«У житті мене мотивує досвід моїх незрячих друзів...»

Помітила у соцмережах його дотепні дописи. У 29-річного незрячого журналіста Володимира Пирога хороше почуття гумору, він ерудований і прагматичний. Коли ми з Володею зустрілися, на правах колеги попросив, щоб це інтерв’ю в жодному разі не було жалісним, воно, перш за все, має бути корисним для читача. Щойно я занурювалася у його сімейне життя, попереджав: “Спускаємося на мило...”. Володя неохоче розповідав про своє особисте життя, про те, як познайомився зі своєю дівчиною Катею. Але дещо мені таки вдалося вивідати...

Володя — зі Стрийщини, Катя — з Дніпропетровщини. Вона також незряча. У Львові дівчина уже 1,5 року. А з Володею познайомилася у Криму, до анексії півострова... Працює масажисткою у приватній клініці (закінчила медичний коледж). Володя навчався у Франковому університеті, на факультеті журналістики. Мріяв про роботу на радіо, але туди так і не потрапив. Працює в інтернет-виданні. Коли розпитую його про технічні нюанси, з якими стикається, відповідає: “Нічого особливого. Працюю так само, як і ви, тільки у навушниках. На комп’ютері стоїть програма, яка читає текст, на який наводжу курсор”.

Ми зустрілися в їхній орендованій квартирі. З попереднім місцем проживання Володі і Каті не пощастило. Господар раптом повідомив (очевидно, у нього виникли непередбачувані життєві обставини), що повертається у квартиру. Мовляв, їм тепер доведеться жити разом з ним або вибиратися... Володя якраз у той час був у Польщі на змаганнях з тандем-велопробігу. А Катя залишалася вдома сама. Поспіхом вдалося шукати нову квартиру. Житло знайшли, але лише на чотири місяці. Господиня планує підвищити вартість оренди, і ця сума може стати непідйомною для молодих людей...

“Після навчання в університеті я залишився у Львові. Реа­лізувати себе у малих містах людям з інвалідністю складно, - каже журналіст. - Маленькі міста частенько бувають непристосовані у плані інфраструктури та доступності. У великих містах, зокрема у Львові, з цим простіше. Попри різні нюанси, місто доволі доступне для незрячих людей. Є чимало звукових світлофорів, на відміну від інших великих міст. Також є звукові сигнали на дверях до медичних закладів. Хоча багато чого робиться не силами держави, а громадських організацій (друк літератури, маркування написів на ліках). Для цього закуповують дороге обладнання. Було б доречно, якби спеціальне маркування було і на товарах у супермаркетах. Я не раз на касі звертався до персоналу по допомогу, і мені жодного разу не відмовили. А ось мій друг привіз мені з Бразилії каву. Назва товару, вага, контакти виробника — шрифтом Брайля. Так само брайлівським шрифтом варто було б підписувати кабінети лікарів у поліклініках. Тоді незряча людина, яка приходить до медичного закладу самостійно, почуватиметься впевненіше. Було б добре, якби “озвучка” зупинок була не лише в електротранспорті... Я не так давно дізнався, що люди з вадами зору можуть скористатися, скажімо, на вокзалі, супроводом. Ви телефонуєте, кажете номер поїзда, і вільний працівник вас проведе. Діє така ж послуга і у метро. Не раз цим користався”.

Проте таким самостійним і впевненим у собі Володя не одразу став. Мусив подолати страх до вулиці, навчитися жити без сторонньої допомоги. “Раніше я думав, що біля мене завжди хтось буде поруч, - зізнається колега. - Мій друг, з яким орендував квартиру під час навчання в університеті, поїхав за кордон. Я залишився сам. Не вмів толком готувати їсти, максимум, що міг, — це вийти з будинку. Не знав, де магазин, зупинка. Але треба було жити далі. І я вирішив стати самостійним. Хоча є багато незрячих людей, які сидять вдома, отримують виплати від держави і все (максимальна сума допомоги — 1965 грн. - Авт.). Є сім’ї, у яких батьки утискають дітей, не пускають в люди. І незряча людина живе, наче у в’язниці. Соціальні служби мають виявляти таких домашніх в’язнів... Розмовляти з батьками. Інакше незряча людина все життя буде чекати, що їй хтось піднесе горнятко чаю... Я пішов складнішим шляхом, але він відкриває більше перспектив. Робить людину незалежною”.

Володя купив через Інтернет сучасну тростину з ротаційним наконечником. Бо їздити на таксі на роботу було дорогувато... Тростина - закордонного виробника, вітчизняні не такі зручні у користуванні. Та й оформлювати їх через соцзахист — суцільна бюрократія. “Цією тростиною не треба стукати, достатньо лише водити перед собою. І ти знаєш, коли буде перешкода. Бо один необережний крок, і можна впасти. Добре, коли є орієнтир - бордюр, газон. Навіть каналізаційний люк може бути орієнтиром. Коли широка дорога — йти рівно значно складніше”.

Володя і Катя ведуть активний спосіб життя. Займаються скандинавською ходьбою (ходьба з палицями на зразок лижних). Правда, у Львові ніяк не можуть зібрати команду. Першою стає людина, яка бачить. За нею, тримаючись за канат, стають незрячі люди. Проблема і зі спорядженням - канатів в ентузіастів-спортсменів теж немає... Тож сподіваються на допомогу небайдужих.

Катя і на кухні вправно справляється. “І спекти щось можете?” - допитуюсь. “Запросто! - усміхається. - Люблю з тістом возитися. Володя любить смачно поїсти. Коли він вдома, завжди мені на кухні допомагає”. Пара якраз запікала в електричній духовці картоплю з куркою. “Я всього навчилася, коли почала жити окремо від батьків, - каже дівчина. - Мені було 18 років. Найскладніше було щось смажити. Наприклад, котлети. Треба розрахувати час, щоб вони не підгоріли. Тепер я все умію робити”.

“Знаєте, чому нам часто відмовляють в оренді квартири? - Володя продовжує розмову на болючу тему. - Відмови різні. Кажуть: “Ви можете необережно з газом повестися”, “Можете затопити квартиру”. Або: “Ви не зможете платити”. Деякі відмовляють під приводом: “Нам психологічно важко з вас брати гроші”. А те, що ми продовжуємо шукати квартиру, їх не бентежить. Але незряча людина, наприклад, не буде курити у ліжку, бо знає, у разі чого пожежу не буде кому погасити. Незрячі люди вдвічі обережніші з газом...”.

Майбутнє подружжя мріє мати власну квартиру. Мріють і про дітей. Але побоюються, тоді квартирне питання стане ще гострішим.

«Хто вас у житті мотивує? - запитую. - Маєте настільну книгу, яка змінила вас?». “Мене не мотивують книги... Мене мотивує досвід моїх незрячих друзів, - каже Володя. - Коли я “завис” вдома, один друг розповів, як класно бути самостійним і незалежним. Тоді подумав: “І я так хочу!”. І у мене вийшло...”.

Фото автора