«Видно, не вистачало їм лампочки у голові...»

У День Незалежності, під час багатотисячного Маршу захисників України, вулицями Києва люди несли, передаючи одне одному, портрет 31-річного офіцера- журналіста із Галичини Тараса Матвіїва, який 10 липня від російської міни загинув на Донбасі. Так вшановували пам’ять молодого українського патріота, який і словом, і зброєю боронив рідну землю. А у ніч перед головним святом нашої держави якісь нелюди вчинили акт вандалізму на могилі Тараса у його рідному Жидачеві — вкрали з неї ліхтарики-свічки, які живилися енергією сонця…

Згорьованій матері Героя України, пе­дагогу Валентині Матвіїв, яка 24 серпня прийшла на цвинтар відвідати свого сина, наруга завдала нового болю. Каже, від побаченого у неї опустилися руки. На ван­далів у поліцію не скаржилася. Бо справа не в матеріальних збитках (хоча для кра­діїв ці світильники, мабуть, велика нажи­ва), а у моральному ударі, який нічим не пом’якшиш, не компенсуєш. І у мораль­ному падінні цвинтарних «заробітчан». На своїй сторінці у соцмережах мати Тара­са написала: «Доки серед нас будуть такі морально ниці людці — мабуть, зарано го­ворити про націю. Даруйте… Якщо серед нас живуть, ходять, спілкуються такі от НЕлюди — втрачаєш віру в людей».

Обурення і біль матері загиблого во­їна розділили сотні українців, для яких пам’ять про героїв — свята. Наталя Пі­паш намагається розрадити згорьовану жінку: «Не ображайтесь, матінко! Це дур­ні люди вкрали, видно, не вистачало їм лампочки в голові…»

Знайти тих, кому бракує «лампочки у голові», зобов’язана поліція, хоч і не отри­мала заяви про злочин — про факт нару­ги над могилою воїна знає вже вся країна.

Випускник факультету журналістики Франкового вишу Тарас Матвіїв працю­вав у багатьох ЗМІ державницького спря­мування. Брав участь у Революції Гідності, розшукував тих, хто безвісти зник під час подій на Майдані. На Жида­чівщині боровся проти незаконних виру­бок лісу, підпільних гральних закладів. На­вчав військової справи юних земляків, які готові були боронити державу. У 2015 році добровольцем пішов на фронт. Після за­кінчення курсів лідерства у Національній академії сухопутних військ став молод­шим лейтенантом, служив за контрактом у 24-й окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила. Був командиром взво­ду. Смертю хоробрих поліг біля села Тро­їцького на Луганщині. Внаслідок ворожо­го обстрілу завалився і загорівся бліндаж із нашими воїнами — і Тарас кинувся туди рятувати поранених побратимів. Витяг­нув їх у безпечне місце, надав першу до­помогу. А потім за якихось два метри від нього вибухнула ще одна ворожа міна. Посіченого осколками Тараса Матвіїва живим до госпіталю не довезли…

Чому ж у людців піднялася рука на мо­гилу такої Людини? Що-що, а вічну зне­вагу вони вже заробили…

Коментар для «ВЗ»

Отець-декан Василь Юрів

В осіб, які вчинили наругу над мо­гилою, немає нічого святого. Вони далекі від Бога, від Церкви, від усьо­го того, чим живе наша Україна. Мені дуже прикро. Нема слів.