«Язык» на держслужбу не заведе

Коли у травні минулого року набув чинності новий Закон «Про державну службу», поборники мовного нехлюйства і зневаги до державної мови, якими грішать чимало чиновників, зітхнули з полегшенням. Нарешті, мовляв, хоч якийсь прогрес намітився: без атестата про успішно складений іспит з української претендентів на чиновницькі портфелі навіть до конкурсного відбору не допускатимуть. Але минув місяць, другий, півроку, а про мовну атестацію — ні слуху ні духу. Її порядок Кабмін мав затвердити ще до листопада 2016-го. А вже з 1 травня 2017-го для «абітурієнтів» на посади держслужбовців посвідчення про атестацію з української мови мало бути обов’язковим документом для допуску до конкурсу. Невже знову «усе пропало»: норми закону є, але виконувати їх не поспішають (порядок атестації уряд ухвалив лише цього тижня — 26 квітня)?

Невже армія чиновників і далі примножуватиметься «грамотіями», які або і двох слів державною мовою не можуть зв’язати, або такі перли з помилками у публічних дописах чи документах видають, що від сорому мали б крізь свої чиновницькі крісла провалитися. Та тільки багатьом навіть не соромно за те, що з мовою не дружать, і що ще гірше — дружити не збираються. Навіть «кровосісь» Азаров перепрошував, коли з «азіровки» на російську переходив. А для міністра Авакова ніщо не указ: державну мову він вперто ігнорує. Чи варто сподіватися, що мовні вимоги Закону «Про держслужбу» таки запрацюють, і принаймні у чиновницьких кабінетах авакових поменшає? Про це — у розмові з членом Комісії з питань вищого корпусу державної служби (вона проводить конкурсний відбір на чиновницькі посади вищої категорії — від держсекретарів до голів місцевих держадміністрацій), філологом за освітою Володимиром Купрієм.

- Чому Кабмін так затягнув з ухваленням порядку мовної атестації?

- Вимога закону є, а знайти механізм для її реалізації виявилося не так просто. По-перше, жодним законом не визначений орган, який би мав право затвердити стандарт державної мови. А будь-яка атестація без стандартів — це нонсенс. Довелося шукати шляхи, як виплутатися з цієї ситуації. Зрештою, і сама розробка стандарту — процес непростий.

Не обійшлося і без психологічного опору. У багатьох, особливо у людей старшого віку виникла реакція спротиву через страх: а раптом не пройду атестацію?

Впиралося й у грошове питання: чи достатньо коштів, аби забезпечити той чи інший механізм атестації? Коли голосували за бюджет, навіть не виникло питання, що на це знадобляться кошти. У часі теж розходилося. За оцінками Українського центру незалежного оцінювання якості освіти, щоб запустити процес державної атестації у форматі їхнього ЗНО, знадобилося б два роки. Але ж ми не можемо стільки чекати.

- Зійшлися на тому, що атестацію проводитимуть вузи?

- Так. Але тільки ті, які здійснюють підготовку магістрів за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування», мають відповідну кафедру української мови, і достатню кількість професорсько-викладацького складу, для формування атестаційної комісії. На всю Україну це близько 80 вузів.

Атестація буде платною. За попередніми підрахунками - близько 400 гривень. Ці кошти мають покрити витрати вишу на роботу атестаційної комісії, підготовку і друк матеріалів, папір, канцелярію, виготовлення посвідчення.

Планується запровадити перехідний етап - до 1 вересня 2019 року. За цей час ті, у кого «відмінно» з української мови в атестаті про середню освіту, можуть на підставі цього документа отримати посвідчення про атестацію. Такий же підхід і до філологів - тих, хто отримав вищу освіту за спеціальністю «українська мова». Якщо людина навчалася у вищому навчальному закладі або закладі нижчого рівня і має у дипломі «відмінно» з української, також зможе отримати посвідчення про атестацію. З 1 вересня 2019 року атестація буде обов’язковою для всіх без винятку претендентів на участь у конкурсах на державну службу: філолог - не філолог, відмінник - не відмінник.

- Підозрюю, що до 1 вересня 2019 року в Україні зросте попит на липові шкільні атестати з оцінками «відмінно» з української і дипломи «укрмовників». Зрештою, чи є гарантія, що й посвідчення про атестацію не можна буде купити?

- Якщо вуз претендує на репутацію, то повинен про цю репутацію дбати. Не в його інтересах нажити «славу» продавця посвідчень про атестацію. Передбачено, що атестації будуть відкритими і прозорими. На атестаційних сесіях можуть бути присутні представники громадських організацій (завчасно попередивши про свою присутність). Вони матимуть право здійснювати громадський моніторинг процесу. Це також мінімізує можливі зловживання. Деякі вузи самі ініціюють і відеофіксацію під час атестації.

- Що робити з тими чиновниками, які вже на посадах і яких мовна атестація не торкнеться? Як змусити міністра Авакова розмовляти на службі українською?

- Посада міністра у нас політична. Тож на пана Авакова Закон «Про державну службу» і прописана у ньому норма, яка зобов’язує чиновників користуватися державною мовою під час виконання своїх службових обов’язків, не поширюється.

- Але хіба це не нонсенс, що український міністр може і далі розмовляти недержавною мовою, бо закон про держслужбу його, бачите, не стосується?

- Коли йдеться про етичні моменти, як примусити когось бути чемним? Хіба що постійним привертанням уваги і громадським тиском. Можете уявити, щоб, скажімо, міністр у Франції не володів чи не говорив французькою? Це нонсенс! Людині має бути соромно. Не кажучи вже про те, що це мало б відповідно вплинути на її політичну кар’єру.

- А може, варто, як за Януковича - примусом згори? Навіть Азаров змушений був за підручник з української засісти. І міністр Захарченко після публічного прочухана швиденько мову вивчив.

- Тоді інші були стосунки між президентом і міністрами. Тут швидше прем’єр Гройсман мав би робити зауваження урядовцям. А то у нас виходить дивна ситуація. Керівник «Укрзалізниці» на засіданнях Кабміну говорить польською мовою. Його розуміють з перекладом. До міністрів, які не говорять українською, такої вимоги не застосовують. Ви згадали за Януковича. Він не був «говоруном» з української. Але ж вивчив. Чи Кучма, який, ставши президентом, теж по-українськи заговорив. Таких прикладів можна і ще навести. Тут питання, швидше, не законодавчих норм, а суспільного тиску і власного морально-етичного вибору людини.

Хотів би помилятися, але думаю, після запровадження атестації раптом виникне багато питань про дотримання прав етнічних меншин. Навіть не російської. Постане питання, чому, скажімо, угорці з Берегівського району Закарпаття повинні складати атестацію на знання державної мови. Цим почнуть маніпулювати. Хоча це абсурд: не може державний службовець не володіти державною мовою і не говорити нею.

- Скільки чиновників і політиків перед камерами виступають українською, і тут же, у кулуарах чи парламенту, чи Кабміну, переходять на російську. Це що — слідування віянням, які нав’язували нам десятиліттями: російська — це, мовляв, престижно, мова бізнесу, тусовок, а українська — так собі, меншовартісна?

- Тут набагато глибша проблема. Російськомовні, які не спілкуються українською, свято впевнені, що носії української їх апріорі розуміють. А якщо ви мене і так розумієте, то навіщо мені вивчати вашу мову? Така людина і далі буде говорити російською. Відмовки - «потому что мне так легче» чи «чтобы не коверкать украинский язык». Ця проблема нікуди не зникла. До того ж її підживлює плачевна ситуація з нашим медіа-контентом, який не налаштований на те, аби просувати українське — що це модно, престижно, нормально. Телесеріали, шоу — україномовний герой завжди виглядає дивакувато, не вписується у шаблони. Це формує певне сприйняття. Чи візьмімо ситуацію у школах. Учителі ведуть уроки українською. Але на перервах, у виховному процесі, між собою чи з дітьми поза уроками переходять на російську. Я мав нагоду побувати у Фінляндії, яку часто наводять як приклад, коли йдеться про двомовність. У Фінляндії немає жодного каналу, на якому говорять шведсько-фінським суржиком. Є фінськомовний канал, де всі програми — фінською. І є шведськомовний, де тільки шведська. Немає ситуа­цій, коли у студії ведучий говорить фінською, учасник — шведською. І це країна, до якої апелюють поборники двомовності. А у нас: увімкнеш телевізор і не перестаєш дивуватися.

Проблема непроста. Де-факто українська мова була і є більш дискримінованою. І не обов’язково, що комусь щось забороняли. Створювалася психологічна ситуація, коли українську мову просто видавлювали. Якою ще не так давно була політика тих же радіостанцій: українські пісні — це нерентабельно, неформат. Ця ситуація неформату якраз і дискримінувала мову.

- Чи не тому досі доводиться захищати українську в Україні, що постійно ведемося на вереск «мовне питання не на часі»?

- Вину за те, що відбувається, покладаю насамперед на політичну еліту, яка безсовісно експлуатувала тему мови, не думаючи про вирішення проблеми як такої. Політична еліта вважала питання мови виключно інструментом для здобуття електоральних переваг, використовувала його у своїх грубоегоїстичних інтересах. Не дивно, що вже після кількох виборчих кампаній ця тема стала величезним подразником. З одного боку, люди у соцопитуваннях говорять, що за важливістю питання мови для них десь там у третій десятці рейтингу. Але як тільки його знову піднімають на політично-виборчі транспаранти, суспільство одразу розривається.

- Ви, як член Комісії з питань вищого корпусу державної служби, пройшли не через один конкурсний відбір претендентів на вищі чиновницькі посади. Що скажете про грамотність конкурсантів? Олексій Савченко (на конкурсному відборі нинішній очільник Миколаївської облдержадміністрації «прославився» тим, що у трьох абзацах його презентації було близько 40 помилок) все ще тримає першість, чи траплялися і «талановитіші»?

- Проблема Савченка полягає не в тому, що він не володіє державною мовою. Говорив він українською. Небездоганно з точки зору стилістики і літературної мови, але говорив. З орфографією і пунктуацією - проблема. Але Савченко у цьому не унікальний. З грамотністю у нас — суцільний провал. І це стосується не лише учасників конкурсів на державну службу. Днями читаю рішення одного зі судів — таке враження, що люди ніколи у школі не вчилися: помилка на помилці, багато русизмів, суржикових слів. На жаль, у суспільстві грамотність не стала темою чемності і престижу. Бути безграмотним не соромно. І це — проблема.

У нас був прецедент, коли учасника конкурсу на посаду голови однієї з державних районних адміністрацій зняли з відбору через те, що не міг вільно говорити державною мовою. Людина прийшла і каже: українську розумію, але дозвольте говорити російською. Були й інші приклади, коли учасники конкурсу, які не є етнічними українцями (були, наприклад, болгари, молдавани), демонстрували чудове володіння державною мовою. Навіть краще, ніж природні носії української.

Дехто з конкурсантів хоч і говорить українською, але одразу відчувається, що вона для них неприродна. Швидше за все, у своїй службовій діяльності ці люди не дуже послуговувалися б державною мовою. Як виправити цю ситуацію? Багато що залежить від громадян. Якщо люди скаржитимуться, привертатимуть увагу до проблеми, що такі-то чиновники не спілкуються на службі державною мовою, то і реакція буде відповідна. Виникатиме питання щодо проведення дисциплінарних проваджень про невиконання обов’язку державного службовця. А якщо службовець систематично не виконує обов’язки, то, за Законом «Про державну службу», він підлягає звільненню.

- Вам, мабуть, не раз доводилося вступати у дискусію про те, що грамотність для чиновника — це не головне. Якими аргументами відбиваєтеся від опонентів?

- Людина з вищою освітою не повинна бути безграмотною. Звісно, незначна частина суспільства говорить вишуканою літературною мовою. І це стосується не лише української. Більшість користується розмовною мовою. Вона може бути неправильною, не відповідати певним стилістичним вимогам. Це нормально. Але коли ви виступаєте публічно, готуєте документи, то повинні слідувати нормам літературної української мови, оскільки, як державний службовець, маєте дбати про престиж держави. Ви уособлюєте владу, формуєте її імідж.

Володимир КУПРІЙ:

«З грамотністю у нас — суцільний провал. Це стосується не лише учасників конкурсів на державну службу. Читаю рішення одного зі судів — таке враження, що люди у школі не вчилися: помилка на помилці, багато русизмів, суржикових слів. На жаль, у суспільстві грамотність не стала темою чемності і престижу. Бути безграмотним не соромно. І це — проблема».

А тим часом…

20 квітня Київрада ухвалила у першому читанні проект рішення «Про подолання наслідків совєцької окупації в мовній царині». Документом передбачено, що у столиці мовою діловодства і документації органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій комунальної форми власності є державна мова. Також прописано, що всі рекламні оголошення, вивіски, плакати, афіші, повідомлення, аудіо- чи візуальна реклама мають бути українською або з обов’язковим зазначенням перекладу чи транслітерації.

Порадувала своїм рішенням і співачка та телеведуча Альона Він­ницька, яка вела телепередачу «Зірковий шлях» російською. Просто в ефірі Вінницька заявила, що вирішила перейти на українську. «Я ж українка, і мені завжди подобалася українська мова. А коли на Великдень з’їздила у Західну Україну, та ще й у компанії друзів, які спілкуються українською, то якось непомітно для себе переключилася і вирішила: хочу розмовляти українською і надалі», — пояснила Вінницька.