Кирило Кожум’яка і Змій Кремлівич

На високих пагорбах, біля широкого Дніпра стоя­ло стародавнє місто Київ. І правив тим стольним градом варвар Чивокуня. У молоді роки промишляв бузувір хутром краденим. Думав, як назбирає срібняків і купить собі портки з начосом заморські Abibas, то барчуком стане, і ніхто не здогадається, що він босотою ріс. Та жадність Чивокуню згубила. Щоб утридорога крадені шапки продавати, навчився хрестиком літери заморські на вивороті вишивати. Такі, як на каракулевій вушанці, що її Чивокуня з купця з далеких земель зняв, а потім Людмилі Престрашній подарував, коли за жону собі її взяв. З тими незрозумілими для Чивокуні чарівними літерами — Dolce & Gabbana — навіть крадені шапки зі собачого хутра за ціною соболиного розходилися.

Радів Чивокуня, та недовго. За «палену габану» засудили його до каторги. А коли на волю вийшов, так його «абібаси» зачесалися, що силою під першу ж спідницю поліз. За це йому ще кілька років каторги дали.

Як після двох ходок Чивокуня у барчуки вибився, літописи замовчують. А коли той шапкокрад хтивий київським правителем став, серед люду поголос пішов, що то нечиста, з якою договір уклав, його туди занесла. Правив Чивокуня так, наче ним і справді злі духи керували. Хороми його золотом набиті були, у спочивальнях — диковинки всякі заморські.

Кличе до себе Чивокуня придворного блазня Азірку, щоб той смердам черговий бузувірський указ оголосив. Азірка радий старатися. Вийде на площу і голосить: «Укізом його прімудрісті, правітеля Чівокуні, усім смєрдам віліно ні стогнаті, а браті лапаті і капаті! У діржави нічого ні клянчіті, а ріпу сажаті і ній дітій годуваті!».

Та одного дня придворний блазень промимрив таке, що у люду київського терпець увір­вався.

- Вікно в Європу, - каже Азірка, - не будім рубаті, щоб сісіда масківського не дражніті.

- Та ви ж, бузувіри, «пакращення» нам обіцяли! - обурився народ. - А тільки те й робите, що нас гнобите! Ще й Змію Кремлівичу на поталу віддати хочете, замість того, щоб вікно в Європу прорубати, аби народ свіжим повітрям нарешті дихнув!

Думали, схаменеться бузувір Чивокуня. А він сидить на горщику золотому, вуха розвісив і слухає, що йому радники-зрадники нашіптують. «Ваша проФФесорська величносте, - кажуть придворні шептуни, - якщо смерди по-хорошому не хочуть з площі розходитися, треба їх хитрістю звідти витурити. Скоро — Новий рік. Веліть зрубати у лісі найбільшу «йолку» і везти її возами на Майдан. Хай возів буде стільки, щоб люду на площі місця не вистачило. Ось смерди і розійдуться».

Зігнали вози з «йолкою» на Майдан, а народ не розступається. У Чивокуні зі злості такий закреп стався, що його разом із горщиком ледь не розірвало. Чи сам придумав, чи радники нашептали, велів спустити на бунтарів кровожерливих беркутів, яких при дворі краще за сторожових псів видресирували. Чорною хмарою налетіла та оскаженіла зграя і давай беззахисний люд дзьобами калічити, кігтями рвати. Коли звістка про це не лише Києвом, а й околицями пронеслася, на Майдан почали люди з усіх-усюд сходитися. Бо де ж це бачено, щоб приручена беркутня народ мирний шматувала?! «Чивокуню — на «йолку»!» - кричить розгніваний люд, якого стільки на площі зібралося, що яблуку ніде впасти. Тут у бузувіра вже від страху закреп стався. Велів усіх беркутів і дружинників до стольного граду стягнути, щоб силою людей розігнали. Думав, як кров проллється, злякаються бунтарі, побіжать, і духу їхнього на Майдані не залишиться.

Тільки даремно боягуз Чивокуня по собі усіх міряв. Навіть кров’ю омитий, вистояв Майдан. Як уявив собі бузувір, що його зі золотого горщика на колючу «йолку» водрузять, від страху усі «абібаси» обмочив. Поскидав, скільки встиг, золота на вози, запряг їх найспритнішими страусами і давай окаянний городами до Московії пробиратися. Там і донині сидить.

Зрадів народ, що Чивокуню проклятущого прогнав. Обрав собі нового правителя, сподіваючись, що тепер по-новому заживе. Аж тут знову лихо. Змій Кремлівич на землі київські занадився. Летить страхопудало, кресалом біля морди чиркає, щоб газ з пащі на вогонь перетворити. «Усіх спопелю!» - гарчить, іскрами плюючись.

Та побачив Змій, що газу, аби враз землі київські на згарище перетворити, у нього не вистачить. І замислив інший підступний план під кодовою назвою «Новоросія». «Щомісяця, - каже, - буду у Києва по одній околиці забирати і до свого темного царства приєднувати. Потрохи усе і загребу».

І наслав Змій свою зелену сарану на Кримську околицю, де з усіх земель київських найбільше «русскім духом» йому пахло. Засліпило частину люду кримського злими чарами так, що Змієву сарану хлібом-сіллю зустрічають, до господи своєї запрошують. «Добро пожаловать с русскім міром! - примовляють. - Нє пожилі в Московії, то хоть помрьом там». Як у воду гляділи нерозумні.

Загріб хробак триголовий Кримську околицю, і давай на Донбаську своїм миршавим язиком облизуватися. Колорадська нечисть, яку змій таємно роками на Донбасі плодив, гірше за сарану усе навколо себе спустошує. А підвладний злим чарам люд донбаський тішиться: «Колоради — ето к русской вєснє».

Як почув люд у Києві й околицях, що Змієвою раттю вже й на Донбасі кишить, вирішив землю свою боронити. Згуртувався, розуміючи, що тільки так зможе ворога лютого здолати. Хто мав силу і мужність меч у руках тримати, пішов зі Змієвою нечистю воювати. Інші взялися допомагати дружинникам - хто чим міг. Хто хліб несе, хто лати клепає, хто рала на мечі перековує.

Не одна сотня славних легінів голови у битвах проти війська Змієвого поклала. А на високих київських пагорбах, у правительських палатах, усе думу думали: що б його зробити, щоб Змія скаженого втихомирити? Звістка про його бузувірства по всіх усюдах розлетілася. А він, скотиняка, усе божиться: «Крим нє брал — он сам прішол. На Донбасє — нас рать. Нас рать, но нє на Донбасє. Мамой, тьху, мумією дєдушкі Лєніна клянусь».

Скільки думу у Києві не думали, а нічого путнішого не придумали, як гінців до сусідньої Францфрауляндії послати. Так на столичних пагорбах ще з Льонька І повелося, що своя голова — добре, а на сусідську оглядатися - краще. Усе хвалився Льонко, що вміє між крапельками ходити, і доходився: за улесливі обіцянки західних правителів бути Києву надійною бронею й опорою, віддав чарівний ядерний кристал, який зупиняв усякого, хто мріяв землі київські загарбати. Як Змій Кремлівич на ті землі занадився, і коню стало зрозуміло, що обіцянки, на які повівся Льонко, виїденого яйця не варті. «Ми від грамот своїх охоронних не відмовляємося, - виправдовуються заморські сусіди. - Але і виконати їх не можемо, щоб Змія скаженого ще дужче не розлютити. У нього ж не всі вдома. Є у Змія скринька, а в ній — червона кнопка. Як натисне її, всіх вогнем спопелить. Прийміть наші глибокі занепокоєння і йдіть на... На угоду з Кремлівичем. А ми будемо його темне царство санкціями морити».

Послухали у Києві радників сусідських й уклали зі Змієм угоду мирну. Висікли її на камені, а камінь на Мінському роздоріжжі поставили. Раз на місяць їздять туди гінці з Києва, Московії та Францфрауляндії, хороводи довкола каменя водять і воду у ступі товчуть. То ззаду наперед кам’яний напис читають, то вздовж, то впоперек. Тільки для Києва усе на одне виходить: «Наліво підеш — Донбас зі Змієвими опричниками втюхають, направо чи прямо ступиш — див. пункт 1». Посланці з Московії руки потирають. Київські потилиці чухають. А заморські голови ламають, як би їм подалі з цього хороводу «чухнути»: вдома своїх проблем повно, а тут чужі бери і вирішуй.

Київ плачами Ярославни розжалобити сусідів намагається, щоб не залишали його сам на сам зі Змієм скаженим. А Змій і собі на всі боки звивається. Кого з заморських поганців златом підкуповує, щоб воду мутили і на його млин лили. Когось на «слабо» бере: а слабо, мовляв, санкції скасувати, щоб, як і раніше, мати навар від купецьких зв’язків з Московією? Ще й на землі київські своїх троянських конячок засилає, аби тамтешній люд підступними трюками баламутили. Заслані кобилиці копитами хвицають, пилюку в очі пускають. «Та ми на скаку, - іржуть, - ворога зупиняли, на льоту у палаючу хату «могьом»! А ось ці ребра бачите? То ми так голодували, як поганці нас у полон взяли і грозилися на ковбасу пустити. А ці копита? Як запроторили нас до клітки, ми ними у морду Змієві тицяли: «Іго-го, «моргала» виколимо, «пасть» порвемо!». Гад з переляку на волю нас відпустив. І ось ми вдома. І тільки на нас уся НАДІЯ!».

Бачить народ, що від зла добра не діждешся, що, як сам собі не допоможе, вір­на погибель на нього чекає. Треба, вирішили люди, самим рятуватися. Згадали про давню книгу, в котрій старійшини зібрали секрети, як Змія можна здолати. «Смерть його в яйці, яйце — у качці...», - читають. «Та ні, цей рецепт вже застарілий, - кажуть. - У того вилупка триголового зроду яєць не було. То він тільки ходить так широко, щоб усі думали, ніби йому щось велике заважає. А прийде у свою печеру, посадить на колінця Аліну-наложницю і тільки жалібно дивиться на неї. «Разбуді, - крекче, - моєго звєря, разбуді». А вона йому: «Пора ботокс принімать, Змєюшка. А звєря ти сам такого в сєбє разбуділ, что всє вокруг дрожат. Слишал, как тєбя вєлічают? Ху...ло. Прізнают твою сілушку мужскую, уважают».

А люд київський усе книгу старовинну гортає, щоб довідатися, як того хробака проклятущого спекатися. Аж тут дійшли до пророцтва давнього про Кирила Кожум’яку. «Тільки герой, у грудях якого б’ється безстрашне серце, а у венах тече кров з пам’яттю про славні подвиги дідів-прадідів, Зло здолає, - читають. - Сила того героя не у мечі, захист — не у щиті. Могутність його з чарівного енергетичного джерела живиться, куди струмочками людська єдність, саможертовність і мужність стікаються».

Знайшли люди Кирила Кожум’яку, переказали йому пророцтво давнє. «Ну раз така справа, - каже богатир, - піду зі Змієм битися. Зберіть мені смоли побільше та зброю погострішу». Взяв Кирило триста пудів шкіри, обгорнувся, та ще й засмолив так, що ні меч не розсіче, ні Змієві кігті не продірявлять. Прийшов до печери Кремлівича. «Виходь, Вужику Вогнепальний! - кричить. - Але спершу вели прислужникам ложе у мавзолеї на двомісне перекувати: будеш поряд з тією таранькою у кепці лежати. Смерть твоя прийшла!».

Як почув то Змій, давай зубні протези об кремлівську стіну гострити, газ у горлянку помпувати. А Кирило часу не втрачає: і в хвіст, і в гриву булавою триголового виродка місить. «Це тобі за Крим, а це — за Донбас, - примовляє, по пупець Змія у землю вганяючи. - А це — контрольний, у голову, за кров моїх братів, які у бою з твоєю нечистю полягли!». Як уперіщив Кирило поганця по «кумполу», по лисину проклятущого у землю встромив. Там Змій своїми газами і задихнувся. Привалив Кирило могилу бузувіра величезною каменюкою, водрузив на неї свою булаву і напис на камені висік: «Хто з мечем до нас прийде, той від булави і загине».

Ось і казці кінець. А молодець не той, хто слухав, а хто зрозумів, у чому сила богатирська, яка допомогла Кирилові ненажерливого Змія здолати.

Карикатура автора