В окупованій Дружківці підняв синьо-жовтий прапор. Перед тим викупався і одягнув нове – як перед смертю...

Хочемо познайомити вас з роботягою-електрогазозварником. В Україні людей цієї професії чимало. Але він - не такий, як усі. Найпатріотичніший електрогазозварник держави. Мова про 65-річного жителя Дружківки на Донеччині Анатолія Водолазького. У числі 261 самовідданого співвітчизника (військових, волонтерів, капеланів, медиків, журналістів, політиків і громадських діячів) його удостоєно срібної зірки “Народного Героя України”. Це звання громадська нагородна рада на чолі з лідером волонтерського руху Георгієм Тукою присвоює тим, геройства яких офіційна влада “не помітила”. 22 травня 2014 року, у розпал російської агресії на Донбасі, пенсіонер Водолазький вийшов у центр захопленого «зеленими чоловічками» рідного міста із синьо-жовтим прапором - на знак протесту проти путінської окупації. Перехожі плювали, обзивали його, шарпали. “Ополченці” кинули у своє “гестапо”, погрожували “замочити”. Вижив дивом... Нині пан Анатолій,чим тільки може, допомагає українському війську, потерпілим на війні родинам, збирає “гуманітарку”, організовує “поїзди дружби”. Намагається достукатися до обманутих російською пропагандою земляків, проводить виховну роботу серед юних донбасівців, прищеплює їм любов до України.

Обох дідів розстріляла радянська влада «за п’ять колосків»

Запитав в Анатолія Даниловича, чому він, уродженець російської глибинки (село Морозівка Воронезької області), так прикипів любов’ю до України.

- Та ніякий я не “корінний росіянин”! - спалахнув співрозмовник. - До 1924 року частина Воронезької, Ростовської області і Краснодарського краю входила до України. У мене батько і мати — українці. Мали своїх коней, торгували гасом. У 1937 році нашу сім’ю “розкуркулили” за більшовицьким законом про “п’ять колосків”. Обох дідів розстріляли як “ворогів народу”.

До 1975 року ми після насильного виселення з Морозівки жили у Таганрозі. Але мене весь час тягнуло у рідні краї, в Україну, куди у голодні часи їздили за білим хлібом і ковбасою. Переїхав, бо Україна для мене — все!

Найперше бойовикам допомагали комуністи. І мер, який досі при владі...

Типовий донбасівський “пахар” (з електродами возився упродовж 42 років) підтримував учасників Євромайдану. Жив надією на благодатні переміни у країні. Після того, як Крим захопили російські війська, на душі стало тривожно.

- Незабаром і у нас, у Дружківці, з’явилися дивні люди, які роз’їжджали на авто з російськими прапорами, - згадує Анатолій Водолазький. - Виходив на трасу і показував їм рукою відому «комбінацію» - хрена вам, а не Росію! Якось проїжджаю по місту — а на телевежі висить російський “триколор”. Мене аж затрусило. Поїхав у міськвиконком — там теж російський прапор. Заглянув у районний суд, де перед тим працював шість років завгоспом, - і там чужий стяг. Потім пішло-поїхало...

Під кінець квітня почали збиратися “казачки”. Все це відбувалося за участі мера Валерія Гнатенка (він і досі при посаді!) та місцевих комуністів, які зіграли велику роль у проведенні так званого референдуму про від’єднання Донбасу від України. Гнатенко вивішував російський і “ДНРівський” прапори, а український - викинув. А комуністи... Пригадую, дзвонить мені другий секретар місцевої парторганізації Інна Горобець (була головою комісії на цьому «референдумі»), запрошує іти голосувати. Кажу їй: “Ти що — хвора на голову? Це ж незаконно!”. Кинула трубку.

А потім прийшла ще більша біда. Почали стріляти, вбивати. На річці спливали трупи з розпоротими животами. Повсюдно на блокпостах стоять асоціальні елементи — колишні і майбутні “зеки”. Представники компартії привозили їм харчі, у кожному магазині поставили скриньки для збору коштів «народним ополченцям». Жили як королі. Вогні горять, каша вариться, п’янка за п’янкою. Гуляй-поле! Почали відбирати машини у людей. У мисливців вилучили зброю. Місцева міліція її віддала добровільно. З’явилися «зелені чоловічки», яких видавала їхня російська вимова. Всі проукраїнські активісти з міста виїхали. Залишилося нас двоє...

За 50 метрів від міськвиконкому “денеерівці” організували своє “гестапо”, де мучили наших патріотів. Пам’ятаю Васю Задера — йому штик-ножами скололи всі ноги. Коли вже доходив, викинули на вулицю. Хтось його підібрав, завіз у лікарню, там і врятували. “Денеерівці” дізналися про це, приїхали і знову забрали Васю у “гестапо”.

За 400 метрів від мого дому убили знайомого батюшку (йдеться про застреленого бойовиками священика храму Святого Дмитра Донського у Дружківці Павла Жученка — Авт.). Він ходив по всіх блокпостах, просив “сепарів”: “Хлопці, сідайте за стіл переговорів! Що ви робите? Навіщо нам ця війна?”. І за це поплатився...

Я терпів-терпів і не витримав. Злість розпирала. Це як у роботі зварювальника: пече — мовчу, а припече - тоді вже кричу...

«Давай і цього завалимо...»

- 22 травня, - продовжує Анатолій Данилович, - кажу дружині, Ларисі Іванівні, що виходжу на протест. А вона благає: тільки не бери зі собою внуків! Перед тим викупався, як перед смертю. Одягнув новий костюм, туфлі. Подзвонив у міліцію і попередив, що о 15.30 (саме тоді закінчується робоча зміна) проводитиму мовчазну акцію протесту — за Україну! Те саме розповів журналістам сайту “Дружківка на долонях”.

Підійшов на площу Леніна, а там - знайомі “менти”, чекають “якогось ненормального”. Привітався. Вони заховалися за пам’ятник. Не знали, що це я на акцію вийшов. Дістав телескопічну вудочку, розклав її, почепив один з двох припасених українських прапорів. Журналісти знімають це на камеру. А “менти” розгубилися, ще далі сховалися...

Ідуть мимо люди — плюють, крутять пальцем біля скроні, матюкаються. Кричать: “Він в Європу хоче! Бандєровєц!” Підійшов знайомий художник і давай верещати до “ментів”: “Чого тут стоїте?! Викликайте машину!”.

За кілька хвилин під’їхав міліцейський “воронок”. Відібрали у мене вудочку із синьо-жовтим прапором. Накинули на голову мішок. Врізали по ребрах. Заштовхали у машину і повезли у “гестапо” Краматорська. За Дружківкою пригальмували. Перемовляються між собою. Водій, агресивний такий шакал, каже: “Там один у рові вже лежить, давай і цього завалимо!”. А той, що справа від водія: “Ні, не будемо, бо на площі знімала відеокамера. Можливо, запис уже закинули в Інтернет...”.

У виконкомі Краматорська мої прапори постелили на сходах при вході. Кожний іде - плює, ноги витирає. Один придурок справив на нього нужду... Помістили мене в якусь “вахтерку” розміром два на один метр, де уже було повно всякого народу, дехто весь у крові.

Кого тільки не бачив у виконкомі: якісь типи у тюбетейках, “казаки” у своїх папахах, «зелені чоловічки» у камуфляжі. Бачив сумнозвісного «Бабая» - низькорослий, мордатий. Ходить, наче король, шикує всіх. Побачив дівчат, які зняли маски з обличчя. По розмові зрозумів, що це - російські снайпери...

Вночі один з охоронців-чеченців підкликав мене до віконця, а потім з розмаху як ударить по обличчю - повилітали всі зуби і коронки. Кричить з кавказьким акцентом: “Я тебя за-ре-жу!”.

Мучила спрага. Хотів напитися з пляшки “Ситро “Буратіно”, що стояла на столі, але дівчина-наркоманка, яка теж сюди загриміла, шепнула, щоб не робив цього. Згодом зрозумів - чому. Привели якогось чоловіка, який ледь тримався на ногах. Взявся пити з пляшки, а там — сеча. Так знущалися.

Перед ранком прийшов якийсь чоловік і каже: “Завтра повезуть всіх вантажити пісок, і ти туди йди”. У мене через варикоз ноги спухли, стояти не можу, не те що піднімати важке.

Вивели нас вантажити пісок. Пацани-“сєпари”, років по 20, оточили з автоматами. Військовий командує: 40 мішків піску накидаєте — відпустимо! Бачу, що не впораємося: бо ці мішки ще треба відтягнути, повантажити... А тут іде маленька жіночка, років 50. І давай нам допомагати. “сєпари” відганяють її — нема чого “бендері” допомагати! Вона вдруге підходить, просить змилостивитися. Дякуючи їй накидали ми той пісок. І мене відпустили...

Врятувало, можливо, і те, що у телефоні побачили фотографії “комуняк” з червоними прапорами. Подумали, що я - “свій”. А ще у мобільнику знайшли номери всіх дружківських прокурорів, директорів, юристів, міліцейського начальства, з якими був знайомий ще до того, як вони перейшли на бік “ДНР”...

Про дружину-патріотку, сина-негідника і директрису-«сєпарку»

У липні 2014 року воїни АТО визволили Дружківку. Про свої пригоди з прапором Анатолій Водолазький не розказував нікому.

- Про всяк випадок, спав з вилами і викидним ножем. Думав, якщо за мною приїдуть “сєпари” — хоч одного, але завалю... А у кінці листопада наші СБУшники впіймали бойовика, у мобільнику якого було відео про те, як я стояв з українським прапором. Викликали мене у міліцію. Відчиняю двері, а на стіні висить... ДНРівський прапор. Думаю, ну нічого собі! Тоді не вбили — зараз вб’ють. А хлопці кажуть: не переживайте, це у нас прикол такий. Розказав їм усе, зокрема, про нашого мера-сепаратиста, та, видно, без користі. І далі керує містом. Голова обласної адміністрації пан Жебрівський з ним в обнімку ходить. Через це під час святкування ювілею Шевченка я накинув їм на плечі “сєпарський” прапор...

Дружина, хоч і росіянка, але — за Україну. А от син у мене — сепаратист. Негідник! По-іншому не можу назвати його. Одягнув камуфляж, на плечі взяв “воздушку”: “я — казак!”. Погрожував. Я порвав з ним, хоча дружина просить помиритися.

Запитав в Анатолія Даниловича, у чому причина антиукраїнських настроїв на Донбасі.

- Наші правителі протягом 25 років знищували Донбас. Руйнували великі заводи, підприємства легкої промисловості. Всі ці ахметови, єфремови наживалися. Зарплату залишали таку саму, а вимоги збільшували. Люди розчарувалися, перестали довіряти правителям України. На цій хвилі почався “сєпарський” рух... На Донеччині дуже мало українців. Майже всі, що приїхали до нас, — з Уралу, з півночі колишнього Союзу. Вони - ментально росіяни. Корінного населення практично немає...

Пробую дискутувати з паном Анатолієм:

- У центрі України і на її заході теж з роботою - проблеми, але там державу не зраджують...

- У вас є цінності, є дух. У нас цього немає. Багато на Донбасі як не вважали себе українцями, так і не вважають досі.

- Коли повернулася українська влада на раніше окуповані території, люди, які підтримували сепаратистів, змінилися?

- 30 відсотків населення визволених міст і сіл є проукраїнським. 30% ненавидять нас. 40% — принишкли. Це люди, яким все одно, яким наплювати на все.

- Що повинна зробити держава, щоб змінити ці пропорції на користь України?

- Морально виховувати їх в українському дусі - від маленького.

- У школах вчать українську мову?

- Вчать! Це красота — всі діти одягають вишиванки. Завдяки волонтерам мости, огорожі розмальовано національними кольорами. Ми військово-патріотичним вихованням охопили всі школи міста. Але у гімназії «Інтелект» проблеми з цим. Нас пустили у школу, але вона виявилася порожньою. Виставили лише 12 підлітків-мажорів. Решту розігнали, щоб показати, що це — проросійська школа, що ми їм нецікаві. У цьому навчальному закладі сильно розвинуті “казаческіє” настрої. Я ледве домігся, щоб український прапор повісили. Коли вимушено, під нашим тиском, вмикають державний гімн, динаміки хриплять, слова і мелодія лунають спотворено. Одного разу дітки почали співати гімн, а директриса рукою махає — мовляв, не треба. І діти затихли...

Анатолій Водолазький розмірковує про майбутнє своїх земляків:

- Розумію: заради єдності країни багато що потрібно прощати тим, хто помилявся. Але тим, хто брав у руки зброю проти України, стріляв у наших хлопців, прощення не може бути ніякого...

Чим займаюся тепер? Беру участь у патріотичній акції “Труханівська Січ”. Ось зібрали 120 дітей з усіх прифронтових міст і возимо їх на екскурсії у західну Україну, зустрічаємося з їхніми ровесниками. Від побаченого і почутого очі у дітей отакенні!