У столичному Палаці спорту – гімнастичний квітник

Київ прийматиме «Кубок Дерюгіної» з художньої гімнастики уперше за чотири роки.

Для того, аби відсвяткувати 85-річчя Альбіни Дерюгіної на помості, Ганна Різатдінова залишилася у гімнастиці ще на один рік.
Для того, аби відсвяткувати 85-річчя Альбіни Дерюгіної на помості, Ганна Різатдінова залишилася у гімнастиці ще на один рік.

Цієї п’ятниці столичний Палац спорту уперше після чотирирічної перерви прийматиме Міжнародний турнір з художньої гімнастики “Кубок Дерюгіної”. Попри те, що в Україні триває війна, Міжнародна федерація гімнастики дала дозвіл у 22-й раз зібрати на київському помості найкращих грацій Європи та світу.

Колись, зізналася чемпіонка Європи та призерка чемпіонатів світу Наталія Годунко, найбільшою мрією її життя було перемогти саме на Кубку Дерюгіної, на очах рідної публіки. А найтитулованіша українська гімнастка сучасності Ганна Різатдінова заради участі у цьогорічному турнірі навіть відтермінувала завершення спортивної кар’єри. “Найближчий рік ви ще побачите мене на помості, оскільки до Києва нарешті повернеться Кубок Дерюгіної, – запевнила бронзова призерка Олімпійських ігор-2016. – Цей турнір буде своєрідним ювілеєм: у березні Альбіні Миколаївні виповниться 85. За цей рік я остаточно визначусь, чим займатимусь у майбутньому”.

Цьогорічний турнір цікавий тим, що, окрім дорослих спортсменок, за нагороди Кубка Дерюгіної у вікових групах “юніорки” та “пре-юніорки” змагатимуться зовсім молоді гімнастки. Ті, хто вже у наступному олімпійському циклі захищатиме кольори синьо-жовтого прапора на найпрестижніших міжнародних змаганнях.

Колись мама однієї із львівських “художниць”, яка презентувала збірну України, розповіла про особливості тренувань у Школі Дерюгіних: “Гімнастика вимагає повної віддачі. Школярки зазвичай тренуються з самого ранку і до вечора, з невеличкою обідньою перервою. Гімнастична школа загартовує не так м’язи, як характер: дівчатка, повертаючись до гуртожитку пізно ввечері, ледь живі, сідали вчити уроки. Вчителі училища фізкультури були не надто вимогливими до них, оскільки знали, які навантаження їм доводиться витримувати. Та дівчата все одно сідали за підручники: не хотіли бути дурнішими за інших. На тренуваннях найголовніша вимога була одна – дисципліна. Спілкування з тренерами проходило за класичною схемою – “доброго і злого поліцейського”. Роль доброго поліцейського виконувала Ірина Дерюгіна. У неї на плечі дівчатка могли поплакати, поскаржитися, а також поговорити “за життя”. Обов’язки поганого поліцейського змушена була взяти на себе Альбіна Дерюгіна”. Малеча на початках її навіть боялася. І тільки коли дівчата підростали, починали розуміти, яким чуйним насправді є їхній тренер.

“Якщо я відповідаю за збірну команду України і хочу, щоб наші гімнастки були лідерами на світових першостях, то чи можна забути про свої вимоги та критерії лише для того, щоб тебе вважали людиною з легким характером? Це неможливо! – відповіла Альбіна Дерюгіна на запитання, наскільки легко постійно перебувати у шкурі “поганого поліцейського”. – Коли я навчалась у технікумі фізичної культури (це було у післявоєнні роки), у нас була чудова вчителька з фізіології. Ця жінка пережила блокаду Ленінграда й хотіла, щоб ми жили краще. Вона завжди примовляла: “Люблю, як душу, трясу, як грушу”. Цим усе сказано. Люди, які мені допомагали у житті, виховували мене, завжди пояснювали, що так краще. Якщо дитина на тренуванні підверне ногу, всі відразу охають. А я гримаю: “Встати!”. Від сильного та командного голосу, що безжально наказує, мала зіскакує. Далі, наче у напівсвідомості: поставила ніжку, піднялась на пальчики, опустилась. Я ж знаю, що потрібно зробити. І вона потім спокійно тренується. Так, дівчинка злякалася, вона надто боїться болю. Але інакше допомогти неможливо. А якщо приголубити її, відправити з майданчика до травмпункту, де їй тут же накладуть гіпс… Усе, на цьому її кар’єра закінчиться”.

Далеко не кожна гімнастка може увійти до гімнастичної еліти світу. Для цього самих, навіть найкращих даних, недостатньо. “Мій шлях цікавий тим, що ніхто з самого дитинства не пророкував мені олімпійської медалі. Навіть у збірну мене не відразу взяли, – згадує Ганна Різатдінова. – Ірина Іванівна Дерюгіна завжди любила високих, довгоногих, фактурних дівчаток. Я не вписувалася у ці параметри, тож мене поставили у групові вправи. Та мені це не подобалося. Я мріяла про індивідуальні програми, де можна було проявити себе, розкрити свій характер та смаки. Довго мене не підпускали до особистих змагань. Та потім дали “зелене світло”. Ірина Іванівна каже, що я заслужила на це своєю працею”.

“Коли дівчата ще маленькі, то усі без винятку люблять гімнастику, – веде далі Альбіна Миколаївна. – На початках вони наче під кальку скроєні: роблять усе, що тренер накаже. Але ж характери у них зовсім різні. Цю несхожість об’єднує лише любов до гімнастики. На цьому бажанні і потрібно будувати процес спілкування. Проблем у нас немає доти, доки дівчатка не підійдуть до бар’єра під назвою “велика складність”. Саме тут вони вже починають думати, чи варто їм працювати далі. Залишаються у спорті найсильніші. Коли вони дорослішають, стають провідними гімнастками України, Європи, світу, то підхід до них кардинально змінюється. Уже необхідно зважати на їхню думку, навіть у чомусь радитися з ними. І гімнасткам це не може не подобатись. Якщо у дівчини розумна, світла голівка, вона правильно все оцінить”.

Фото з архіву Ганни Різатдінової