«В Україні з дитинства виховується нетолерантність до людей, які інші»

Днями у Львові побили жінку-трансгендерку Хелен, яка служить у ЗСУ й приїхала до Львова на похорон матері. За цим фактом поліція відкрила кримінальне провадження (за ч.2 статті 161 ККУ — порушення рівноправності громадян). За словами Хелен, напад було скоєно саме на ґрунті ненависті, адже нападник нецензурно виражався щодо її зовнішності та орієнтації… А ось у британськуому Ліверпулі нещодавно відбувся традиційний Марш рівності ЛГБТ-спільноти (ЛГБТ — лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери). Поліція не створювала жодних безпекових коридорів. Люди вийшли заявити про свої права, і жодних сутичок не відбулося. Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з донеччанкою Марією, яка була учасницею Маршу рівності у Ліверпулі. За фахом — психотерапевтка, у Ліверпулі півтора року.

— Є чимало країн, у яких люди з ЛГБТ-спільноти можуть одру­жуватися чи утворювати цивіль­ні партнерства, — каже Марія. — Український закон про соціальні партнерства написаний. Протя­гом останнього часу його бага­то разів розглядали у Верховній Раді, але ухвалення затягуєть­ся. Так само, як і закону про шлюб для одностатевих пар.

Мене турбує відсутність рів­ності в українському суспільстві. Тисячі ЛГБТ-військових за укра­їнською Конституцією одне од­ному ніхто.

Усі права, які надає шлюб, наприклад, гетеросексуаль­ним людям, забрані в Україні у ЛГБТ-людей, зокрема у військо­вих, активістів і волонтерів. Не мають права на спадщину одне одного, на рішення, що робити з тілом після смерті.

Побиття трансгендерної жін­ки у Львові, інші подібні ситуації, — це злочини на ґрунті ненави­сті й дискримінації, через від­сутність толерантності та тер­пимості.

— Із якими проявами нетер­пимості зазвичай стикаються люди з ЛГБТ-спільноти?

— Когось булили у школі. Ко­гось могли не взяти на роботу чи звільнити з роботи. Поліція часто проявляє нетерпимість… В Україні чомусь вважають, що можуть критикувати людей на вулиці за їхнім зовнішнім вигля­дом, навіть коли їх не знають…

— Розкажіть про «прайд», який відбувся у Ліверпулі. З якою метою його організува­ли, чи багато було людей?

— На марш вийшли тисячі лю­дей. Мета — за рівність! У Лівер­пулі не бояться виходити на ву­лицю, не бояться, що їх можуть побити. В Англії близько деся­ти років визнають шлюби між людьми будь-якого ґендеру та сексуальної орієнтації, але це не означає, що всі права досягну­то. Тому і виходять на Марші рів­ності. Наприклад, щоб нагадати про тих, хто загинув, хто боров­ся за свої права… ЛГБТ — вели­чезна спільнота, яка пам’ятає своїх героїв. Я виходитиму на «прайди» усе своє життя.

Цього року до Ліверпуля приїжджала делегація з Київ-«прайду». Оскільки «прайд» в Україні під час війни не може проходити, то Київ-«прайд» та «Харків"-прайд проходять по усьому світу. Минулого літа це була Варшава. Цього літа — Лі­верпуль.

— Як перехожі реагували у Ліверпулі на учасників Мар­шу рівності?

— Усі плескали, підтримува­ли. Приєднувалися. А в Украї­ні «прайди» завжди проходили із залученням великої кількос­ті поліції, яка була, по суті, кори­дором, що захищає Марш. У Лі­верпулі у ризику, що виникнуть сутички на ґрунті ненависті, не­має. За півтора року, що тут живу, жодного разу не чула про побиття представника ЛГБТ.

— Ви як психотерапевтка можете пояснити, звідки бе­реться ненависть до людей з іншою орієнтацією?

— Ця ненависть виховується, зокрема, деякими медіа, які по­ширюють з екранів телевізорів різні фейки… Якщо батьки від­крито «хейтять» ЛГБТ-людей, це може повпливати на дитину та її сприйняття. І це стосується не лише ЛГБТ. У нас з дитинства виховується нетолерантність до людей, які інші… Наприклад, до ромів, темношкірих, до усіх, хто виглядає не так, як ми, хто пово­диться не так, як ми.

— Нападник, який побив жінку-трансгендерку у Льво­ві, сказав: зробив це, бо та виглядає неприродно…

— Такі люди, як цей нападник, мають сидіти у в’язниці. Мене бі­сить, коли такі напади аргумен­тують тим, що «ми тут воюємо не для того, щоб мужик у жіно­чих туфлях ходив». І суспільство дозволяє чинити фізичне насил­ля, і для нього неважливо — вою­вав чи не воював…

— Як у Ліверпулі живе ЛГБТ-спільнота?

— У Ліверпулі ЛГБТ-спільнота живе відкритим життям. Що це означає? Що без страху можеш одягатися у веселкові речі. Хоч з величезним прапором ходи­ти. І не боятися за свою безпе­ку. Там не страшно бути собою. Ви скажіть це будь-якій ЛГБТ-людині з України — на вас подив­ляться величезними очима… В Англії є гей-бари, гей-клуби, гей-вулиці, гей-квартали. І коли звідти виходиш, не потрібно пе­реодягатися. А біля дверей не чекатимуть ті, хто тебе поб'є.

В Україні часто звучить така фраза, що наше суспільство до цього не готове. Наше суспіль­ство не готове до того, щоб за­боронити нерівність, наше сус­пільство не готове до того, щоб заборонити фізичне насилля на ґрунті ненависті?..

Звичайно, у Британії теж є го­мофоби, як і у будь-якій країні. Але ці гомофоби «гомофоблять­ся» у «тряпочку». Бо знають, що гомофобія — це злочин на зако­нодавчому рівні. І я знаю: якщо зараз вийду на вулицю, і хтось мені щось скаже щодо мого ви­гляду, одягу, обличчя чи моєї орієнтації, я викличу поліцію на цю людину. А якщо ця людина спробує підняти на мене руку, я знаю, що мене захистять. А ця людина сяде до в’язниці. А в Україні постійно відбувають­ся такі напади, булінг і хейт у со­ціальних мережах. І ніхто нічого з цим не робить. В Україні люди не бояться булити й хейтити ін­ших. Не бояться бити інших лю­дей, бо переконані, що їм за це нічого не буде… Будь-яка лю­дина, з будь-яким кольором шкіри й орієнтацією, має право на безпеку.