвжиток, який ми колись купували, а про килими ручної роботи, які виготовляють за старими технологіями, з натуральної овечої вовни. За словами екскурсовода, вартість маленького килимка, як біля ліжка у спальні, в американських магазинах стартує від тисячі доларів. Килим трохи більшого розміру, який кидають під ноги біля дивана, може коштувати 6−10 тисяч доларів. Скільки треба би було заплатити за килим 3×4, навіть страшно уявити!

Родина Мегерянів осіла у США 100 років тому, тікаючи від геноциду вірмен з рідних теренів, і заснувала у заможній країні килимовий бізнес. А після розпаду Союзу родина почала розвивати виробництво килимів на історичній батьківщині, і за кілька років відкрила аж 22 невеликі фабрики у різних містах Вірменії. Тепер з цих міні-заводів працюють лише три фабрики – в Єревані, Абовяні і Раздані. За словами екскурсовода, це пов’язано з кризою у світі і меншим попитом на килими фабрики братів Мегерянів в Америці. Та навіть попри кризу, фабрика у Єревані не зменшує обертів. Брати Мегеряни вирішили зробити свою фабрику туристичним об’єктом, створивши в її стінах музей. Це дає можливість не лише отримати зайву копійку від відвідин туристичних груп, а й слугує такою собі бізнес-пропозицією: а раптом хтось облюбує собі килимчик і поїде додому із коштовним сувеніром? А щоб легше ходилося цехами підприємства, обладнали на території… ресторан. Після екскурсії можна не лише посмакувати стравами національної кухні, а й скуштувати доброго вірменського коньяку чи фруктової горілки.

Усі цехи фабрики залишилися такими, як були у давнину. Тут нема сучасного промислового лоску і супер-пупер новітнього обладнання. Килими жінки тчуть на старих класичних агрегатах. Робоча зміна триває вісім годин. Я би назвала їхню роботу пекельною, бо висидіти напівзігнутою і пальцями шукати потрібну нитку, щоб її зав’язати, – нелегко. Над одним килимом, як правило, працюють кілька ткаль від двох до п’яти місяців. Перед ними вгорі закріплені нитки основи, у них вплітаються кольорові пасма, за допомогою яких створюється візерунок. Перед очима кожної ткалі висить схема візерунка.

У музеї, що на території фабрики, показують килими, яким перевалило за два і три століття. У кожному малюнку щось зашифроване. І у кожного своя історія. Нам показали килим, розірваний навпіл. Під час геноциду мама розірвала найдорожчу у хаті річ і віддала двом маленьким донькам по половинці килима. Сказала, якщо доля буде милосердною, вони зможуть колись знайти одна одну за цим килимом. І вони знайшлися на різних кінцях світу через 50 років. Зтулений докупи килим віддали у музей братів Мегерянів.

 Найстарішому у музеї килиму – 400 років. Археологи знайшли його відрізок 70 років тому. Відновити його було складно, хоча, за словами екскурсовода, на початку 2000-х років спеціалісти фабрики “розсекретили” таємниці давніх майстрів і тепер використовують такі ж самі натуральні фарбники та закріплювачі фарб, які виготовляли кілька століть тому. Скажімо, червоний колір отримують з кори граната, коричневий – з кори грецького горіха.

Я не привезла додому з Єревана навіть маленького килимка. Надто дорогий це сувенір. Але посидіти на горі килимів, наче королеві, мені пощастило. Бодай для фотографії…

“Високий Замок” дякує Львівській ОДА за організацію цікавої подорожі.

Фото автора

Єреван, Вірменія