На «Ярмарку спорту» панувала атмосфера Сходу …олімпійським духом і не пахло

Протягом трьох днів на “Ярмарку спорту” мами й тати обирали для своїх нащадків спортивні секції.

Найактивніше, як, зрештою, і в попередні роки, пропагували свою майстерність представники східних єдиноборств і вуличних видів спорту, а також різноманітні танцювальні клуби і студії. Одні осередки влаштовували для підлітків майстер-класи, інші обмежувалися традиційними презентаціями. Перших було значно менше. А дарма. Взявши до рук рапіру (спортивне фехтування) чи бамбуковий меч (кендо), є ймовірність, що дитина захоче знову пережити ці ні з чим не зрівняні відчуття. І з часом сама прийде до тренера чи майстра — уже з чіткою мотивацією. Можливо, для когось шлях до Олімпу почався би зі спроби натягнути тятиву лука на тій же території ярмарку, у Парку культури. Чи навчитися десь поблизу правильно тримати ракетку для настільного тенісу. На жаль, не цього разу.

У лікарні — педіатр, на помості — Тягнизуб

Артист силового жанру Олег Скавиш, якого у народі знають радше як Тягнизуба, поза спортивною ареною виконує важливу місію: лікар-педіатр Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру Львова рятує життя маленьких пацієнтів. “Вчора ось чергував добу. О дев’ятій здав зміну і прийшов на “Ярмарок спорту”, — зізнався Олег. — Усіх дітей та їхніх батьків, у кого немає обмежень і протипоказів (у нас багато дітей з важкими захворюваннями), агітую до занять спортом. Спорт загартовує характер, формує волю. Це надзвичайно важливо і в боротьбі проти недуг. На перші результати довго чекати не доводиться: зміцнюється імунна система, і дітки менше хворіють. На ярмарку ми, окрім всього, збирали гроші для нашого восьмирічного пацієнта, Олега Подвірного. Хворому на лейкоз хлопчику конче необхідна пересадка кісткового мозку”.

“У лікарні знають про моє захоплення і називають не інакше як Тягнизубом, — усміхається силач. — Це прізвисько дали мені журналісти СТБ у п’ятому сезоні шоу “Україна має талант”, де я тягнув зубами ЗІЛ. А на “Суперінтуїції”, що на “Новому каналі”, піднімав у зубах на ременях Віру Брежнєву. Вона погодилася на це відразу і ані секунди не боялася. А після шоу зізналася: “Приємного тут мало. Та разом з тим це так круто!” Моє захоплення — старовинні силові трюки, які у давні часи силачі демонстрували на аренах цирку. Я з самого дитинства фанат цирку. І у майбутньому планую втілити у життя свою давню мрію — самому виступати на цирковій арені. Для цього уже є програма… Я був невисоким і худорлявим. Та коли мені виповнилося 19, вирішив, що можу сам зліпити себе. І вперше пішов у тренажерний зал. Багато спортсменів у цьому віці уже завершують кар’єру. У мене все тільки починалося. Ця ідея захопила мене цілком і повністю. Тренування зі штангою стали хорошим підґрунтям для опанування складніших і ефектніших трюків. Один з них — підняття великої ваги зубами — мало хто у світі може повторити. Світовий рекорд у цій дисципліні належить моєму хорошому другу Фахріддіну Ахназарову, у якого я недавно і запозичив цей номер. Поки що на зубах тримаю близько 200 кг. Фахріддін же піднімає в’язку з восьми гир, і ще з кожного боку жердини, на якій висять гирі, стоять по двоє чоловіків. Це щонайменше за 300 кг… А ще мені подобається тягнути трамваї, пароплави та іншу техніку”.

“Моїм кумиром є Валентин Дикуль, жива легенда циркового атлетизму, який уже перетнув свій 80-літній рубіж, — веде далі Скавиш. — Колись він зірвався з-під купола цирку і зламав хребет. Лікарі не давали жодного шансу, що артист колись підведеться на ноги. Та Валентин розробив для себе комплекс вправ і через вісім років не лише міг ходити, а й знову вийшов на циркову арену, вже як артист силового жанру, і встановив безліч світових рекордів. Він легенда не лише цирку: у медуніверситеті нам про нього багато розповідали на лекціях з неврології — як про нетиповий і навіть чудодійний випадок відновлення після спинальної травми”.

На ярмарку спорту найбільшими поціновувачами трюків Олега Скавиша були діти. “Вони постійно підходили до мене і засипали питаннями, як і що потрібно робити, аби стати таким сильним. Мені хотілося б, аби циркові студії поповнювалися ось такими спраглими і допитливими дітьми. Я готовий ділитися з ними знаннями. Для того, аби працювати у силовому жанрі, не потрібно спеціального харчування. Я намагаюся прислухатися до свого організму і не навантажувати його шкідливими речовинами. Уже практично відмовився від м’яса”.

Старт на Токіо-2020

Одне із найпопулярніших і найдавніших у світі східних єдиноборств, карате, не так давно отримало найголовніше у спорті визнання: увійшло до програми Олімпійських ігор. “У Токіо змагатимуться лише представники WKF — безконтактної версії, та й ті у неповному складі: лише 20 осіб у ката і вдвічі більше у куміте, — зазначив президент СК “Канку” Сергій Мутін. — Чиновники МОК судитимуть, наскільки видовищним є наш вид спорту, і після Токіо робитимуть висновки на наступні Олімпіади. А ось чи будуть розігруватися нагороди також у «повному контакті», залежатиме від того, чи зуміють представники контактних видів між собою домовитися. Аби “запустити” в олімпійську родину ще одну версію карате, потрібно когось з неї виключити (на сьогодні явним кандидатом на виліт є греко-римська боротьба). На інші розклади МОК не погоджується. Незважаючи на те, що сьогодні мега-популярними у світі є чимало вуличних видів спорту. Усе вказує на те, що олімпійську програму потрібно розширювати. Карате неможливо ігнорувати: за рівнем розвитку у світі ми посідаємо місце у першій десятці видів спорту”.

“Нам дорікають у тому, що контактні види єдиноборств є доволі травматичними, — веде далі Сергій. — Але при цьому на Іграх у Ріо-де-Жанейро з боксерів уперше зняли захисні шоломи і допустили до участі професіоналів… Попри це, ми страшенно раді, що наш вид спорту нарешті визнали. Наступний крок — нам, багатьом різноманітним версіям і федераціям, потрібно об’єднатися (на сьогодні у світі існує 53 федерації з контактних видів єдиноборств). У кожної з них багато амбіцій, кожна хоче довести свою перевагу над іншими. Та це шлях у нікуди. Так ми ніколи не переконаємо найвищих спортивних чиновників, що також заслуговуємо на Олімпіаду”.

Східні традиції від трьох і до ста трьох

Серед безлічі різноманітних східних єдиноборств особливе місце посідає комплексна система кудо, яка увібрала у себе усе найкраще з карате, дзюдо, тайського боксу. “Сам я займався рукопашним боєм. Та одного разу побачив по телевізору змагання з кудо. Мені це здалося жорсткішим за те, що практикував я, і одночасно цікавішим, — розповів президент львівського міського відділення Федерації кудо України Олексій Кукарцев, який у 2009-му заснував школу кудо у Львові. — Сьогодні у нашому місті працюють два осередки: у залі на Скорини, 34, у мене тренується близько 60 осіб, і близько 30 дітей — у районі Рясне-2. Серед них — десять дівчат. Аби жінки та дівчата вміли постояти за себе, ми запустили для них серію майстер-класів із самозахисту”.

“Ми не тренуємо дітей, радше виховуємо їх з раннього віку, — переконує Олексій. — Вчимо культури поведінки, зокрема поваги до старших. До нашої секції ми приймаємо діток з трьох з половиною років. Та навіть для тих, кому виповнилося 103, двері нашої школи відчинені. До п’ятирічного віку діти навчаються за програмою “Спортивний дитячий садочок” і стають розумними, спритними та впевненими у собі. А з шести років уже починаємо опановувати ази кудо. Я завжди кажу учням: “Секрет перемоги — це один відсоток таланту і 99 — наполегливої праці”.

Як будь-який істинний послідовник східних філософських систем, Олексій Кукарцев навчає дітей притчами. “Серед моїх улюблених є така. У відому своїми традиціями школу карате прийшов старенький дідок і попросив майстра, аби той дозволив йому стати у спаринг з найсильнішим з його учнів. Майстер, подивившись на невагомого старого, дав йому у спаринг найслабшого. Дідусь здолав його одним ударом. А за кілька хвилин від цього ж удару впав найкращий учень майстра, і згодом — сам майстер. “Як тобі це вдається — одним ударом перемагати усіх?” — запитав діда майстер. “А я інших ударів не знаю, — відповів той. — Цей удар я відпрацьовував десять тисяч разів”. Так я розповідаю учням, що краще мати один удар, відпрацьований десять тисяч разів, аніж сотню ударів, які тренував лише по одному разу. Мої учні доволі впевнено почуваються на всеукраїнських змаганнях. На міжнародну арену дітям виходити ще рано. Українська школа кудо – серед світових лідерів. Наші спортсмени посідають друге загальнокомандне місце у світі, поступаючись лише Росії і випереджаючи родоначальницю кудо — Японію”.