Ксенія Пантелєєва: «Фехтувальниці кричать не від болю чи розпачу. Це такий переможний вигук»

Новий фехтувальний сезон українські шпажистки Олена Кривицька, Ксенія Пантелєєва, Анфіса Почкалова та Фейбі Бежура розпочали на п’єдесталі пошани Кубка світу. У Таллінні «синьо-жовтий» квартет приміряв бронзові медалі, а згодом у Сучжоу зійшов на вершину п’єдесталу пошани! Про те, як можна навчитися перемагати непереможних і навіщо фехтувальникам потрібно вміти кричати, розповіла Ксенія Пантелєєва.

«Ксеня була звичайнісінькою дівчинкою, — згадує старший тренер жіночої шпажної збірної та особистий наставник Пантелєєвої Андрій Орликовський. — У фехтувальну секцію її привела тітка Діна, яка також займалася фехтуванням. «Ось вам Ксеня. Спробуйте щось із неї зліпити», — сказала вона. На той час Діна працювала у школі-інтернаті для дітей з особливими потребами. Та я бачив її у фехтувальній залі. «Пригадай, колись ти теж була фехтувальницею», — казав їй. І одного дня Діна Пантелєєва прийшла у наш зал для того, щоб тренувати. А Ксеня влилася у чудову компанію: її подругами і найкращими порадницями стали Яна Шемякіна та Анфіса Почкалова, в яких уже на той час було чимало перемог. У них Ксеня і вчилася перемагати».

- Наша перемога у Сучжоу — єдиний привід симпатизувати Китаю. Мені не надто комфортно у Піднебесній, — розповіла Ксенія Пантелєєва. — Дехто хвалить китайську кухню, а, як на мене, ті страви, особливо вуличну їжу, вживати взагалі неможливо. До того ж у нас не залишилося нічого, що нагадує про перемогу. Нас не нагороджували медалями, преміями чи призами. На всю команду дали одну дерев’яну дощечку з червоного дерева, де написано, що ми перемогли.

- Попри це, особисто вас називають «китайським фахівцем»…

- У командних зустрічах, на Олімпіаді та етапах Кубка світу нового сезону, я перемагала китаянок. У Ріо-де-Жанейро в командному турнірі ми поступалися китаянкам, які були і є лідерками світового рейтингу. А мені так не хотілося завершувати Олімпіаду! «Не треба їх боятися», — сказала собі. Це дозволило мені фехтувати більш розкуто і зрівняти рахунок. На жаль, у дівчат у тій зустрічі фехтування «не пішло»...

До Олімпійських ігор китайська команда була для мене каменем спотикання. Усі китаянки фехтують французькою ручкою, і манера їхнього фехтування мене лякала... Та страх «лікується» активністю. У Ріо я не стала чекати, поки китайські суперниці щось мені запропонують, а сама почала готувати атаки. Раніше дивилася на них, наче на небожителів. А після перших перемог зрозуміла, що вони звичайні, нічим не кращі за нас. Якщо спрогнозувати наперед, що саме і в яких ситуаціях робитимуть китаянки (а це нескладно, вони усі наче запрограмовані), їх легко можна перемагати.

- Новий сезон ваша команда розпочала на п’єдесталі пошани. Перед початком кубкового сезону сподівалися на такий результат?

- Так. У ході поєдинків відчували, що добре готові, і що будь-якої миті можемо додати. Навіть рахунок у поєдинку з Японією, 45:43, не свідчить про вперту боротьбу. На заключний двобій Олена Кривицька виходила за явної переваги — у шість уколів. У наступному колі проти команди Китаю, у складі якої фехтувала бронзова призерка Ріо, Сунь Івень, ми випередили суперниць з різницею у десять уколів! А ось півфінал з Росією виявився важким, попри те, що за цю команду фехтували переважно молоді дівчата. З росіянками ми були попереду, але відверто здали завершальні поєдинки: спочатку Фейбі принесла «мінус», потім у «мінус» відфехтувала я. Олена Кривицька на завершальний двобій виходила вже за рівного рахунку (30:30). Їй протистояла 22-річна Юлія Лічагіна, яка вперше потрапила в дорослу команду. Суперниці відфехтували хвилину без жодної результативної дії. Потім визначили пріоритет — на нашу користь. Протягом цієї хвилини Олена отримала два чисті уколи, а за шість секунд до завершення поєдинку зрівняла рахунок... Молода росіянка не зорієнтувалася в правилах і припинила фехтувати. Їй подруги по команді кричали: «Біжи! Атакуй!». А вона не могла зрозуміти, чому... Перемога дісталася нам.

- А що вас може збентежити під час поєдинку?

- Коли під час важливих двобоїв суддя не зараховує твій укол. У критичних ситуаціях це миттєво порушує внутрішню рівновагу... Тішуся, коли в непрості моменти вдається зібратися й перемогти. А ще більше радію командним перемогам. Поразки ж у командних змаганнях засмучують неймовірно. Найбільш прикрою поразкою свого життя вважаю те олімпійське фіаско команді Китаю у Ріо-де-Жанейро. Ми стільки перепон здолали, аби відібратися у Ріо і добре підготуватися до змагань. Але не склалось…

- На початку сезону у вашій команді відбулися зміни…

- Наразі у команді немає Яни Шемякіної, тому тепер кожна з нас бере на себе обов’язки лідера команди. Ми стали більш відповідальними. На місце Яни прийшла Фейбі. Нам не знадобилося багато часу, аби знайти спільну мову. А ось на доріжці ми зовсім різні. Фейбі така спокійна! Не знаю, чи може щось вибити її з рівноваги. Я принаймні такого ще не бачила. Вона, мабуть, єдина, хто ніколи не кричить під час поєдинку і керується лише розумом і розрахунком.

А ось я люблю покричати. Особливо, коли потрібно скинути зайву нервову напругу. Щоправда, в особистих поєдинках, коли рахунок триває до п’ятнадцяти уколів, багато не покричиш: з криком виходять не лише емоції, а й сили. Та в дуже важливих ситуаціях чи вистражданих діях, коли заслужила завдати того уколу, шкодувати горлянку протипоказано (сміється).

- Яну Шемякіну кричати вчила її старша колега по команді й подруга у житті Єва Виборнова. Відвела її на стадіон і наказала кричати на всі легені — щоб потім на доріжці було легше. А вам хтось розповідав, як потрібно кричати?

- Ні. Мене не потрібно було вчити (усміхається). У дитинстві заверещала одного разу. Цього виявилося достатньо. Коли у фехтувальному залі довкола тебе з усіх боків чути крики, мимоволі починаєш наслідувати старших. У кожного своя «кричалка». Я над своєю сильно не заморочуюсь, просто вигукую: «А-а-а-а-а-а!». Фехтувальниці кричать не від болю чи розпачу. Це своєрідний переможний вигук, вияв особливої насолоди... На світовій арені деякі суперниці криком показують свою перевагу. Під час двобою можуть підійти й крикнути в маску — намагаються вивести з рівноваги. Та я на це не реагую. А ще дехто, аби відтягнути час і збити темп, просить суддю зупинити поєдинок і починає поправляти зачіску чи зав’язувати шнурівки. І так після кожного уколу... Хлопці, до речі, не менш винахідливі. Дорогою до лінії початку поєдинку примудряються непомітно для судді розв’язати шнурівку, щоб потім ретельно, кілька хвилин, її зав’язувати (усміхається). Чи пластирем руку довго заклеюють і при цьому усім своїм виглядом демонструють, як їм боляче і некомфортно.

- Ви засмутилися, дізнавшись, що у Токіо, найімовірніше, не буде командних змагань у жіночій шпазі?

- Окрім Олімпіади, є ще багато престижних змагань. Зрештою, постараюся прорватися до Токіо в особистому заліку. Та навіть якщо не вдасться — не біда. Мені лише 22 роки, хоча багато хто з українських тренерів називає мене ветераном (сміється). Цого сезону більшість моїх зарубіжних ровесниць тільки вийшла на дорослу міжнародну арену. Зрештою, вік у нас не має значення. Жіноче фехтування — це гола психологія. Перемогти може кожна. Потрібно просто вірити у себе. У тому ж Сучжоу Бежура стала срібною призеркою в індивідуальному турнірі. У неї не було високих результатів, та морально вона була готова перемагати. Гадаю, Фейбі образилася, коли не змогла пройти відбір у команду на Олімпійські ігри. А тепер робить усе можливе, аби довести, що гідна презентувати Україну на всіх змаганнях.