Досвід перемагає, молодість тріумфує

Дмитро Дем’янюк та Аліна Шух — переможці турніру пам’яті Олексія Дем’янюка.

Перемогу Дмитро Дем’янюк виборов на досвіді і характері.
Перемогу Дмитро Дем’янюк виборов на досвіді і характері.

У легкоатлетичному манежі львівського СКА стрибуни у висоту розіграли нагороди уже традиційного турніру-меморіалу Олексія Дем’янюка. Головний приз у змаганнях чоловіків залишився у Львові: попри задавнену травму, найвище того дня злетів досвідчений Дмитро Дем’янюк. Це вже сьома перемога Дмитра на турнірі пам’яті батька. У жіночому секторі неперевершеною стала 17-річна броварчанка Аліна Шух, яка спеціалізується на багатоборстві.

Головні суперники Дмитра Дем’янюка завершили боротьбу на 2,10 м. З першої спроби ця висота підкорилася киянину Владиславу Дорофеєву. Йому і дісталося “срібло”. Львів’яни Вадим Кравчук та Сергій Слісенко використали дві спроби і стали бронзовими призерами. Дем’янюк же, успішно перелетівши через планку на 2,15 м, на наступній висоті від боротьби відмовився: на відштовхуванні травмована нога щоразу нагадувала про себе.

“В організації турніру нам вдалося все, окрім бажаного рівня учасників, — розповів Дмитро Дем’янюк. — На жаль, через різноманітні негаразди в останній момент змушені були відмовитися від участі немало елітних спортсменів, навколо яких і крутилася головна інтрига турніру. Та, попри все, з кожним наступним роком нам вдається удосконалюватися, прямувати вперед. Цього року ми вперше провели пряму Інтернет-трансляцію змагань. І для зручності розробили окремий сайт турніру.  А от власні стрибки мене відверто засмутили. Я «витиснув» ті 2,15 м, тому що було потрібно. Та насправді це було непросто: біль був таким, що не міг нормально відштовхнутися. Тому й відмовився від наступних спроб, аби не перекреслити весь подальший сезон. Тепер потрібно якнайшвидше залікувати травму: через два тижні стартує Кубок України. Та головне, – в оптимальних кондиціях підійти до лютневого чемпіонату України, де відбуватиметься відбір на першість Європи у приміщенні. Я вже так втомився від тих травм: стільки часу та грошей вкладаєш в операції та відновлення після них, а результату, якогось задоволення амбіцій не видно. Відчуваю, що готовий стрибати на 2,30 м (на сьогодні моя фізична форма не гірша від тих кондицій, коли я стрибав за показниками особистого рекорду). Натомість доводиться мучитися і задовольнятися скромними 2,15 м. Та від спорту, від звички тренуватися відмовитися поки не готовий. Я вже як той наркоман, тільки спортивний” (сміється).

У жіночому турнірі за відсутності травмованих Юль, Левченко та Чумаченко, а також лідерки української збірної Оксани Окунєвої, одноосібною фавориткою вважалася фіналістка Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро Ірина Геращенко. Та киянка, доволі легко здолавши стартові висоти, раптово спіткнулася на 1,86 м (рекорд Ірини у приміщенні — 1,94 м). І поки вихованка Ірини Пустовойт намагалася відшукати свою найкращу спробу,  на лідерську позицію непомітно вийшла зовсім юна багатоборка Аліна Шух. Висоту 1,83 м броварчанка здолала з помітними зусиллями. Та коли судді встановили планку на 1,86 м, гравітація для неї наче перестала існувати… “Бронзу” до Херсона повезла Дарія Кучина (1,80 м).

“На першому старті у сезоні, домашньому турнірі «Різдвяні старти», я стрибнула 1,88 м. Тому, коли у Львові зупинилася на 1,83 м, засмутилася страшенно, — підвела очі Ірина Геращенко. — У мене щодо цього турніру були зовсім інші сподівання: щонайменше виконати норматив на зимовий чемпіонат Європи. Та обставини були проти мене: у львівському манежі у мене “не влазив” розбіг. Останні спроби я попросила перенести на другу яму. Але і там було незручно”.

“А ось Ріо залишило по собі тільки позитивні враження, — згадує Геращенко. — Мені вдалося пробитися до фіналу. Понад усе я прагнула цього. Але, відверто кажучи, не очікувала, що ці сподівання справдяться. Мені не так часто вдається зібратися на останню спробу. Та в Ріо це сталося двічі. Здавалося, зірки того дня зійшлися наді мною… У спорті мене надихає Анна Чічерова: її підготовка і професіоналізм, настрій на змагання, найменші технічні нюанси стрибків. Аня – це той випадок, коли у людині подобається все. Завдяки чому високо стрибаю я? Для мене самої це велика таємниця (сміється). На тренування прихожу щоразу з однією метою – стати хоча б трішечки кращою. А для цього потрібно завжди й в усьому слухати тренера і виконувати абсолютно все, що вона скаже. Я з усіх сил намагаюся, та керувати мною не так вже й просто. В Ірини Пустовойт я тренуюся вже 15 років. І майже щодня вона мені каже: «Іро, легше навчити стрибати мого кота, аніж тебе» (сміється). Ірина Григорівна знайшла мене, першокласницю, на шкільних змаганнях. Підійшла і запропонувала займатися легкою атлетикою. Чому саме мене? Навіть тоді я була худорлявою і такою високою, що не помітити мене було просто неможливо. Починала я з потрійного, навіть стала чемпіонкою України. Та коли почали боліти коліно і спина, ми вирішили переключитися на висоту. З того часу намагаюся здійнятися все вище і вище. Стрибки – все моє життя. У мене немає неспортивних захоплень та інтересів. Я обожнюю тренуватися, навіть коли доводиться це робити тричі на день. І в мене немає ненависних вправ. Отримую задоволення від усього, що пропонує тренер”.

Фото СК “Висота”

 «Якби суперниці не підганяли мене, рекордів би не було»

17-річна броварчанка Аліна Шух – вундеркінд української  легкої атлетики.

 17-річна білявка з недитячим серйозним поглядом не втомлюється переписувати світові рекорди у семиборстві серед дівчат. На минулорічній першості світу у Тбілісі підопічна Майї та Анатолія Шух встановила суперницям нову планку — 6099 очок. І зупинятися на цьому не збирається.

— У Львові, відверто кажучи, планувала стрибати вище, — розповіла Аліна. — У мене був чудовий настрій і оптимальний стан, до того ж атмосфера турніру налаштовувала на високі стрибки. Та, зрештою, годі нарікати: мій результат – особистий рекорд у приміщенні. А недостатня реалізація також може бути позитивною. Значить, є чого прагнути.

— Як це – почуватися найсильнішою на планеті, нехай і серед одноліток?

— Ну, це надто гучно сказано. У нас конкуренція просто неймовірна. У Тбілісі мені довелося перемогу вигризати зубами. Мабуть, тому і стався той рекорд. Я не була б такою сильною, якби дівчата-суперниці так наполегливо не підганяли мене. Найзатятішою моєю конкуренткою є австрійка. Та за її спиною ще безліч талановитих і вже сьогодні дуже сильних багатоборок. Боротися доводиться з кожною.

На кожному старті я готова до рівної боротьби. І на кожному тренуванні роблю усе можливе, аби стати хоч трішечки кращою. Рекорд — це показник того, що на змаганнях усе склалося ідеально. Що вдалося налаштуватися на кожен вид і відпрацювати на повну.

— У вас усі види доволі рівні і практично немає слабких ланок…

— Найслабшим моїм видом є спринт. До 200-метрівки потрібно дорости. Потужність на доріжці приходить з віком. А особливе захоплення відчуваю у секторах для стрибків у висоту та метання списа. Технічно це зовсім різні види. Та для мене вони є внутрішньо схожими, оскільки відбуваються на свободі рухів. Я розслабляюся, усміхаюся, вмикаю музику і з насолодою йду стрибати. В інших видах доводиться терпіти, як, наприклад, у дисциплінах на витривалість. Чи збирати усі сили і вибухати, як це ми робимо у швидкісно-силових видах. Так, у стрибках у висоту найменший неточних рух — і планка на землі. Але ж ми тренуємося задля того, аби не допускати навіть найдрібніших неточностей.

— Хто у світовому багатоборстві є для вас еталоном?

— Британка Джесіка Енніс та американка Бріанна Ітон. Я захоплююсь, спостерігаючи за тим, як вони змагаються. Як вміють поводитися у найскладніших ситуаціях. Як налаштовуються на боротьбу від старту до старту. Та ці дівчата, якими б досконалими вони не були, не є моїми кумирами.  Прагну боротися з ними на рівних і перемагати.

Намагаюся не пропускати нагоди подивитися на те, як змагаються дорослі і повчитися у них. Боротьба на найвищому рівні надихає мене. Мені до вподоби змагатися зі старшими. Це так весело! Конкуренція “заводить”. Навіть коли після тренувань почуваєшся цілком “вбитою”, сильна суперниця відкриває друге дихання. Тоді забуваєш про втому і викладаєшся на повну. А ще дорослі дівчата вселяють спокій. Вони навчилися підходити до змагань без зайвих емоцій. Тому це за щастя, що в Україні у нас так багато сильних багатоборок. У Ані Мельниченко-Касьянової хотілося б запозичити ось цей спокій, а також досвід. А ще бездоганну роботу на спринтерських дистанціях. А у Наталі Добринської — її волю до перемоги. На змаганнях у кожному її русі, кожній рисі обличчя читався переможний настрій.

— У спорті ви практично з пелюшок…

— Так. Я на спортивному майданчику, скільки пам’ятаю себе. Спочатку займалася тенісом. Потім ми з батьками переїхали до міста Кагарлик, де я почала займатися легкою атлетикою, оскільки тенісної секції там не було. Моя любов до тенісу не минула, хоча тепер не так часто вдається взяти до рук ракетку. Як на мене, теніс уп’ятеро складніший і більш виснажливий, аніж легкоатлетичне багатоборство. Далеко не кожен витримає побігати кортом кілька годин поспіль на чималеньких швидкостях.

Легкої атлетики мене навчала мама. Вона також свого часу займалася семиборством. А тато метав спис. Це завдяки йому у мене така рука і техніка метання. У мене вся сім’я спортивна. Тому на змагання часто приходимо всі разом. Я змагаюся. Тренери-батьки спостерігають за моїм виступом і підказують. Сестра коментує змагання. А брат, який стрибав з жердиною, уболіває за мене. Спорт — це все наше життя.

— Ви пам’ятаєте свої перші змагання?

— Пам’ятаю перемогу на своєму першому чемпіонаті України з семиборства. Те, як страшно було бігти заключний вид, 800 м. Та коли пробігла з переможним результатом, зрозуміла, що вже нічого не боятимусь. Що ця перемога — хороший старт у моїй кар’єрі. Я тоді була в шостому класі.

— Легку атлетику називають королевою спорту. Хто ж тоді король?

— Усі види напрочуд цікаві і важливі. А всі перемоги здобуваються важкою працею. Легко у спорті не буває. Тож, гадаю, сам спорт, усі його види у комплексі, можна назвати королем у королівстві людського життя.

Розмовляла Олена САДОВНИК.