«Не хочуть мати чужі очі і зайві вуха»?

З першого дня війни на допомогу пораненим українським бійцям, окрім медиків, прийшли волонтери. Вони днювали і ночували біля наших захисників, допомагали і конкретними ділами і добрими словами. У Львові таку допомогу надавав (і надає далі) волонтерський загін добровольців «Волонтерська Сотня Львова», які розмістилися у маленькій кімнатці на КПП у Львівському військовому шпиталі. Громом серед ясного неба стало повідомлення, що «Волонтерській Сотні» наказали покинути приміщення. Назавжди! Чи пов'язані такі дії керівництва шпіталю з карантином, чи причина інша? «Високий Замок» спробував розібратися.

Одним з перших у соцмережах про це написав відомий журналіст, редактор газети «Ратуша» Микола Савельєв.

— Дівчата з «Волонтерської сотні» робили неймовірну роботу! — каже журналістові «ВЗ» пан Микола. — Зараз ходять чутки, що на місці «Волонтерської Сотні» з'явиться структура, яка буде напряму підпорядковуватися державі. У мене відчуття, що на території шпиталю не хочуть мати чужі очі і зайві вуха.

У розмові з журналістом «ВЗ» волонтер з «Волонтерської Сотні Львова» Марина Якушева не може зрозуміти, чому так несправедливо з ними вчинили.

— «Волонтерську Сотню» у липні 2014 року організувала керівник Медичного центру КМДА під час Революції Гідності Світлана Сидоренко, — каже пані Марина. — Усі складні питання — і щодо житла, і щодо реабілітації, усе, з чим стикалися хлопці — лікування, пластини тощо, усе це було на плечах Світлани. Усі ці роки вона повністю себе присвятила волонтерській роботі. На початках особисто їздила кожні два тижні на схід і супроводжувала буси на передову. Ми усі допомагали як могли. На сьогодні у «Волонтерській Сотні» залишилися в основному жінки середнього віку — мами, бабусі, які дуже відповідально ставляться до своєї роботи, які усі ці шість років безкоштовно приходять і працюють позмінно. Телефон волонтерської сотні знали усі лікарі і медсестри шпиталю. Коли щось треба було, телефонували, і відразу отримували: пелюшки, памперси, пластини і навіть спеціальні поїлки у реанімацію. Ми усе це тримали у малюсінькій кімнатці на КПП. Допомога у 2014 році йшла з усього світу, українська діаспора передавала гроші з різних куточків світу.

— Ви вели звіт усього цього?

— Аякже! Щоденно записували у чергових журналах, скільки отримали і скільки на які потреби було віддано. Кожна копійка була облікована. Ми усе знали про кожного хлопця — одружений чи ні, є батьки чи нема, яке матеріальне становище у родині, телефонували рідним і розповідали про стан здоров’я їхнього сина чи чоловіка. Окрім матеріальної, треба було надавати і психологічну допомогу.

— Чому вас вигнали з тої кімнатки і хто це зробив?

— Звісно хто — адміністрація госпіталю. Приблизно два місяці тому на сайті військового шпиталю було повідомлення, мовляв, госпіталь не має більше потреби у волонтерській допомозі, бо Міністерство оборони повністю усім забезпечує. От і ми стали не потрібні.

— Може, когось мають на ваше місце?

— За чутками, якийсь благодійний фонд. Ще рік тому вони планували позбутися «Волонтерської Сотні». І торік створили той благодійний фонд. Його ніде не було чути і видно. А тут раптом — цей фонд з’явився. У шпиталі нас не всі любили, бо ми не давали дерибанити волонтерську допомогу. Я особисто сварилася зі санітарками, які не хотіли виносити судна, бо так звикли, що за кожне винесене судно, у кишені мали з'явитися кілька гривень. Я особисто виносила ті судна і примушувала це робити санітарок. Примушували їх прибирати, а не так, як вони звикли — помахали мітлою, і на цьому крапка. Ми змінили неписані правила!

За коментарем кореспондент «ВЗ» звернулася до заступника начальника військового шпиталю Івана Держила.

— Прошу звернутися до начальника, бо я не уповноважений, — сказав пан Держило. — Це не є закриття волонтерської кімнати у госпіталі, а це облаштування медичного поста для температурного скрінінгу і визначення маршрутів пацієнтів з кронавірусом. Дурниці це все. Якщо треба, то, будь ласка, офіційно до начальника центру і отримуйте коментар після всіх погоджень. Зараз уже сформовано командування медичних сил у Києві, якому ми підпорядковані, там є прес-служба, яка вам зможе дати коментарі.

— Волонтери були у цій кімнатці на КПП шість років…

— Шість — не шість, але були тривалий час, вони не мали приміщення в оренді. З волонтерами ми співпраці не припиняємо жодним чином — як співпрацювали, так і будемо співпрацювати. Це ж не була оренда. Це було приміщення спільного користування. Ми максимально намагалися їм сприяти. Як намагалися, так і будемо продовжувати сприяти. Тільки дай Бог нам пережити ось цю біду, яку сьогодні маємо у державі.

— То так виглядає, що ви наразі їм відмовили лише через карантин?

— Ніхто нічого не відмовляв. Просто є потреба у вирішенні забезпечення належних санітарних умов температурного скрінінгу і пацієнтів, і персоналу. Дуже багато перемін є зараз у госпіталі в організаційних питаннях, перепрофілюванні. Усе це виняткові заходи, і вони мають логічне пояснення. І це не лише у нас, а в усій державі.

Іншу версію мені розповіла організатор та керівник «Волонтерської Сотні Львова» Світлана Сидоренко.

— Заступник начальника шпиталю пан Держило подзвонив до іншої волонтерки і сказав, що назавтра треба звільнити кімнату на КПП, — каже пані Світлана. — Це було пізно, коли вона мені написала у приватні повідомлення. Я написала начальнику шпиталю: «Доброго вечора, Іване Михайловичу. Держило сказав звільнити приміщення на КПП. Це нас виганяєте чи як?». Він не відповів, хоча, бачу, що прочитав. Зранку зателефонувала Держило. Він прийшов і сказав: «Постарайтеся звільнити сьогодні, бо вночі вже хлопці будуть робити ремонт». «А що там буде?» — запитую. «Буде сидіти лікар і перевіряти тих, хто буде заходити в шпиталь». «Давайте я зберу в ящики і зроблю вільний простір для лікаря», — кажу йому. — «Ні, там будемо робити ремонт. До вечора звільніть приміщення», — наполіг Держило. Я з Лідою Грициною була на складі. Робили місце, щоб все перевезти туди. Але це як «рукавичка». «А як ми, назавжди, чи як?» — запитала я. «Та ніхто вас не жене. Ви будете, але вже, звісно, не так як до сьогодні. Ви будете приходити, але ключа ви вже не будете мати». — сказав Держило.