Передплата 2024 «Добрий господар»

Ірма Вітовська: «Дехто з телеменеджерів працює не на Україну»

Заслужена артистка України – про економічні підтексти телевізійної реклами, «суржикові» серіали, особисту допомогу воїнам АТО.

Популярна українська актриса театру і кіно Ірма Вітовська полюбилася глядачам після ролі Лесі із телесеріалу «Леся + Рома». Після його виходу на телеекран актриса прокинулася популярною. Ірма живе на два міста: Київ (працює в академічному Молодому театрі) та Івано-Франківськ (академічний музично-драматичний ім. Франка). Займається благодійністю (виготовляє ляльки-мотанки, а гроші від їх продажу на аукціонах передає в АТО). Навіть заробленими на зйомках фільмів коштами допомагає пораненим бійцям з лікуванням, зокрема за кордоном. 

- Ірмо, «Леся + Рома» став чи не найулюбленішим народним серіалом. Як думаєте, чому?

- «Леся + Рома» — перший україномовний комедійний серіал. 129 серій знімали чотири роки. У 2008-му фільм вийшов у прокат. Купили його понад 30 країн світу. Був популярним, зокрема, в Ізраїлі, Прибалтиці, Середній Азії. Українська та французька версії, до слова, визнані найкращими.

Зараз серед телевізійних менеджерів чимало професіоналів, які ознайомлені з попитом пересічного глядача. Прекрасні фільми можна було б зняти за творами, наприклад, Ірен Роздобудько, Олександра Іванцова... Тим часом у багатьох серіалах українців показують якимись неосвіченими, наче людьми «другого ґатунку». Нема на телеекранах інтелігенції, нема креативної молоді.

Чимало телевізійних менеджерів переїхали з Росії в Україну. Хіба за два-три роки встигли опанувати сучасну українську літературу чи класику?! Маю великі сумніви, що вони читали Сергія Жадана, Юрка Андруховича, Тараса Прохаська, Юрка Іздрика, Андрія Кокотюху, Оксану Забужко... Щоб зрозуміти ментальний образ українця, його інтелектуальний рівень, твори, що є на сучасному літературному ринку, вони мали би проштудіювати. Припускаю і таке: запускаючи низькопробний телевізійний продукт, дехто з телевізійних менеджерів працює не на Україну. Хочеться вірити, що на нашій землі вони тимчасово.

Я — вічний адвокат українського телеформату. Ніколи надто не критикувала телебачення. Адже його фінансування залежить насамперед від рівня рекламного ринку.

Коли синові виповнилося чотири місяці, я вийшли на знімальний майданчик. Знімалася в українсько-російському серіалі “Лист очікування”. На зйомки однієї серії необхідно було мінімум 30-50 тисяч доларів. Таких коштів вітчизняне телебачення не мало. Росія мала п’ятимільярдний рекламний телевізійний ринок. Відтак — на зйомки виділила необхідну суму. Співпрацювати з польським ринком Україні було економічно вигідно, але Польща не зацікавилася серіалом. А вітчизняний телевізійний ринок як колись ледь жеврів, так і нині... Наша телеіндустрія, на жаль, не змогла профінансувати серіал.

Розвиток телеіндустрії неможливий без допомоги держави. Лише цього року в Україні прийняли закон «про квоти», яким передбачено, що телеіндустрію держава повинна фінансувати на 50 відсотків. Чому ж такий закон не прийняли на початку незалежності України?!

- Окрім Молодого театру, працюєте в Івано-Франківському музично-драматичному…

- Його художній керівник Ростислав Держипільський — мій однокурсник (вчилися разом на курсі Богдана Козака у Львівському державному музичному інституті). Ростислав поставив для мене «Оскара та рожеву пані». У «Гамлеті» затвердив на роль Гертруди. З Держипільським легко працювати. 

- Чимало акторів беруть участь у телевізійних шоу. Задля більшої популярності, покращення фінансового стану чи для реалізації акторських здібностей?

- І те, й інше. Візьмемо шоу «Мій малюк зможе». Благодатна година для дозвілля сім’ї. Діти диктували правила гри — в студії були і за оператора, і за режисера. Батьки ще й мільйон гривень на освіту дитини вигравали. Участь у такому шоу було для мене за щастя.

На телепроект «Народна зірка», наприклад, погодилася з фінансової мотивації і щоб глядачі мене не забували. «Шоумастгоуон» дало можливість показати акторський діапазон, здивувати внутрішнім перевтіленням в образи всесвітньо відомих артистів: Едіт Піаф, Томаса Андерса, Дженніфер Лопес, Ніну Матвієнко, Михайла Поплавського. Зробити це з гумором, зламати стереотипи про цих мистецьких “зірок”. Джульєтту, наприклад, глядач сприйме такою, якою покаже цей образ актриса. А в «Шоумастгоуон» вперше випробувала себе в жанрі пародії.

- Ви також плекали юні таланти у дитячому шоу «Маленький гігант»...

- З багатьма вихованцями підтримую стосунки. Особливо запам’ятався вокаліст Сашко Подолян. Здібна дитина. Одного з хлопчиків із команди Дантеса запросили на роль у фільмі «Офіцерські жінки». Разом з ним знімався, до речі, мій шестирічний син Орест.

- Чи дозволили б синові брати участь у дитячих телешоу?

- Якщо виявлю у нього неординарний талант, то чому б ні?! Принаймні не заборонятиму. Щоб після шаленого успіху дитина не зламалася внутрішньо, їй треба говорити, що це гра така, а не робити з дитини «зірку». Своїм підопічним казала: «Максимум, що можете втратити, це грошову винагороду». Намагалася спустити їх на землю з гумором. Психологам, які працюють на телевізійних шоу, дітей, до речі, легше переконати в цьому, аніж батьків. З татусями і матусями доводиться більше працювати... Для дорослих такі шоу набагато «небезпечніші», аніж для дітей. Читачам, думаю, буде корисно подивитися фільм Сержа Верона «Італійська реальність» — про людину, яка стала заручницею «зіркового» шоу.

Син Орест мріє вивчитися на лікаря або палеонтолога. Так добре розбирається у динозаврах, птеродактилях, рептиліях, комахах, що навіть мене вчить... 

- Знаю, у перший рік війни воїнам АТО передали кількадесят тисяч гривень. Як вдалося зібрати таку суму?

- Створюю ляльки-мотанки. Років десять тому київська майстриня Олена Орєхова провела зі мною майстер-клас. «Азбуку» цього мистецтва опанувала за день. Потім вчилася сама. Мої ляльки-мотанки яскраві: з бісером, люрексом. Створюю переважно на подарунки «від Ірми Вітовської». На ляльках вишиваю свої ініціали. Кожній даю якесь ім’я. Мої мотанки у Святослава Вакарчука, кінорежисера Анатолія Матешка, письменників Лариси Денисенко, Олександра Ірванця. І по світу роз’їхалися: в Канаду, Німеччину, Польщу. Є також в Національному музеї на виставці «Митці для АТО». У 2014-му, коли на сході України почалася війна, 52 ляльки-мотанки продала на аукціонах — по 200-400 гривень за кожну. Заробила майже 63 тисячі гривень. Кошти передала на потреби воїнів АТО.

- Більшу частину зароблених грошей у зйомках фільму «Пограбування по-жіночому» ви віддали у госпіталі на лікування поранених…

- Комедійний серіал, який знято ще до війни... Завдяки заробленим у цьому фільмі коштам двох бійців вдалося відправити за кордон на лікування. З багатьма воїнами підтримую дружні стосунки, переписуюся у «Фейсбуці», запрошую на вистави. Позаторік у госпіталі разом з пораненими святкувала свій день народження. Це був найкращий день народження у моєму житті.

Десантники, які перенесли 18 операцій і майже рік пролежали в госпіталі, вже одружилися. Сашко Кікін повернувся з Ізраїлю. Лікарі поставили його на ноги, тепер він сам став волонтером. Допомагає пораненим побратимам, хворим дітям. Моя молодша сестра Наталя, випускниця факультету журналістики Донецького університету, теж стала волонтером...

- Торік втретє вийшли заміж за Віталія Ванцу. Чоловік, наскільки мені відомо, не має жодного відношення до мистецтва…

- Перший студентський шлюб тривав недовго. З другим чоловіком Володимиром Кокотуновим (актором Київського академічного молодого теат­ру. — В. Ш.) прожили 17 років. У цьому шлюбі народився син Орест. Торік стали на рушничок щастя з Віталієм.

Усіх своїх чоловіків поважаю, з усіма в добрих стосунках. Про жодного не кажу погано. Так склалося, що я двічі розлучилася. Можливо, в чомусь сама вин­на... 

- Ваше дитинство, здає­ться, минуло у Донецьку...

- Там жили бабуся і дідусь, там вони поховані. На канікулах приїжджала до них з Івано-Франківська. Пригадую, після виходу на екрани серіа­лу «Леся + Рома» приїхала у Донецьк. Таксисти впізнавали в мені мою героїню Лесю. Навіть грошей за проїзд не брали. «Ти так харашо разгаваріваєш на украінском язикє, — казали зі своєрідним українським «г». — Нє пєрєхаді, пожалуста, на рускій».

У шахтарському краї люди безпосередні. Все залежить від того, як побудована інформаційна доктрина і хто нею керує. Східні регіони були навмисно ізольовані від українського продукту: пісні, фільму, вистави, книжки. Влада, на жаль, нічого не робила, щоб запровадити там культурну правову експансію. Тепер має­мо результат свого внутріукраїнського злочину. Росія лише скористалася цим.

Найдорожчі чотири міста: Івано-Франківськ — моя колиска (там я народилася, живуть батьки і вся родина), Львів — столиця юності, Донецьк — дитинства та Київ — там живу, удосконалююся як людина та актриса.

Довідка «ВЗ»

Ірма Вітовська — сучасна українська акторка театру та кіно. Народилася 30 грудня 1974-го в Івано-Франківську. Випускниця Львівського державного музичного інституту за спеціальністю «актриса драматичного театру» (1998). Відтоді працює в Київському молодому академічному театрі. Заслужена артистка України (2016). Знімалася, зокрема, у фільмах «Леся + Рома», «Янгол-охоронець», «Останній москаль». Ведуча розважальних шоу на українському телебаченні. Нагороди: «Київська пектораль» за роль Русалоньки (в однойменній п’єсі, 2001); номінація «Акторський талант» на Best Ukrainian Awards (2006); Телетріумф у номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» (2012). Торік утретє вийшла заміж за Віталія Ванцу. Виховують 6-річного сина Ореста. Живе у Києві.

Схожі новини