Будильник на 8:55, щоб в 9:00 хвилинку постояти в тиші
Є кого згадати і кому подякувати
В мого брата, який час від часу приїжджає на одноденні відпустки, був будильничок на 8:55.
Протягом 5 хвилин після цього будильника брат старався доробити якусь поточну справу чи відкласти те, що не встигав доробити.
І в рівно в 9:00 хвилинку постояти в тиші.
«Є кого згадати і кому подякувати» — казав він.
Не знаю, чи є в нього той будильник досі, але нещодавно я і собі такий поставив.
Бо ти собі думаєш, що точно згадаєш, що знайдеш ту хвилину на день, але на гастролях зранку не завжди встигаєш роздуплитися, а вдома теж суєта суєт — діти в школу, далі залагодити якісь справи між виїздами… І здавалось би — це тільки хвилина, але в тому всьому двіжі без нагадувалки досить часто про неї забувається.
А не хотілось би.
Бо є кого згадати з тих, кого вже нема з нами, і подякувати тим, завдяки кому ми є.
І попросити, щоб ті другі не стали першими.
Мені в тій хвилині найперше згадується Ярік (Ярослав Гаркавко). Ми час від часу перетиналися на «Лізі Сміху», він знявся в кількох епізодах «Таньки і Володьки». Десь в квітні 2022 року він вийшов на мене, бо бачив, що ми займаємося маскувальними сітками, а їм акурат треба було для штабу. Я перекинув його на Катю.
Катя приїхала до Львова десь на початку березня, працювала в Києві помічницею нотаріуса, але з початком повномасштабного вторгнення виїхала на захід України — приходила до нас на локацію плести сітки, адмініструвати різні штуки, паралельно старалася працювати.
Ярік сконтактував з Катею, отримав сітки, написав нам подяку через Катерину, а потім, як то буває в молодих людей, закрутилося-завертілося. Восени Катя вернулася в Київ, мали в планах з’їхатися з Яріком, але… в грудні він загинув і назавжди залишився 26-річним усміхненим рудим бороданем.
Можливо, Ярік йде першим у спогадах, бо буквально день перед його загибеллю ми спілкувалися через соцмережі, і то досить важко сприймати, що вчора ти говорив з молодою, смішною, веселою людиною, а сьогодні його вже нема…
І в такі моменти дуже хочеться… Чогось такого, чого не мало б хотітися цивілізованій людині в 21 столітті.
Але, як пише Павло Казарін, «країна під час війни читає Старий Завіт».
