Андрій Курков: «Навіть за Союзу литовці змогли сховатися від радянської реальності»

Книжки Андрія Куркова перекладають на багато мов світу, в Європі він — один із найвідоміших українських письменників. Видані у 2015 році “Щоденники Майдану” він спеціально писав для іноземців, аби розповісти їм про те, що відбувалося в Україні. А найновіша книжка Куркова — “Шенгенська історія” — і зовсім присвячена саме Європі, а точніше, Литві.

Зараз Андрій Курков презентує новий роман в українських містах. Днями мав літературну зустріч у Вільнюсі, де був присутній і міністр закордонних справ Литви. Про європейську Литву, мігрантів у Європі, національну мову як важливий фактор державності, і чому сам письменник ніколи не хотів жити у Європі, — розмовляємо з Андрієм Курковим.

- Сьогодні рідко зустрінеш таку товстенну книжку, як ваша “Шенгенська історія”, в ній понад 700 сторінок…

- Насправді це скорочений варіант. Коли закінчив книжку, була тисяча комп’ютерних сторінок... Це моя перша книжка, де немає України, українців, Росії, Білорусі. Є Литва, і є Європа. Але нас ця тема стосується більше, ніж литовців. Тому що вони вже давно їздять без віз і розпорошують свої долі по Європі і поза. А ми ще тільки готуємося.

- Розкажіть про те, як виникла ідея написати саме про литовців, і чого ця книжка має навчити українців?

- Книжка почалася з того, що я хотів розповісти Європі про Литву і віддячити литовцям за підтримку України з 2004 року і досі. З одного боку, вона розповідає світові про литовців і про життя мігрантів. Не обов’язково мігрантів із третього світу у перший, це про внутрішню міграцію, в середині Європи. Я знаю, що коли книжка вийде англійською, то англійці будуть дуже незадоволені, бо третина подій книжки відбувається в Англії, а англієць з’являється в книжці тільки один, поганий, старий і на 15 хвилин. Тобто роман, де є Англія, але немає англійців.

- А ваша дружина-англійка що про це думає?

- Вона спокійно це сприйняла. Річ у тім, що англійці себе якби відгороджують від світу мігрантів, і в Англії мігранти взагалі не інтегруються. Східні слов’яни, румуни та ін., вони створюють свій окремий світ і живуть, не помічаючи, в якій країні вони перебувають. А нас книжка стосується, бо вона про головну проблему всіх молодих мігрантів. Вони виїжджають на пошуки щастя без освіти, кваліфікації, без розуміння світу в принципі, і думають, що життя за кордоном приблизно таке саме, як і у них, але там більше платять. І цей романтизм швидко замінюється радикалізмом — коли людина не отримує того, чого хоче. І з мрійника людина стає потенційним агресором.

- Тобто ви українців хотіли підготувати?

- Швидше, змусити задуматися, чого вони чекають від цього безвізу, від закордону. Як вони розуміють життя за кордоном, наскільки добре знають про життя там, щоби не бути шокованими і паралізованими нерозумінням.

- А іноземці українських реалій не лякаються?

- До нас приїжджають специфічні іноземці, люди, які не змогли влаштуватися у себе вдома. У мене на вулиці італійці живуть: я звик, що хтось вивісить прапор італійський, італійська мова щодня звучить. Італійці насправді були першими мігрантами після Другої світової війни, і навіть перед війною, приїхавши у французький Донбас. Коли треба було відбудовувати шахти, то першими приїхали італійці, другими — поляки. І в цьому сенсі треба розуміти, що кожна країна має своїх мігрантів. Мігранти, які шукають кращої долі, — це одне, а мігранти, які шукають, де пристосуватися, — це інше. Виняток — угорці, вони майже не виїжджають за кордон, 95 відсотків залишається у країні. А ми, українці, їдемо до чехів вже давно, а чехи їдуть до німців. Зараз у Польщі вчаться майже 30-40 тисяч українських студентів. Чому? Бо більш ніж 50 тисяч польських студентів вчаться безкоштовно в Німеччині, особливо у технічних вузах. Тобто зсувається демографічна проблема в Європі.

- Ви багато разів були у Литві?

- З 2004 року був там разів п’ятдесят. Думаю, невдовзі книжка вийде і литовською мовою.

- Як можете описати литовців?

- Литовці за своєю ментальністю відрізняються і від нас, і від західних європейців. Вони самі собою, так би мовити. У них є розуміння, що вони давня і велика нація. Литва була найбільшою державою у XIV столітті в Європі. Про це забули, тепер їх сприймають у Європі як один маленький народ з Балтійських країн. Це теж несправедливо, але так відбувається з усіма великими державами, майже з усіма. Хто зараз пам’ятає Перську імперію? Ніхто. Люди навіть не думають, що Іран — це все, що залишилося від Перської імперії. І мені, коли спілкувався з литовцями, було цікаво зрозуміти оцю різницю, як вони відчуваються у світі, в Європі. Найцікавішими у мене були розмови у литовській провінції, там, де люди звикли жити на самоті. А якщо людина довго живе сама, вона здатна більше думати.

- Чим саме відрізняються від нас? Зрештою, навіть за часів Союзу литовці були інакшими…

- Радянська історія якраз і показує, чим вони відрізняються. Навіть коли довелося ставати комуністами, вони робили все можливе, аби захистити власну мову і культуру. І вони змогли те, чого не змогла зробити Латвія чи Естонія. Вони не дали Москві розчинити литовський народ російськомовними — жодного військового містечка не було збудовано. Там були якісь бараки, але все зробили навіть литовські комуністи, щоб не побудували окремі райони для російськомовних військових. А в Ризі, у Латвії, один із районів був побудований спеціально для відставних російських радянських військових, тобто російськомовних. Литовці так хитро захищали власну культуру, що, наприклад, добилися, щоби Москва фінансувала перевезення праху литовського поета ХІХ століття Білюнаса. Вони його видали за соціаліста, знайшли у нього вірш “Маяк щастя”, переклали, показали Москві, що він був революціонером, і за гроші Москви влаштували перепоховання. Вони свідомо, чи інколи підсвідомо, завжди захищали свою явну чи реальну незалежність. Завдяки цьому вони із жертвами, але одразу після розвалу Союзу, поставили собі чітко, куди вони хочуть і куди підуть. Вони психологічно повернулися до своєї незалежності набагато швидше, ніж ми.

- Як цей досвід нам може пригодитися?

- Ми надто велика країна, у нас багато різних регіонів. Запозичувати нам нічого не вийде, один регіон міг би запозичити, але це трохи романтичний погляд, що можна щось взяти з іншої історії і перенести до нас. В нас інша психологія, інша історія. У нас півкраїни було під радянською владою 70 років, інша половина — 40 років. Головна наша проблема в тому, що ми жили за інерцією, і зараз ще багато людей живе за інерцією, з радянських часів не змінюючи свою ментальність. А литовці навіть за Союзу практично у внутрішньому і культурному світі, у національній культурі, вони ховалися від радянської реальності і ментальності. Тому у них комуністичний ідеологічний тиск спричинив те, що вони знаються на своїй історії, на своїй культурі набагато краще.

- Якою мовою ви з литовцями спілкувалися?

- Російською, деколи англійською, бо дуже багато молоді не знає російської мови. Але всі литовці знають литовську. Є російськомовні, якийсь там невеличкий відсоток, але вони всі знають литовську мову. І вони всі, так би мовити, працюють литовською. Заходиш у магазин, навіть якщо між собою продавці розмовляють російською, то до клієнта — литовською. Оце справжнє відчуття державної мови.

- Якщо не помиляюся, ви свого часу говорили про те, що російська мова має бути захищена в Україні?

- Питання стоїть не так. Всі мають знати державну мову. Російська мова в Україні нікуди не дінеться, дуже багато людей нею розмовляють. І завдання у тому, щоби якомога більше російськомовної молоді підвести до думки, що вони мають знати українську. А суто політично і психологічно треба не відкидати цих людей з України, як це, наприклад, пані Фаріон робить. А треба сказати, що російська мова в Україні має свій статус, вона не підпорядковується московським інститутам, тобто це український варіант російської мови. Треба відкрити кабінет і посадити трьох російських філологів, назвати це Інститутом російської мови в Україні, і щоб він фіксував зміни у граматиці, фіксуючи таким чином різницю між російською російською і російською українською. І таким чином відрізати географічно і політично російську мову та російськомовних від впливу не філологів російських, а політиків російських.

- На яку перспективу, як гадаєте, вдасться усунути російську мову з публічної сфери?

- Це залежить від політичної волі. Всі українські політики бояться цього питання. Бо вони одразу думають, що це спричинить скандал. І чим більше вони будуть боятися, тим гіршою буде ситуація. А публічні люди, націоналісти, кажуть, що всі російськомовні — це сепаратисти і зрадники. І чим більше вони будуть так говорити, а інші не будуть нічого говорити, тим більше російськомовних, особливо старшого і середнього віку, будуть підтримувати Путіна і тих, хто, на їхню думку, виступає за захист російськомовних. Об’єднати російськомовних українських патріотів — це дуже важлива справа. Але цим ніхто не займається. Навпаки, йде у «Фейсбуку» кампанія, що не треба романтизувати російськомовних патріотів. І є тема, яка завжди провокує багато дискусій. Мовна тема це провокує. На цьому досі можна у політиці робити кар’єру, і це мене дивує. Ми не говоримо про майбутню Україну, а говоримо про мовний конфлікт, який існує тільки в політичному аспекті.

- Що найчастіше запитують вас про Україну?

- Зараз залишилися тільки запитання про Росію і Україну, майбутні відносини і наскільки реальна відкрита війна. Про корупцію запитують менше. І часто мене на зустрічах у Європі перепровіряють любителі Путіна і Росії. У 2014 році у мене було 60 чи 70 виступів по Європі, то на кожен приходили провокатори. У Німеччині перед книгарнею ліві комуністи влаштували мітинг з плакатами, що українська армія вбиває жителів Донбасу. Зараз цього вже немає, втомилися, з одного боку. З іншого, зараз вже є стільки інформації про справжню політику Росії, що навіть багато тих, хто любить Росію, перестали її захищати.

- З приводу життя в Європі. У вас була можливіть жити там, коли ви одружилися з англійкою. Чому не залишилися?

- Я ніколи не хотів бути іноземцем. Шенген же відкриється не для еміграції, а для поїздок — поїхати і знову повернутися. І люди повинні зрозуміти статус іноземця, одна річ, коли ти просто переїжджаєш, а коли ти в якомусь віці маєш починати з нуля жити в новому оточенні, серед людей з іншою психологією і ментальністю, і це велика травма. Адаптація буде забирати більше енергії, це будуть роки вкраденого активного життя. І людина все одно залишається незадоволеною. Виникають недовіра до світу, образа, що начебто хтось змусив тебе виїхати. Я розумію, що є ситуації, коли не виїхати не можна, коли залишатися небезпечно для життя. Але дуже багато людей виїжджають, і це таке спонтанне рішення: тут ми не влаш­тувалися, а там все буде швидко і легко. Я закордон знаю дуже добре, але коли у 1988 році вперше приїхав в Англію на своє весілля, і три місяці до того прожив там, я себе настільки відчув чужим... Так, мені пропонували роботу, я навіть опісля приїжджав туди і за контрактом працював у коледжі. Але жити там — це би означало, що я маю виживати. Це би означало, що я маю в якомусь сенсі вступати у нечесну конкуренцію з місцевими жителями, і я завжди буду програвати. Швидше за все, я б ніколи не став письменником, якби  поїхав в Англію і жив би там. Іноземець залишається іноземцем, а в Англії — особливо, на все життя.

- “Шенгенська історія” починається з того, що литовцям відкривається кордон. А що буде в той день, коли для українців він відкриється?

- Думаю, буде ейфорія, без розуміння того, що відбулося. Тисячі людей з паспортами просто їхатимуть туди, щоб пройти кордон і подивитися. Насправді нічого особливого не зміниться. Бо величезна кількість українців і так до Європи їздить, але тут є політичне значення, дуже серйозне. Європа відкривається для нас одночасно з тим, що закрилася Росія. Психологічно закривається Росія. І це величезний плюс, це має дати людям відчуття, що вони тепер частина Європи, і це шанс вивчати Європу, а не кидатися в неї, як у вир, не знаючи, як вона функціонує і як у різних країнах ставляться до іноземців. У принципі, це величезна можливість і величезний ризик. Можливість для тих, хто розуміє, чого він хоче, і ризик для тих, хто сприймає Європу як рай, де тебе чекають з квітами і пляшкою шампанського. Але треба розуміти, що ейфорія, коли відкриють кордон, триватиме, може, рік, не більше, і цей рік буде подарований уряду, політикам, щоб вони встигли щось зробити і створити привід для наступної радості. Звичайно, українські політики будуть видавати відкриття кордону з Європою за своє досягнення.