«Коли зламала руку, не відмінила жодного концерту ні в Болгарії, ні в Україні»

Народна артистка України Катерина Бужинська – про творчість, знайомство з чоловіком-болгарином і народження двійнят

Фото з особистого архіву  Катерини Бужинської.
Фото з особистого архіву Катерини Бужинської.

Українська співачка Катерина Бужинська не потребує представлення. Красива блондинка усього у житті досягала завдяки працездатності і наполегливості. Навіть отримавши Гран-прі у 1998 році на «Слов’янському базарі», розуміла – це лише перша сходинка на велику сцену. Її першою з українських співаків запросили на фестиваль у Сан-Ремо. Попри любов до сцени, Катерина каже, що запорукою її щастя є міцна і дружна сім’я.

— Катерино, ви вже кілька років живете на дві країни – Україну і Болгарію… Чи не важко розриватися?

— Мені навіть не здається, що живу за кордоном. Схожий менталітет, зрозуміла мова. Не почуваюся у Болгарії чужинкою. Живемо у Софії біля гори Вітоша. За вісім хвилин від нашого будинку термальні джерела. Поплавати у басейнах цілющої води може собі дозволити кожен, бо квиток на цілий день коштує лише 3,5 євро. Краса неймовірна: навколо гори і чисте повітря… У Києві мені цього бракує, відчуваю дряпання у горлі.

— Ви уже давали у Болгарії концерти?

— Звісно. Неодноразово була у болгарському парламенті з проектом «Діти за мир в усьому світі». Шість разів виступала на головній сцені разом із найвідомішими зірками Болгарії. Співаю не лише українською, а й болгарською. У грудні відбудеться концерт за моєї участі. Беру участь у благодійних заходах. Сама веду концерт. Дві години не йду зі сцени. Навіть коли влітку зламала руку, не відмінила жодного концерту ні в Болгарії, ні в Україні.

— Як сталося, що ви зламали руку?

— На рівному місці. Гуляла з дітьми на високих підборах. Оступилася – і… потрійний перелом зі зміщенням. Досі рука не загоїлася.

— У грудні минулого року ви народили двійнят – Дмитрика і Катеринку. А за кілька місяців уже вийшли на сцену. Діти їздили з вами чи залишалися у той час з нянькою?

— До трьох місяців діти були у Києві. Нікуди не їздила, але бігала на репетиції і на виступи. Пізніше ми полетіли до Болгарії, і до шести місяців я була з дітьми. Навіть якщо й виривалася на концерт, то не більше, ніж на день. У цей час Дімітар залишався з ними і моєю донечкою Оленкою. Гастролювати почала влітку, коли малечі минуло сім місяців. Нікому не довіряю своїх діток. Коли чоловік на тиждень поїхав з дому, а його мама також не змогла прийти, я залишилася сама. І їсти готувала, і на прогулянку сама виходила… Усі дивувалися, як дала раду з двома маленькими дітками. Дехто запитував, як мені вдалося так гарно схуднути. Жодної дієти не треба! У таких випадках забуваєш поїсти і нема змоги нормально виспатися. Це був для мене такий іспит, що тепер уже нічого не страшно. Прокидаюся о сьомій ранку, встигаю спекти пиріг, поки чоловік збирається на роботу, а Оленка до школи. Мию посуд, прибираю у хаті. Це на сцені я співачка, бо така моя робота, а вдома я – звичайна жінка, берегиня, яка повинна вміти робити все. Бо ми у житті не застраховані ні від чого – сьогодні можна бути на вершині, почуватися забезпеченою людиною, а за мить все може обернутися навпаки.

— Між вами і чоловіком не виникало конфліктів стосовно того, що ви співаєте, а маленькі діти залишаються або з ним, або з його мамою?

— Я не відлучаюся надовго з дому. На виступ прилітаю за кілька годин до концерту, а вранці повертаюся у Болгарію. Вдячна Дімітару за розуміння, за те, що не зачиняє мене вдома, а дає можливість творчо розвиватися. Розуміє, що не можу залишити свою кар’єру, адже я 20 років на сцені. Я цим живу.

— Коли ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком, він не ставив питання руба: після одруження кар’єру доведеться залишити…

— Таких розмов не було. Ми дорослі люди. Коли одружувалися, мені було 35 років, Дімітару – 34. У такому віці людина робить зважені кроки і вміє рахуватися з думкою свого партнера. У кожного з нас є своя робота і свої досягнення, поважаємо справу одне одного. Навпаки, Дімітар пишається мною.

— Ваш чоловік також вболіває за долю України…

— Для мене це – велика радість. Тішуся, що Дімітар перейнявся ситуацією у нашій країні і всіляко намагається допомогти. Разом ми привезли 15 тонн гуманітарної допомоги в Україну – для дітей, батьки яких загинули у зоні АТО, дітей-сиріт, інвалідів, перестарілих. Ми з Дімітаром відвідуємо шпиталі та допомагаємо пораненим. Якось під час чергового візиту до головного шпиталю у Києві я випадково зустріла свого однокласника Сергія Козака. Про нього багато говорили. Він – Герой! Йому відірвало ногу, та він не розгубився і врятував ще сімох поранених. Коли я про це дізналася, побачила, в якому стані він та інші солдати, не могла стримати сліз. Я плачу, а вони мене втішають: «Не плач, все буде добре. Настане мир у нашій країні». Повернулася додому, а думками була там, у шпиталі. Сіла і написала пісню-посвяту героям нашого часу «Солдат України». Коли на концертах виконую цю пісню, усі у залі слухають стоячи і плачуть…

— Дімітар вчить українську мову?

— Аякже! Любить українську кухню і нашу країну. Його друзі у Болгарії називають «українець». Коли я в Україні на гастролях, а він пізно ввечері зустрічається з бізнесовими партнерами, вмикає камеру і показує, де він є. Друзі жартують: «О, Дімітар, та ти ж в українському рабстві!». Відповідаю, що хочу бачити, де і з ким мій чоловік. Він також часто телефонує, цікавиться, де я, що роблю…Переживає, як відбувся концерт, чи я не замерзла, чи не голодна. Перші два роки Дімітар їздив зі мною, придивлявся, переживав. Можливо, і ревнував… Тепер переконався, що я – надійна, кохаю його, поважаю, люблю і бережу нашу родину. Я щаслива, тому навіть голови не повертаю ні на кого іншого.

— Як ви познайомилися?

— У нас є спільний друг, який має бізнес в Україні і Болгарії. Запросив нас на один захід у Києві. Дімітар мене там побачив, запитав у друга, хто я. Друг сказав, це наша відома співачка, але вона ні з ким не знайомиться. Однак Дімітар був наполегливий. Коли підійшов познайомитися, я прохолодно з ним поговорила. Його це зачепило. І він сказав другові: «Можемо посперечатися – Катерина буде моєю дружиною!». Той не повірив, і вони «побилися об заклад» на пристойну суму грошей. Як бачите, виграв Дімітар (сміється. – Г. Я.).

— Бачила на кількох фотографіях вас разом із Папою Римським в оточенні молоді.

— Це була кульмінація міжнародного проекту «Діти за мир в усьому світі», в якому взяли участь понад сто тисяч українських дітей – сироти, діти з малозабезпечених сімей, діти з АТО. У проекті залучено понад 35 країн світу. Це – наймасштабніший проект у світі, відзначений оргкомітетом Книги рекордів. Як президент фонду разом з дітьми ми представляли карти певної країни з голубами миру та під час загальної аудієнції Папи Римського на площі Святого Петра у Ватикані, Європарламенті та  штаб-квартирі НАТО, в інших євроінституціях, мали можливість презентувати гімн проекту «Діти за мир в усьому світі». Завдяки цьому проекту і нашому фонду «Чисті серцем» дітки побачили Європу. Завдяки уряду Угорщини і нашому другові – почесному консулу Угорщини в Івано-Франківській області Василеві Вишиванюку – понад дві тисячі дітей безкоштовно відпочили у цій країні. Після цього проекту пан Василь став нашим кумом – хрещеним батьком нашого Дмитрика. З Папою Римським ми разом молилися за мир в Україні, діти йому подарували ляльку-мотанку, яку зробили власноруч. Папа Римський Франциск благословив нас з чоловіком. Через кілька днів після цього мені раптом стало погано. Кажу чоловікові: «Мабуть, я отруїлася». З’ясувалося, завагітніла. Коли прилетіли до Києва і зробили УЗД, нам сказали, що ношу під серцем двійню. Це сталося після благословення Папи Римського.

— А що це за проект «Книга добра»?

— Один примірник цієї книги вже віддруковано у Таллінні. Буде лише 100 примірників. Понад 300 тисяч дітей та дорослих взяли участь у створенні «Книги Добра». Міжнародний соціальний проект реалізовується з благословення, на жаль, уже покійного кардинала, Верховного архієпископа Києво-Галицького Любомира Гузара. Діти з усіх регіонів України писали реальні історії про добро та малювали ілюстрації до них. З них редакційна рада на чолі із лауреатом Шевченківської премії в галузі літератури Марією Матіос обрала 50 найкращих, які й увійшли до книги. Створювали Книгу у майстернях Центру української культури у Таллінні. Зшили її із унікального паперу (черпаного), виготовленого вручну із привезених з України клаптиків тканин з одягу авторів творчих робіт, та з рослинних зерен. У книзі 50 дитячих малюнків. Книги буде роздано у найкращі бібліотеки світу.