Жанна Боднарук: «Ніде стільки букетів не дарують, як на концертах в АТО»

«Мудра і красива жінка, співачка з потужним голосом, якому  підвладні фольк, джаз, блюз, етно-поп-рок…», - так про неї  відгукуються колеги по сцені. Вихована в  сім’ї музикантів, жодного разу не дозволяла собі піаритись скандальними історіями. Їй аплодували Париж і Нью-Йорк, Ліон і Брюссель, Мюнхен і Прага, Варшава, Братислава, Мінськ, Кишинів… «Я українська співачка, а не співачка з України», — каже про себе пані Жанна. Скільки обходиться співакові «прокрутка» однієї пісні в телеефірі? Який випадок «на війні» розчулив її до сліз? Від якої давньої сімейної таємниці у неї досі здригається голос? Про це — у розмові із заслуженою артисткою України Жанною Боднарук.

- Жанно, правда, що недавно на Черкащині ви серпом жито жали?..

- На Святі першого снопа мене обрали почесною жницею. Поклали відповідальність зв’язати перший сніп. Хоча ніколи в руках серпа не тримала. «Дівчата, - прошу місцевих жінок, - покажіть, як це робиться». «Візьміть рукою кілька стебел і зрізуйте їх серпом», - радять. Думаєте, так просто?! На собі відчула, як наші бабусі від світанку до смеркання із зігнутою спиною тяжко гарували.

- Ваші батьки — музиканти, 45 років душа в душу прожили. Чоловік Анатолій Карпенко — композитор, музикант, аранжувальник. А кажуть: творчим людям нелегко під одним дахом…

- У наших родинах інакше. У батька і матері навіть імена співзвучні: Любомир і Любов. Тато й мама одне до одного звертались «Любцю». У нашому домі часто збиралася творча інтелігенція. Мала приклад сімейної ідилії. Мріяла про такого чоловіка, як тато. І доля подарувала мені Анатолія. Познайомила нас викладач Київської консерваторії композитор Ганна Гаврилець. Запропонувала заспівати свою пісню «Дівчина дощу». «Є у мене колега, хороший аранжувальник, - каже. - Поїдемо, щоб написав аранжування до пісні».

Я студенткою була. Жила у гуртожитку. Яке там заміжжя! Вся у творчості. На Анатолія уваги не звертала. Нас пов’язували ділові стосунки, так мені здавалося. А коли Анатолій повернувся з тривалих закордонних гастролей, між нами… іскра спалахнула.

- Як Анатолій зізнавався у коханні?

- Приходить охоронець гуртожитку: «Жанно, там на тебе якийсь юнак чекає». Я знала: Анатолій прийшов у справах. Виходжу - а він  з букетом квітів, шампанським, цукерками і… зізнається в коханні. Була ошелешена. І вже 21 рік ми у шлюбі. Анатолій пише музику — я виконую його пісні. Дуетом співаємо. Створили студію звукозапису «СКАРБ» (Студія КАРпенка-Боднарук). 

Чоловік і жінка — два різні світи. Я - романтик. Побачу по телевізору зворушливий сюжет — розплачуся. Натомість більш прямолінійна (це, до речі, не завжди в житті допомагає).  Обдурювати ніколи не вміла - по мені відразу видно. Не терплю ні брехні, ні зрадливості, бо й сама незрадлива. Коли два різні світи перетинаються на спільних інтересах, коли з півслова розуміють одне одного, народжується гармонія. До того ж ми однаково сильно любимо сина Андрійка.

- Ваша мама розповідала, що Анатолій — прекрасний господар. Сам ремонт у квартирі зробив, вмонтував нові двері, вікна, виклав паркет…

- У цьому плані мені пощастило. І поприбирає, і їсти приготує. Часом приходжу від своїх студентів — на мене обід чекає.

- Часто батьки нарікають на своїх дітей-підлітків…

- Бо в перехідний період дитинство з юністю бореться. Андрійкові — 19, а таке враження, наче досі в підлітковому віці. За гороскопом — Телець, ще й народився у рік Бика. Чогось захоче — вперто свого домагається. Закінчив режисерське відділення Київського коледжу культури і мистецтва. Куди вступатиме — не скажу, щоб не наврочити.

- Ви - забобонна?

- Безліч разів переконувалася: наперед нічого говорити не можна. Як кажуть у народі, хочеш насмішити Бога — розкажи йому про свої плани. Ні амулетів, ні талісманів не маю. Вірю, що з неба мене захищає батько…

Пригадую, кілька годин шукала якийсь важливий документ. Обшукала всю квартиру. Нарешті вигукнула в розпачі: «Татку, підкажи, де той «папірець»?!». Не минуло кількох хвилин, як знайшла. Причому там, де ретельно перебирала папери...

Під час батькового похорону взагалі був моторошний момент. Коли автобус з труною рушив на цвинтар, я тримала в руках мамину сумку. В ній — два мобільні: її і тата. Раптом дзвонить мамин телефон. Дивлюсь: на табло - батьків номер. Мама в трубку: «Алло!», а у відповідь — тиша. Як це пояснити?!

- Знаю, коли ви були школяркою, пан Любомир часто розповідав про свого батька, закатованого енкаведистами.

- Дідусь вважався ворогом народу. Нещодавно минуло 75 років, як у чортківській тюрмі енкаведисти замордували більш як 800 українських в`язнів. Решту (понад 900 осіб) погнали на схід у напрямку Умані, де 22 липня розстріляли. Серед них був і мій дідусь Мирослав Боднарук, член чортківської «Просвіти». Під впливом таких розповідей вроджений патріотизм в мені, 12-річній дитині, почав прозрівати. Коли батьки переїхали з Галича до Чернігова, я пішла у шостий клас. Через усе місто їздила в єдину україномовну школу. На вулицях Чернігова рідної мови майже не чула. У 1989-му, коли вчилася у Київській консерваторії, з друзями навіть об’єдналися в спільноту… українців. Уявляєте, у столиці України?! Їздили на могилу Івана Сірка у вишиванках із жовто-блакитними значками. Російською ні не розмовляю, ні пісень не співаю.

У 2004-му, коли Янукович йшов у президенти, мені зателефонував відомий чоловік: «Жанно, виступи з концертом «за Януковича». Пропонували великі гроші. Відмовилась. Що мені з тих грошей, якщо потім в очі собі не змогла б подивитися?! 

- Щороку на Всеукраїнському радіо ваша сім’я пише диктанти з української. Навіщо?

- Уже сім років поспіль… Чудова  традиція. Перевіряємо свою грамотність. І, знаєте, не соромно за сім’ю, зокрема за сина. У коледжі в нього була добра вчителька з української мови.  Всеукраїнські диктанти пишуть і відомі митці, і політики. Тож маємо можливість зустрітися з друзями, однодумцями. 

- Коли син був маленьким, якось почули, що з однолітками  розмовляв російською. Тоді сказали Андрійкові: «Говори українською — і діти від тебе будуть вчитися літературної мови»…

-  У столиці, на жаль, і зараз не часто рідну мову чуємо. Коли навколо розмовляли російською, дитині важко було  втриматися. Як до нього звернулися — так і відповів. Запам’ятався смішний епізод, коли синові було років з чотири. Раптом диктор по радіо каже: газета «Сєгодня». Малий підходить до радіо і починає “повчати”: «Не сєгодня, а сьогодні!»...

- Як сім’я реагувала на події на Майдані?

-  Без сумніву, підтримували людей. Я співала на головній сцені Майдану. Синові було 16. Приходить з коледжу, а від нього — запах диму, і куртка брудна. Почала допитуватися, де був. З’ясувалося: з друзями барикади з бруківки робив. Снігом наповнювали мішки — і перекривали вулицю.  А на Інститутській уже стріляли...

Зараз йдеш по Майдану, де гинули люди, де було море крові, - згадуєш ті події як страшний сон. 

- Як ставитесь до артистів, які придумують про себе нісенітниці, тільки б «на слуху» бути?

- Не раз до мене зверталися журналісти: «Жанно, придумай про себе плітку. І про тебе заговорять». Ніколи в житті. Деякі артисти мало не до спідньої білизни роздягаються, тільки щоб привернути увагу до себе. Для мене це принизливо. Недостойно і як  для жінки, і як для співачки. Про нас з Анатолієм говорить наша творчість.

- Ви багато гастролювали світом. Яка країна вразила найбільше?

- Яка країна? АТО…  Торік ми з чоловіком виступали там із сольними концертами. Наше авто супроводжував броньовик, бійці зі зброєю, у бронежилетах.  Щодня по три концерти. Розклали апаратуру — виступили — зібралися — і в іншу «точку» на концерт. Від одного села до іншого мчали з шаленою швидкістю. Я співала біля Волновахи, Мар’їнки, Ольгінки, Курахового… Назв багатьох сіл не запам’ятала. Очі чоловіків, які «тримають» мирне небо над нами, досі переді мною.

Бачила, в яких умовах вони у землянках живуть. Виступала у полі. Навколо концертного майданчика чоловіки зробили захисний щит з автомобілів.  

Пам’ятаю, вечоріє. Увімкнути світло не дозволяють. Хлопців вишикували переді мною в шеренгу. «Розслабтеся», - прошу. Ніяк… Почала виконувати одну з найулюбленіших пісень Je Ne Regrette Rien («Я ні про що не шкодую») з репертуару Едіт Піаф. Раптом собака, якого бійці прихистили, виходить на майданчик з чимось їстівним у зубах. Кладе свою «смакоту» біля мене і починає «підспівувати»… Чоловіки нарешті… розслабились.

Від глядачів АТО привезла море квітів. Де взяли - не знаю. Мені  на концертах так багато букетів і з такою вдячністю не дарують. Це були найкращі концерти за все творче життя. 

Тішитися наразі нема чого, от і відвикаємо від привітності. Усмішка «народжує» усмішку, зло породжує зло. Істина стара як світ - а ми забули про неї.

- Гарно виглядаєте. Знаєте жіночі секрети?

- Велике значення мають гени. Пластичної операції не робила. Головне - не забувайте про себе, дбайте і про здоров’я, і  про зовнішність, як би важко не жилося… Бо найбільша перемога — перемога над собою… Красива жінка - красива країна. А українки - найкрасивіші  на світі. Фізично і морально...

Довідка «ВЗ»

Жанна Боднарук — заслужена артистка України. Президент благодійного фонду “Співай, Україно!”.  Народилася в Івано-Франківську. Після закінчення Київської державної консерваторії ім. Чайковського,  клас фортепіано, стає солісткою естрадно-симфонічного оркестру України (1994-96). Лауреат фестивалю «Червона Рута»-91, лауреат конкурсу «Успіх-2000» у номінаціях: “Найкращий альбом” («Приворожи») та “Найкраща співачка”. Голова журі всеукраїнського дитячого фестивалю «Пісенний сад» (2005-2009). Доцент кафедри естрадного співу КНУКіМ (2009-2015). З 2014-го викладає вокал у Київському коледжі культури та мистецтв.