«Тато дав мені п’ять злотих, і я поїхав до Кракова вчитися музики»

Розмова із засновником фестивалю «Музика у старому Кракові» – професором Станіславом Галонським.

У місті Лева розпочався IV фестиваль “Музика у старому Львові”. Паралельно вже XXXXII фестиваль “Музика у старому Кракові” проходить у Польщі. Аби взяти участь у нашому фестивалі, до Львова з сусідньої країни приїхав засновник і беззмінний директор краківського музичного фестивалю Станіслав Галонський (на фото). Він диригуватиме об’єднаним виступом хорового колективу з Кракова і українського хору “Глорія”. Про ідею організації фестивалю, навчання музики і особисте життя 87-річний професор Галонський розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— У Львові і в Кракові 13 серпня відкрилися паралельно два фестивалі – “Музика у старому Львові” і “Музика у старому Кракові”. Які “родзинки” цього року ви підготували для українських і польських слухачів?

— Мій девіз – показувати людям, які приходять на концерти, виконання найкращих творів і у найкращому виконанні. Якщо, скажімо, всесвітньо відомий скрипаль Олег Криса грає концерт або каприс Паганіні, і робить це просто фантастично, то чому наступного року ми не можемо вдруге послухати цю талановиту людину і той самий твір? Ми слухаємо гру чудових артистів, а їх можна слухати і у попередні роки, і у наступні. У Кракові, і у Львові дбаємо про те, щоб кожен концерт люди могли почути у костелі, церкві чи синагозі. Це має бути така собі музична подорож Львовом, коли класичні твори виконуються у перлинах архітектури. Хочу, щоб обидва фестивалі якомога довше співпрацювали. Якщо ми вирішили проводити фестивалі в один і той самий час, то один концерт граємо у Кракові, і з тим самим концертом їдемо до Львова. Львів’яни все роблять так само – спочатку грають у себе, а наступного дня у Кракові. Виходить такий собі ланцюг музики.

— У Польщі у рамках фестивалю відбудеться 23 концерти. У Львові лише 13. Як вам вдається у той самий час відіграти набагато більше концертів?

— У Кракові цього року відбудеться 42-й фестиваль, а у Львові лише четвертий. Кількість приходить з досвідом. Думаю, що у Львові виступів буде набагато більше, оскільки у столицю Галичини тепер приїжджає дуже багато туристів. Вірю, що туристи ввечері прийдуть на концерт. як це відбувається у Кракові. Тепер маємо по два виступи на день, тому й виходить така велика кількість. Директор фестивалю “Музика у старому Львові” Сергій Бурко робить перші кроки у цьому, і мушу сказати, що я захоплююся цим чоловіком. Він – чудовий організатор. Вірю, що через кілька років у Львові під час фестивалю таких концертів буде набагато більше. Однак організаторських здібностей для організації фестивалю замало. Головну роль відіграють гроші. Та, попри все, неважливо – відбудеться десять чи двадцять концертів. Важливо те, що приїдуть великі артисти.

— Вас називають батьком фестивалю “Музика у старому Кракові”. Як прийшла ідея організувати це свято музики, яке живе уже 42 роки?

— Я тоді працював директором ансамблю “Капела Краковєнсіс”. Ми записували платівки, їздили з концертами за кордон… Покликав мене до себе президент міста. Сказав, що Краків – велике культурне місто, в яке почали приїжджати туристи. “Ходять цілий день містом, – сказав пан президент, – а ввечері не мають де себе подіти. Нема нічого у Кракові, окрім стриптизу у ресторанах. То хіба візитною карткою Кракова має бути стриптиз? Нехай пан щось зробить, щоб запропонувати туристам щось інше”. І тоді я придумав ось цей фестиваль.

— Завдяки вашій підтримці чотири роки тому зародився фестиваль “Музика у старому Львові”. Чому вибрали саме Львів, а не, скажімо, Київ чи Одесу?

— О…. Бо Львів – то є Львів! Я його так люблю. Це велике культурне місто. Директор фестивалю Сергій Бурко і великий музикант Юрій Луців були у Кракові і запитали, чи не могли би такий самий фестиваль провести у Львові. Мені ця ідея сподобалася. Це вони батьки львівського свята музики. А я у цій справі такий собі маленький хрущ. Всю роботу зробили вони, я лише міг дещо підказати. Все впиралося у гроші. І їм вдалося на перший фестиваль їх знайти.

— За 42 роки було багато концертів, у яких взяли участь не лише прості музиканти, а й зірки світової слави. Який виступ вам запам’ятався найбільше?

— За ці роки у фестивалі взяло участь понад 400 відомих музикантів. І всі вони виступали неперевершено. Мені важко судити. Це так само, якби мене хтось запитав: “На світі багато гарних дівчат, яка з них панові найбільше подобається?”. Усі красиві! Музиканти для мене, як рідні діти. Усіх люблю.

— Чи за роки існування фестивалю змінювалася його організація і концепція?

— Концепція не змінюється. Відбулися певні зміни в організації. Перші вісім років фестиваль відбувався у рамках філармонії Кракова. Коли “Капела Краковєнсіс” відділилася в окрему інституцію, фестиваль пішов за “Капелою”. Одного разу мене викликав президент міста і сказав: попри те, що я маю виходити на пенсію, він просить мене залишитися директором фестивалю. От я і залишився.

— Хоч ви не є вихідцем з родини музикантів, у дитинстві самі навчилися грати на скрипці…

— Я народився у родині сільських трударів. У нашому селі був такий весільний музикант Роговський, який мені показав ази гри на скрипці. Скрипку купив мій брат у Львові і подарував мені. До нас у село Островець з Теребовлі приїжджав вчитель музики. Він мене навчив грати по нотах.

— А у 12-річному віці вже працювали в костелі органістом. Як це сталося?

— Це був 1942 рік. Йшла війна. Я прислуговував у костелі. У цьому храмі був органіст, але німці у той час забирали молодих хлопців на роботи до рейху. Молодий органіст, щоб не потрапити на примусові роботи, втік зі села. Настала неділя, а грати у костелі нема кому. Моєю роботою у костелі була заміна квітів на вівтарі, я замітав. Щодня я бігав на гору і, коли нікого не було, пробував щось заграти. І потрохи навчився сам. Найгірше було те, що на Великдень на Службі Божій не було органіста. Я підійшов до ксьондза і попросився. “Не хочу кіна у костелі”, – відповів він. А через тиждень я знову підійшов до нього з тією ж пропозицією. І він погодився, мовляв, спробуй. Я не йшов на другий поверх, летів на крилах від щастя. Коли грав під час Служби Божої, усі парафіяни дивувалися. Відтоді щоденно грав у костелі – на Богослужінні, на похоронах, весіллях і хрестинах.

— Отримували за це зар­плату?

— Ні, зарплати мені ніхто не платив. Зі мною розраховувалися продуктами – хтось дав молоко, сир чи сметану, “гусочку” масла. Найбільше тішився, коли давали борошно, бо борошно забирали для армії. Радів, що міг допомогти батькам годувати сім’ю. Окрім мене, у сім’ї було ще двоє братів і сестра.

— Після війни де вчилися музики?

— У 1944 році наша сім’я переїхала до Польщі. Я закінчив середню школу і вступив у музичну школу.

— Батьки не заперечували?

— О… Тато, як почув, був незадоволений моїм вибором. “З чого ти будеш жити, сину?”. Відповів, що не знаю, але мрію бути музикантом. І він відступив. Сказав: “Якщо хочеш – йди!”. Тато дав мені п’ять злотих, бо не мав більше. Я поїхав до Кракова, вступив до музичної школи і почав працювати органістом у костелі Святої Барбари поблизу Мар’яцького костелу на Ринку. Там я відслужив 12 років. На той закінчив вищу музичну школу, став диригентом.

— Ви у Кракові – шанована людина. А хто на вас чекає вдома, хто є вашою підтримкою і порадником?

— Моя дружина. Вона також музикант, народилася у Львові на вулиці Кохановського (тепер вулиця Костя Левицького. – Г. Я.). Ми познайомилися у Кракові. Вона приїхала навчатися до Кракова. Я вже був професором, а вона – моєю ученицею. І то, як іноді буває, кохання між студенткою і професором (сміється. – Г. Я.).

— Дружина набагато молодша від вас?

— Молодша і гарніша. Між нами різниця сім років. Дружина мені дуже допомагає, підказує. І, повірте, здебільшого, вона має рацію.

— Якщо настане такий час, коли вам буде важко керувати таким грандіозним фестивалем, займатися його організацією і проведенням, кому би хотіли довірити таку важливу місію?

— Якщо фестиваль є успішний, то кандидатів – хоч відбавляй. Але я ще не маю наміру відмовлятися від свого дітища.

Фото прес-служби

Львівської філармонії.