«Дехто в день пам’яті жертв Голодомору влаштовує «кавеени» і бенкети...»

Про це кореспондент «ВЗ» розмовляла з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка Андрієм Козицьким (на фото). Андрій Михайлович нещодавно презентував книгу «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ столітті». Він є редактором і співавтором посібника «Історія України. Матеріали для учнів 10-11 класів», який вийшов друком на початку цього навчального року.

У Галичині голоду не було, бо не було колгоспів

— Знаю, вперше про голод в Україні ви дізналися від свого дідуся...

— Так, саме він розповів, як на початку 1947 року в його господарстві (у селі Роя­тині на Сокальщині) з’явився обірваний голодний чоловік, який розповів, що втік із Харківщини. В Галичині голоду не було, тут діяла УПА, яка не дозволяла створювати колгоспи. Були б колгоспи, був би й голод. Спочатку той чоловік попросився переночувати, а потім залишився жити з родиною мого дідуся, погоджувався на будь-яку роботу, лиш би його годували. Важкої праці йому не доручали, надто був знесилений. Коли вже більше зазнайомилися, розповів, що ще малою дитиною у 1932-1933 роках пережив голод. Бачив, як вмирали люди, чув про випадки людожерства. І коли у 1946-му знову почався голод, з жаху вирішив втекти і якимось дивом, товарними потягами, добрався аж на Волинь, а далі пішки дістався Галичини. Трішки набравшись сил, він сказав, що мусить повертатися, бо на Харківщині має родину. Йому дали з собою харчів, і чоловік пішов у безвість. Прізвища його не питали, у ті часи вважали, що краще менше знати. Відомо лише, що його звали Василь...

— Євреїв Голокост об’єднує, кримські татари роблять все можливе, аби про пережите горе пам’ятали, чому тема Голодомору роз’єднує українців?

— В українців після Голодомору не було можливості обдумати все, сприйняти трагедію у масштабах усієї нації. Кримських татар, наприклад, виселили усіх. В Україні ж склалася «роздерта» ситуація: були українці, що страждали і помирали, а були й такі, які або щиро повірили в комуністичну ідею, або приєдналися до комуністів з огляду на кар’єрні перспективи чи просто зі страху. Ці більш або менш добровільні помічники більшовиків належали до «буксирних бригад» та відбирали хліб у голодних. Звісно ж, такі колаборанти не хотіли визнавати свого злочину. Серед тих, хто не сприймав трагедії, було багато жителів міст. Вони не відчули голоду, а пропаганда твердила: у селах страждають куркулі, які на це заслужили. Такі люди в містах є й досі. Вони не можуть сприйняти правди, бо це би перекреслило уявлення про все їхнє попереднє радянське життя, яке вважають своїм позитивним досвідом. Поведінка цих людей нагадує моделі, які описав Чеслав Мілош у книзі «Поневолений розум». Пишучи про тих, хто перейшов на бік радянської ідеології, польський письменник заявляв: зрадники, ставши комуністичними функціонерами, дуже вороже ставилися до того, хто цього не зробив, сприймали їх як німий докір сумління. В Україні таке несприйняття інколи набуває огидних форм. Читав, що у Володимирі-Волинському у День пам’яті жертв Голодомору «Молоді регіони» організовують КВК. Рік тому в Донецькій та Луганській областях молоді комуністи влаштовували бенкети у цей день. Якісь дівчата та хлопці, змовляючись в Інтернеті, розписували, хто готуватиме пиріжки, а хто принесе випивку. Це ненормально. Мені у цій ситуації прикро за Галичину: замість того, щоб захищатися, багато хто починає говорити про сепаратизм. Це — позиція слабака, якому не вдається виграти у шахи, і він каже: «Я забираю шахову дошку, бо постійно програю».

Українці намагаються займати якісь мінімальні посади, аби бути причетними до влади

— Українцям складно протистояти натиску ворожих сил, вони відступають... Як це пов’язано із постгеноцидним синдромом?

— Ще служачи у війську, помітив справедливість приказки, яка твердила, що «нема хохла без лички», себто всі українці є принайм­ні сержантами. Так само було й зі значною частиною пра­порщиків. У російських фільмах і досі бачимо напівкарикатурний образ українця-прапорщика. На жаль, це — правда. Українці намагаються зай­мати якісь низові незначні посади, аби тільки бути причетними до органів влади, бо це гарантує виживання у складних обставинах. Люди, які пережили Голодомор, бачили: вижив той, хто виконував накази влади, «склав лапки» і не чинив опору. З іншого боку, молодь у нас вже інша. Наприклад, після моєї зустрічі зі студентами Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова журналісти запитували молодих людей: «Що б ви робили, якби така ситуа­ція повторилася?». Всі відповідали: «Ми б захищалися».

— Чи може така ситуація повторитися?

— Я вважаю, що ні. Старше покоління інколи каже про молодь: «Сталіна на вас немає чи Гітлера». Але ні Сталін, ні Гітлер не справились би зі сучасними молодими людьми. Тепер нікого не змусиш ходити строєм в однакових чоботях.

— Скільки ще часу потрібно для того, аби вилікувати психологічні урази народу?

— Склалася думка, що у євреїв завжди була єдність щодо питання Голокосту. Це далеко не так. Перші 15 років після Другої світової війни навіть в Ізраїлі точилася дискусія щодо того, чи варто про це згадувати. Чимало людей вважали це поганою рекламою, мовляв, світ сприйматиме їх як жертв. До речі, коли Німеччина запропонувала Ізраїлю заплатити компенсацію за страждання жертв геноциду, Ізраїль відповів не відразу. Голосуванням в парламенті з перевагою у кілька голосів вирішили-таки взяти ті компенсації. Ситуація почала змінюватися тільки в 1960-х роках минулого століття. Євреям для того, аби все осмислити, знадобилося 25 років. У нас ситуація складніша. Ми тривалий час були змушені мовчати про Голодомор. Треба почекати 10-15 років, доки відійде покоління, яке не сприймає правди про комуністичний режим, і тоді побачимо справжні зміни.

— Свій посібник ви апробували на студентах. Як вони вам допомогли покращити роботу?

— Заохочував студентів шукати тези, які заперечують Голодомор як геноцид. У часи президентства Віктора Ющенка була помітною цілеспрямована політична кампанія з Росії на дискредитацію теми Голодомору як геноциду, тому студенти знаходили чимало такої інформації. Найпоширеніша тоді теза звучала так: українці самі собі організували голод, бо вони ж були у загонах, які забирали хліб у селян. На такий закид я відповідав інформацією про євреїв, які під час німецької окупації належали до юденратів чи служили у єврейській поліції і допомагали гітлерівцям нищити своїх одновірців. Але ніхто ж не каже, що євреї самі собі організували Голокост! Повстання у Варшавському гетто почалося з того, що повстанці перебили єврейську поліцію і тих політиків-євреїв, які були на службі у гітлерівців.

Ще одне поширене твердження, яке буцімто заперечує геноцидну версію Голодомору: в інших республіках також голодували, тому український голод не є унікальним. Один із «рупорів» російської точки зору в Україні закинув мені, що нібито я зумисне оминув голод у Казахстані, який теж є актом геноциду (у Казахстані зараз не намагаються його визнати на урядовому рівні, вочевидь, не бажаючи дратувати Росію). Але головна різниця голоду у Казахстані і Україні полягає у тому, що з Казахстану ніхто не заважав голодним втікати за кордон. Багато людей перебралися у Китай, частина — до Південного Сибіру. А в Україні тоді діяли загороджувальні загони, які не випускали українців за межі республіки. Казахи та українці — єдині народи СРСР, чисельність яких у тридцяті роки зменшилася. Навіть якщо брати неточні цифри перепису 1939 року, то виходить, що кількість українців в Україні від 1926 року зменшилася на 2,5 відсотка, зате росіян побільшало на 56%, а білорусів — на 109%.

Під час Голодомору впіймали дві тисячі канібалів

— Заступник Львівського міського голови з гуманітарних питань Василь Косів мав претензії до посібника з історії України для учнів 10-11 класів, співавтором якого ви є. Мовляв, там вміщені жахливі описи канібалізму під час Голодомору...

— До одного з робочих варіантів посібника було долучено архівний документ, який описував випадок канібалізму на Київщині. Потім цей документ з рукопису вилучили, й в остаточному варіанті книжки його вже не було. Вочевидь, пан Косів мав на увазі саме це, хоча зрозуміло, що сам книжки не читав, бо, ще раз наголошую, у кінцевому варіанті праці жахливих описів немає. Щодо канібалізму, під час семінару у Києво-Могилянській академії почув цікаву пропозицію замінити термін канібалізм (у стосунку до Голодомору) терміном антропофагія. Бо канібал у значенні словниковому — це людина зі змінами у психіці, які дозволяють їй їсти інших людей, тобто вона це робить свідомо. Під час Голодомору канібалізм майже у всіх зафіксованих випадках був абсолютно несвідомим. Більшість канібалів померли під час слідства. Не тому, що їх били, а тому, що вони вже від голоду були на межі смерті. В Україні кількість таких жахливих випадків була приблизно такою самою (впіймали близько двох тисяч людей), як у Ленінграді під час блокади 1941-1944 років. От тільки у Ленінграді було 2,5 мільйона населення, а в Україні — майже сорок мільйонів. Це — окрема ситуація, яка має розглядатися в особливий спосіб. Але й мовчати на цю тему не можна, бо тоді не уникнути маніпуляцій.

— Чи потрібно укладати реєстр злочинців, які на найнижчих рівнях сприя­ли Голодомору?

— Злочин — завжди персоніфікований. Якщо якийсь іноземець скаже, що ми самі себе морили голодом або що ми всі — людожери, зможете відповісти: «Ні я, ні моя сім’я не причетні до цього». Звичайно, постає питання, як почуватимуться спадкоємці людей, які вчинили злочини. Але маємо приклад Німеччини, де люди засуджують те, що робили їхні найближчі родичі. Каяття — це перший шлях до прощення. У Руанді після геноциду 1994 року практикують публічне покаяння: людина, яка вчинила злочин, повинна привселюдно попросити пробачення у скривджених нею. Такий злочинець має у спілкуванні з родичами своїх жертв визнати свою вину. Після щирого публічного каяття і визнання вини кримінального злочинця вже не карають, йому дають доручення, яке можна назвати громадською працею: наприклад, допомагати родині, яка з його вини втратила годувальника під час геноциду 1994 року.

Єдина держава, яка допомагала голодуючим в Україні, — гітлерівська Німеччина

— Знаю, що вже існує реєстр доброчинців, які допомагали людям вижити під час Голодомору.

— У Західній Україні на заклик «Центроспілки» ще на початку 1933 року відбулася кампанія збору хліба для голодуючих. Люди підписували добровільне зобов’язання, що на перший виклик вони доставлять до залізничних станцій певну кількість зерна. Як правило, «підписувалися» на корець (100 кг). З пропозицією передати зерно голодуючим керівництво «Центроспілки» звернулося у консульство СРСР, але консул заявив, що голоду в Україні немає.

Після звернення єпископату Греко-католицької церкви у Львові утворили фонд, гроші з якого могли отримати ті голодуючі, кому вдалося втекти на територію Польщі.

До речі, єдиною державою, яка на державному рівні відреагувала на голод в Україні, була Німеччина. Гітлер, який щойно прийшов до влади, дав дозвіл організувати три допомогові фонди, в один із яких особисто переказав тисячу марок. Не тому, що хотів допомогти українцям, а швидше, бажаючи показати фарисейство західних демократій, які знали про трагедію і мовчали. До того ж німецькі фонди допомагали не українцям, а етнічним німцям, які жили на території України і також голодували.