Ольга Матешко: «Найважче для актора – чекати на роль»

Заслужена артистка України для зйомок фільму «Гвардія» спеціально прилетіла зі Сполучених Штатів

Ольга Матешко – заслужена артистка України, за плечима якої десятки ролей у театрі та кіно. Культовою актрисою її зробила роль  красуні Зої, пілота нічного бомбардувальника з легендарної стрічки Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старики». Вона — дружина режисера та кінооператора Олександра Ітигілова («Якщо можеш, пробач», «Каштанка», «Звинувачується весілля»), який багато років працював на кіностудії імені Олександра Довженка в Києві, знімав події на Чорнобильській АЕС, отримав велику дозу опромінення, помер 1990 року.  Пані Ольга — сестра режисера Анатолія Матешка, мама режисера Олександра Ітигілова-молодшого. З середини 90-х років пані Ольга постійно живе у США. Цього літа вона приїхала на Батьківщину задля роботи у військово-патріотичній драмі «Гвардія-2», яку знімає канал “2+2”. Про свою роль у фільмі “Гвардія” та про легендарну стрічку “В бій ідуть лише “старики”, про зйомки під керівництвом сина-режисера Ольга Матешко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— Ольго Миколаївно, розкажіть, про що друга «Гвардія» і хто ваша героїня?

— Події фільму розгортаються влітку 2014-го, напередодні Іловайського котла, коли у всіх ще є надія на швидке закінчення війни. Моя героїня, її, до речі, теж звати Ольга, – вихователька в дитячому будинку на території, яку захопили бойовики. У неї чудова сім’я, коханий чоловік, діти, онуки. Вона – саме уособлення турботи про дітей, віддана своїм вихованцям, а вони називають її «мама». І ось на її очах світ цих і так уже знедолених діток руйнується ще більше. У містечку починається безлад. І, щоб врятувати дітей, їй та її чоловікові доведеться зробити дуже нелегкий вибір.

— Пані Ольго, як ви опинилися на знімальному майданчику «Гвардії», адже летіти довелося аж зі США?

— Взяти участь у зйомках мені запропонував режисер фільму Олексій Шапарєв ще рік тому. На той момент сценарію я не читала, але відразу погодилась, бо є таке поняття, як «довіра до режисера». Олексієві я довіряю. Він хороший і як людина, і як професіонал, з ним чудово працюється. Льоша відразу прописав мою роль.  Я була здивована, що в героїні моє ім’я, і мені це також було приємно. До речі, у багатьох персонажів «Гвардії» імена їхніх акторів. Олексій  взагалі дуже уважно, трепетно ставиться до акторів, які у нього працюють. Такі дрібнички, знаєте, створюють дуже довірливу атмосферу у кадрі. На зйомки я справді прилетіла зі Сполучених Штатів. Але ж хіба можна знайти кращий привід для трансатлантичного перельоту, ніж цікава роль (сміється. — Г.Я.).

— Один з членів знімальної групи, досить молодий хлопець,  з щирим захопленням розповів, що кілька днів тому ви приїжджали на майданчик, щоб підготуватися до зйомок…

-  Хіба може бути інакше? Я справді приїжджала спеціально заздалегідь. Потрібно було подивитися на костюм, на локацію. Це ж моя робота, актор повинен готуватися до ролі. Втім, якщо, мимоволі, я ще й навчила чогось корисного своїх молодих колег, мені це приємно. До того ж зустрілася тут з Вано Янтбелідзе (льотчик-грузин, красень Вано зі “Стариків…”. — Г.Я.). Він зі своєю військово-польовою кухнею у другій частині також знімається.

— Ми побачимо ваших героїв у кадрі разом?

— Ні, за сюжетом шляхи Гурама й Ольги не перетинаються. Але просто зустрітися з Вано було дуже приємно. Він –  втілення грузинського характеру, яскравого гумору, харизми, гостинності.

— Культовою актрисою вас стали називати після виходу на екрани фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старики». Минуло багато років після виходу картини. Які найтепліші спогади зберігаєте досі зі знімального майданчика цієї стрічки?

— О, це дуже довга історія, але я скажу коротко. Найкраще – це моя молодість, близькі, рідні люди. Звичайно, я ніколи не забуду того блискучого акторського складу, який був зібраний для цього фільму. Найсумніше – більшості з них вже немає. Коли приїжджаю додому, ні з ким не зустрічаюсь. Але моя повага до акторів «В бій ідуть лише «старики» безмежна.

Леонід Федорович Биков був чудовою людиною, справжнім майстром своєї справи, ненав’язливим, уважним, дуже добре розумів акторів. Наприклад, він сам репетирував з нами сцену, де ми танцюємо танго, ми потім ще довго рухалися майданчиком в ритмі цього танцю. З Леонідом Федоровичем було легко. Мабуть, тому й знімалося легко, іноді з двох дублів. Скільки б разів я не переглядала цю стрічку (а разів 50 це було точно),  щоразу переживаю кожен кадр. Це і є справжнє кіно.  Коли фільм вийшов, ми дуже багато з ним їздили країною. І я не знаю іншої картини, яку б так тепло сприймали глядачі.

— Як ви потрапили до цієї картини?

— Запросили на проби й відразу затвердили. Це була сцена, коли всі співають, а ми, дівчата, слухаємо.

-  Попри те, що ви закінчили ВГІК у Москві, повернулися в Україну і працювали на кіностудії імені Олександра Довженка. Чому тоді не залишилися в Москві, адже перспектив зніматися у кіно в Росії мали би набагато більше?

— Навіть якщо відкинути всі ті події, які відбуваються в Україні зараз, я вам ось що скажу: мене Москва до такого ступеня, як багатьох інших, і тоді не гріла. І я ніколи не хотіла залишатися там, хоча пропозиції справді були, і перспектив було б, напевно, більше. Тому я все ж вирішила повернутися до своїх рідних.

-  Очевидно, у вас залишилося багато друзів-однокурсників, які і досі знімаються у кіно і живуть у Росії. Можливо, деякі з них тепер стали персонами нон ґрата в Україні? Чи підтримуєте стосунки з російськими акторами?

— Ні, я ні з ким не спілкуюсь. Колись підтримувала стосунки з Борисом Токарєвим (Саня Григор’єв зі стрічки «Два капітани». — Г.Я.) і його дружиною Людою Гладунко. З Вікою Федоровою, котра, на жаль, п’ять років тому відійшла у кращий світ. Дуже багато вже пішло від нас. Тому й для мене кожен день життя – як свято, як нагорода. А що стосується персон… Ми всі вже люди такого віку, що вже всі Персони. Сподіваюсь, нас це не торкнеться.

— Вашою партнеркою по «Стариках» була Маша-Джульєтта Євгенія Симонова. Ваша дружба була лише екранною чи триває й досі, незважаючи ні на що…

— Дружба була екранною. По тому бачилися кілька разів, стосунків не підтримуємо.

— Ви давно живете у США. У чому відмінність життя актора у Штатах і в Україні? Що вам там сподобалося, а до чого ви не можете звикнути й досі?

— Зараз різниця вже невелика тут і там. Світ став глобалізованим, і люди стали однаковими, більш прагматичними. До чого не можна звикнути? До підступу, зради, коли кожен думає лише про себе. Зараз дуже багато відчуженості, байдужості, але це є всюди. За винятком рідних людей, та й то не завжди. Покладатися можна тільки на себе.

— Як сприймають ваші американські колеги події, які відбуваються на сході України?

— Я не спілкуюсь зі своїми американськими колегами. У США я зараз не працюю.

— Ваш син Олександр Ітигілов — режисер, як і його батько. Ви зіграли у кількох його картинах. Як це – бути «підлеглою» у рідного сина на знімальному майданчику?

— Це – щастя. Й іншого слова тут не дібрати. Ми так нечасто бачимося, що така можливість бути разом, працювати разом – це щастя.

-  Що для вас було найважче в акторській біографії?

— Найважче, найскладніше в акторському житті – чекати на роль. Нічого немає для актора важчого, ніж очікування пропозиції. Повірте, ніякі складнощі на знімальному майданчику, ніякі трюки з цим не зрівняються. Не працювати – це справжнє випробування.

— Пані Ольго, ви чудово виглядаєте…

— Це — моя робота, доводиться стримувати себе, бути у формі. Але у циркачів все ще більш жорстко, коли їх піднімають. Не дай Боже щось трапиться – це ж життя. Я жила колись поруч з цирковими акторами, вони постійно в дорозі, постійно в готелях. Так що у нас, акторів, ще все класно. Дехто каже, що причина у генетиці. Але це не генетика, адже мама в мене була повненька і завжди казала: «Олю, ти в нашу породу». Я б не сказала, що я струнка, просто вмію тримати себе в руках, коли є мета.

— Про що мрієте, про що шкодуєте?

— Мрію про міцне здоров’я. У моєму віці це дуже важлива мрія. А шкодую? Лише за дорогими людьми, яких відходить все більше. Після маминої смерті я тепер найстарша в родині.

Довідка «ВЗ»

Ольга Матешко народилася 27 жовтня 1947 року у Гостомелі Київської області. Після закінчення ВДІКу у 1969 році повернулася до Києва, де стала акторкою кіностудії імені Олександра Довженка. Дебютувала у фільмі “Він і вона”. Зіграла у  понад 40 фільмах, серед яких  “Вавілон ХХ”, “Д’Артаньян і три мушкетери”, “Пончик Люся”, “Я буду чекати на тебе завжди”… Однак культовою для акторки стала роль Зої — пілота нічного бомбардувальника у фільмі “В бій ідуть лише “старики”. Після смерті чоловіка, оператора і режисера Олександра Ітигілова, Ольга Матешко виїхала до США, де працювала на каналі для українських емігрантів і викладала у Свято-Сергіївській академії на Мангеттені. Єдиний син Ольги Матешко, Олександр Ітигілов-молодший, — режисер.

Фото телеканалу “2+2”.