Не поминаймо лихом цей високосний рік!

Рік, що минає, був складний, як і належить високосному року. Хоча до важких часів нам, українцям, не звикати. Ми лише міцнішаємо! Рік був багатий на емоції. Ми знову розчаровувались, обурювалися, дивувалися. Чого варті лише електронні декларації, амбарна книга Партії регіонів, перманентні корупційні скандали! А поведінка Надії Савченко! Чи націоналізація «ПриватБанку»! Ну і, звичайно, знакова перемога року — тріумф Джамали на «Євробаченні»! Але про все по порядку…

3200 — і ні в чому собі не відмовляйте!

«2016 рік став початком капітального ремонту країни, що охоплює усі сфери життя. Протягом року вдалося зупинити падіння економіки і відновити її зростання. Поки що воно незначне — 1,5% зростання ВВП порівняно з 10% падіння минулого року, але це свідчить про позитивні сигнали. Уряд оптимістично дивиться у наступний рік. У бюджеті на 2017 рік заплановано економічне зростання на рівні 3%», - рапортував прем’єр-міністр Володимир Гройсман, підбиваючи підсумки року. Вочевидь, щоб у майбутнє з оптимізмом дивився не лише уряд, а й народ, йому вирішили під фінал року зробити подарунок — мінімальну зарплату підняли вдвічі. З нового року вона становитиме 3200 грн.

Це несподіване рішення уряду, ухвалене зненацька, чомусь не викликало в українців великої радості, а радше насторожило. Не додали оптимізму і оцінки тверезомислячих економістів. Вони в один голос казали, що реальних економічних підстав так різко піднімати мінімалку не було. Мовляв, якщо економіка росте в межах 2 чи нехай 3 відсотків, то саме на такому рівні і можна піднімати зарплати та соціальні виплати. Усе інше — від лукавого. Точніше, популізм. Економісти не розуміють, за рахунок чого, яких таких нових потужних надходжень до бюджету, уряд забезпечить усім бюджетникам обіцяні 3200? Те саме стосується і бізнесу, який і так ледь-ледь дає собі раду. Як наслідок, у наступному році є великий ризик інфляції. А значить, неминуче виростуть ціни, які з’їдять збільшену зарплату.

І тут варто звернути увагу на одну деталь. Коли той самий уряд розробляв бюджет на 2017 рік, то закладав мінімальну зарплату у розмірі 1700 грн. Принаймні ще у вересні така пропозиція виходила з Міністерства фінансів. Зрозуміло, ця цифра ґрунтувалася на певних розрахунках, які базуються насамперед на дохідній частині головного фінансового документа. Тобто уряд не збирався так круто піднімати мінімальну зарплату. Але у жовтні-листопаді сталося непередбачуване — електронні декларації. Коли народ побачив статки політиків і чиновників та порівняв їх зі своїми копійками у гаманці, впав у ступор. Водночас з’явилася інформація про те, що народні депутати вирішили собі вдвічі підняти зарплати. А ще прийшли платіжки за комунальні послуги, від яких багатьом стало зле... Влада банально злякалася народного бунту і вирішила хоч чимось цей потік негативу перекрити, знівелювати. Вочевидь, тоді і народилася геніальна ідея підняти горезвісну мінімалку. Народу кинули кістку...

На жаль, українська влада підхопила загальносвітову тенденцію популізму, яка червоною ниткою пройшла протягом року багатьма країнами. Хоча не усіма. Варто згадати феноменальний референдум у Швейцарії, який відбувся у червні 2016 року. На ньому більшість швейцарців проголосували проти щомісячної виплати кожному громадянину 2,5 тисячі франків (2,2 тисячі євро) просто так. 82 відсотки були проти такої халяви! Бо вважали, що цей крок негативно позначиться на економіці, а гроші люди мають заробляли своєю працею.

Антигероїня Савченко

25 травня Надія Савченко після двох років російської в’язниці ступила на українську землю, зійшовши з трапа президентського літака. На неї дивились як на Месію. Вона була символом незламності українського духу, символом боротьби з російською окупацією. Президент поспішив нагородити її найвищою державною відзнакою — зіркою Героя України. Але за якихось кілька місяців надія України перетворилася у безнадію, Герой України в антигероя. Майже усі її заяви та дії були у фарватері Кремля. Ватажків проросійських бойовиків Захарченка та Плотницького вона назвала “народними депутатами”, які представляють “якусь частину українського населення”, та закликала до прямих переговорів з ними. Можна довго дискутувати, агент вона Росії чи не агент, це, зрештою, не має значення. Значення мають слова і вчинки, а вони дивовижним чином збігаються з політикою Путіна щодо України. Прямі переговори з російськими маріонетками не лише легалізовують бандитів, а й створюють бажане для Кремля враження внутрішнього конфлікту на сході України. Це дає підстави Путіну умити руки і вимагати від Заходу зняття санкцій.

До негативу її нинішньої бурхливої діяльності додається і так званий “Закон Савченко”, який Верховна Рада ухвалила торік. Як наслідок, цього року з в’язниць повиходили сотні рецидивістів, які знову вчинили страшні злочини.

Хоч багато хто Савченко вже розкусив, але, боюсь, у наступному році вона принесе ще багато шкоди. Зараз намагається створити власний політичний проект, який будуватиметься на критиці влади, на незадоволенні людей. Хоча на цьому полі будуть пастися й інші опозиціонери — Тимошенко, “Самопоміч”, Ляшко, Опоблок, Саакашвілі. Тому великого успіху її політичне дитя навряд чи досягне. По-перше, усім критикам Порошенка буде явно тіснувато. По-друге, вона, як потенційний політичний лідер, швидко встигла “скурвитись”. Зокрема і через те, що не є дуже мудрою людиною. Зрештою, сама себе охарактеризувала як некеровану, нестримну і ще одним словом, яке не перекладається. Питання, чи українці хочуть такого лідера? І чи такий лідер може кудись завести народ, окрім російського полону?..

Електронні декларації і безвізовий режим

Однією з умов надання Україні обіцяного безвізового режиму з країнами Євросоюзу та надання траншу МВФ було запровадження електронних декларацій для чиновників. Безпрецедентний крок для вкрай корумпованої країни! На який Україна пішла. Схоже, наші західні партнери до останнього сподівалися, що Україна не наважиться на таке відчайдушне роздягання до кісток, і це дасть підстави ЄС вкотре відкласти запровадження безвізу. Україна натомість виконала усі 144 вимоги ЄС, в тому числі й е-декларування.

Попри це, безвізового режиму цього року ми не дочекалися. Хоча нам клятвено обіцяли. Президент України, вочевидь, піддавшись запевненням європейських колег, навіть дату отримання безвізу озвучив — до 24 листопада. Навіть з кимось посперечався. Але і його, і всіх українців нахабно “кинули”. Ба більше! Питання зависло на невизначений термін. На жаль, кон’юнктура у самому ЄС складається таким чином, що їм зараз точно не до України. Але ця прикрість не применшує того позитиву, який маємо від запровадження електронних декларацій. Вони щонайменше змусять українських можновладців, які останніми роками повально перетворилися на мажорів, жити скромніше. Сподіваюсь, це перший крок до протверезіння і суспільства, і чиновників, які донедавна жили не лише у суцільній круговій корупції, а й у суцільному лицемірстві. Тепер їм буде важче приховувати свої статки, нажиті “непосильною працею”. А “Панамські папери” (інформація про офшори, яка засвідчила тотальну корупцію у світі), які також стали непересічною подією року, свідчать: у нинішньому світі немає нічого таємного, що не стало б явним. І тут варто наголосити на одній, як на мене, беззаперечній позитивній тенденції: завдяки громадянському суспільству і незалежній пресі влада стає більш відкритою і дієвою.

Фактор Саакашвілі

7 листопада про свою відставку заявив губернатор Одеської області Міхеїл Саакашвілі. Він, як і Надія Савченко, є знаковою постаттю року, що минає. Якщо Савченко могла стати прапором боротьби з російською агресією, то Саакашвілі — символом боротьби з корупцією. Експеримент Порошенка, який призначив екс-президента Грузії головою Одеської ОДА, багатьох надихнув, дав надію, що в країні щось можна змінити. Але дива не сталося. Грузинському реформатору не вдалося за майже півтора року зламати систему і збудувати місто-сад. Як він сам згодом казав в інтерв’ю “Високому Замку”: “Фільтрувати море в одному місці без сенсу. Перший шторм — і все треба робити знову. Без великих змін у Києві проект “Одеса” приречений”. Штормило в Одеській адміністрації постійно. З перших хвилин його роботи було видно, що ніхто не бажав йому успіху. Спроби Саакашвілі зламати хребет зашкарублій корупції наткнулись на шалений опір. Система себе відчайдушно захищала за принципом: кращий захист — це напад. Власне на прикладі Саакашвілі система яскраво продемонструвала, що таких, як він, вона виштовхує. З часом стало очевидним, що успіху на посаді губернатора він не досягне. Неминуча відставка була лише питанням часу. І, схоже, з цим рішенням він дещо затягнув. Тому і політичний проект Саакашвілі, як на мене, дещо перезрів. Похвалитися йому, по суті, нічим. Окрім скандалів і конфліктів, у сухому залишку нічого не залишилось. Шкодить іміджу Саакашвілі і його надмірна емоційність та схильність нападати на свого візаві. Він виглядає розлюченим, ображеним і роздратованим. Не виключено, що це реакція як на “кидок” з боку Порошенка (є версія, що президент обіцяв йому посаду прем’єр-міністра), так і провал його політичної сили на виборах у Грузії. Та й українці до полум’яного борця з корупцією дещо охолонули. Хоча залишаються такі, хто все ще пов’язує з ним свої надії. Щоб завойовувати симпатії виборців, Саакашвілі буде змушений вдаватися до радикальної критики президента. Зрештою, він вже це робить. Називає керівників держави баригами. І тут є певна небезпека. В умовах гібридної війни критики влади повинні відчувати тонку межу між боротьбою з корупцією чи іншими негараздами і розхитуванням ситуації у державі. Бо послаблення влади чи президента в умовах війни несе небезпеку розвалу України. Щоб власні амбіції не стали інструментом у руках ворога...

Конфлікт на сході: Росію визнали агресором

Ситуація на сході України за рік принципово не змінилася. З чим вступили у рік, з тим і виходимо: тліючий військовий конфлікт з перманентними загостреннями. Але попри так зване перемир’я, чи не щодня Україна втрачає своїх захисників. І кінця-краю наразі не видно. Мінський формат показав свою нежиттєздатність, але відмовитись від нього Україна не може. Інакше ми самі розв’яжемо руки Заходу, який спить і бачить, як скасувати санкції Росії та перекинути усю відповідальність за провал мирних переговорів на Україну.

Єдиний позитивний сигнал: нарешті через майже три роки війни Україна домоглася того, що Росію у документах Європейського Союзу і ООН названо агресором.

Була ще ідея запровадити з Росією візовий режим, але наразі зависла у повітрі. Українська влада не наважується робити будь-які різкі кроки, які б спровокували ворога на чергову агресію.

Рік декомунізації

В українських містах не залишилося жодного пам’ятника більшовицьким вождям! Наприкінці жовтня на Чернігівщині, у районному центрі Новгород-Сіверський, прибрали останній пам’ятник Леніну.

51 493 об’єкти топоніміки в містах, селищах і селах позбулися тоталітарних назв. Демонтовано 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків. Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів, з них 32 міста. Мабуть, найбільш символічним, такою собі вишенькою на торті, було перейменування у Києві Московського проспекту на проспект Степана Бандери. Цього захотіли самі кияни.

По суті, це чи не єдина реформа, яку після Революції гідності повноцінно вдалося втілити у життя. Нарешті, на 25 році незалежності, країна збагнула, що вона ніколи не зможе порвати з минулим, якщо не позбудеться символів минулого, не відріже цю пуповину.

Але говорити про остаточний успіх декомунізації зарано. Ментальної революції у головах ще багатьох українців не сталося. Достатньо згадати, як жителі двох сіл на Львівщині — Максимівки і Андріївки - чинили відчайдушний опір перейменуванню, бо звикли... На жаль, точки неповернення не пройдено, а тому є небезпека реваншу. Як це сталося в Україні після Помаранчевої революції чи в Росії після приходу до влади Путіна. Багато хто не розуміє, чому так життєво необхідно викоренити з нашого життя все, що пов’язує нас з тоталітарним минулим. Та найгірше, що це не до кінця розуміють наші урядовці. Вони досі не збагнули, що простір формує свідомість. Дехто з них, наприклад, вперто розмовляє російською. Процес українізації дуже споріднений з декомунізацією. Зросійщення і було імперським закабаленням, на якому трималася комуністична ідеологія. Власне російсько-українська війна - це, по суті, війна радянського минулого з нашим європейським майбутнім.

Націоналізація «ПриватБанку»

На щастя, вкладники «ПриватБанку» не встигли злякатися. Влада спрацювала оперативно і ефективно. Треба віддати їй належне. Втім, вона не мала іншого виходу. Якби «ПриватБанк» збанкрутував, це стало би фінансовою катастрофою для держави, що могло спровокувати масовий соціальний бунт. У «ПриватБанку» 20 млн. клієнтів! Це ледь не кожен другий громадянин країни. Рятуючи вкладників найбільшого банку України, держава рятувала себе. Звичайно, Нацбанк мав би не допустити сповзання «Привату» до передбанкрутного стану. Але добре, що зуміли вчасно зорієнтуватися, не допустили паніки і стабілізували ситуацію. За словами міністра фінансів Олександра Данилюка, банк стане “символом стабільності”.

Тріумф Джамали

Цьогорічне «Євробачення» було для України знаковим. На тлі війни з Росією, анексії Криму і окупації частини Донбасу нам так потрібна була ця символічна перемога! Усвідомлювала це і Росія. Ба більше! Джамалу з піснею “1944” про депортацію кримських татар сприймала як випад проти Росії, як навмисне нагадування Кремлю про злочини сталінізму. До того ж з перших днів конкурсу було зрозуміло, що за перемогу Україна змагатиметься саме з російським виконавцем, який вважався фаворитом. Як свого часу бій Кличка і Повєткіна, так і цьогорічна пісенна битва між Джамалою і Сергієм Лазаревим. Росія сильно заполітизувала та усіляко нагнітала пристрасті. Для Кремля будь-яке змагання з Україною — це “священна війна”, майже як Велика вітчизняна. Перше місце Джамали стало моральним тріумфом для України.

Як відгукнеться нам Трамп?

Якщо говорити про головну подію року у світі, яка безпосередньо проектується на подальшу долю України, то це, звичайно, обрання Дональда Трампа президентом США. Як це нам відгукнеться, наразі однозначно важко передбачити, але інтуїція підказує, що чогось доброго чекати не варто.

Нагадаю, Україна на президентських виборах у США відкрито і беззастережно підтримувала Гілларі Клінтон, сподіваючись, що вона переможе. Крім того, керівник передвиборчого штабу Трампа, колишній радник Віктора Януковича Пол Манафорт, фігурував у так званій амбарній (бухгалтерській) книзі Партії регіонів. З легкої руки української влади ця інформація стала загальновідомою (Манафорт начебто отримав 12,7 млн. доларів тіньової зарплати в Україні з 2007 по 2012 рік). Ця сенсація завдала чимало клопоту Трампу саме у розпал виборчої кампанії. Манафорт був змушений подати у відставку з посади керівника штабу. Думаю, така специфічна людина, як Трамп, злопам’ятна...

Небезпека Трампа не лише у тому, що він не приховує симпатій до Путіна (протягом усієї виборчої кампанії він цю лояльність демонстрував), а й у його непередбачуваності. Якщо політика Обами щодо України та російсько-українського конфлікту була послідовною, то тепер від США можна чекати чого завгодно. Наприклад, послаблень у санкційній політиці щодо Росії (в оточенні Трампа вже прозвучав натяк на можливе скасування секторальних санкцій) чи навіть зміни позиції щодо Криму. Принаймні такі розмови вже гуляють...

Якщо подивитися, кого новообраний президент США набирає у свій кабінет, то це також не додає оптимізму. За невеликим винятком, це дуже багаті, підприємливі люди. Така категорія людей зазвичай любить торгуватися і торгувати. У тому числі і принципами... Якщо до обрання Трампа додати ще одну знакову світову подію року - Брекзіт (референдум у Великій Британії, де більшість проголосувала за вихід країни з ЄС) і спроектувати на гіпотетичну перемогу у наступному році проросійського кандидата на президентських виборах у Франції та, не дай Боже, програш на виборах Ангели Меркель, то в 2017-му Україна ризикує залишитися сам на сам з ворогом...

Попри чималі проблеми і труднощі, з якими зіткнулися у цьому році, попри зовнішню агресію і внутрішні підступи, є очевидний позитив — Україна вистояла. І без оприлюднення горезвісного плану Суркова “Шатун” було видно, що Кремль планував дестабілізувати ситуацію в країні, спровокувати восени так званий третій Майдан, внутрішній розкол і, як наслідок, реванш проросійських сил. Не вийшло. Але Росія не зупинилась. Вона буде діяти аналогічно у наступному, 2017 році. Не забуваймо, що Україна вже не раз втрачала незалежність через внутрішні незгоди, гетьманство та взаємопоборювання. Тому будьмо мудрими!

Колаж Ігоря НЕСТЮКА