Мене не полишає таке дивне відчуття: суміш майже божевільної радості з відчуттям провини
Мої іноземні друзі дивувались, як можна повертатись, бо «it's still not safe», а я дивилась на них і мені ставало шкода їх та їхнього іграшкового світу
В Україну я повернулась півтора тижні тому. Назавжди.
Ви знаєте, я там працювала на одному з провідних німецьких телеканалів.
Про причину свого від’їзду я розказала у своєму напевно найвідвертішому інтерв’ю за все життя. Кому цікаво, подивіться. В ньому ви познайомитесь зі мною вдруге.
Так от про що я. Вже тиждень мене не полишає таке дивне відчуття — суміш майже божевільної радості з відчуттям провини за те, що пропустила щось надзвичайно важливе, щось таке, без чого складно ідентифікувати себе українкою, що сповна пережила цю війну. Я звичайно про події минулого року — найстрашнішої української весни. Хоча там, у Німеччині, в цьому іграшково-безпечному світі, я засинала і прокидалась з новинами про Україну, розповідала про всі ці страхіття в своїй щоденній програмі Ukraine Update, сперечалася з продюсером, що саме цю фразу (Україна на першій лінії фронту захищає країни Європи з їхніми цінностями…) треба залишити, бо це «не моя особиста думка, а думка вашої фрау (маючи на увазі пані Урсулу Фон Дер Ляйєн). Ті, хто знає мою запальну вдачу, легко можуть уявити цей епізод.
Таких епізодів було декілька. І найяскравіший стався в Києві, під час мого відрядження. Мої німецькі колеги їхали з чітким редакційним завданням — отримати сюжет, в якому українці начебто втомилися від війни і тому готові, аби керівництво країни сіло за стіл переговорів з рашою. І мої буквально стинання про те, що це неможливо і ви не знайдете жодного українця з такою думкою, нікого не обходили.
Так ми і приїхали до Києва.
Я можу довго описувати той день, бо пам’ятаю все похвилинно. Але завершився він скандалом, моїми сльозами і піною на устах мого продюсера, що бігав кругом буса, в якому сиділа наша знімальна група, і кричав у слухавку нашому шеф-редактору, що, мовляв, «вона некерована, вона не хоче робити те, що нам потрібно!!!».
Короче, моя взяла. Я записала нейтральну підсумкову підводку з першого дубля, і ми роз’їхалися. Вони до готелю, я до себе додому.
Потім були ще декілька місяців роботи. Потім пару місяців на закриття німецької історії.
І тиха радість, що буквально розриває тебе з середини.
Мої іноземні друзі дивувались, як можна повертатись, бо «it's still not safe», а я дивилась на них і мені ставало шкода їх та їхнього іграшкового світу. «Das ist nicht meine Welt» (це не мій світ) — перша фраза, яку я запам’ятала.
«Тобі співчувають, за тебе бояться, тобою захоплюються вже лише тому, що ти повертаєшся — так, саме туди, у війну, під російські ракети у родовище геноциду — а ти просто сидиш і світишся тихо та м’яко, ніби лампа в бібліотеці. Від того, що завтра вранці в Україну. Так, у велику війну. Додому» (с)
