«Не було проблемою відмовитися від м’яса. А от не пити кави...»

За два десятки років для сотень учнів Едуарда Голяка (на фото) йога зі спонтанного захоплення перетворилася на стиль життя. 

- Едуарде, ви казали, що не обирали йогу. Вона обрала вас. Як це сталося?

- Мені тоді було 23, і я не мав якогось чіткого бачення, чого хочу. Натомість було багато проблем, які не міг вирішити, керуючись наявним досвідом і знаннями. Окрім того, переживав період розчарувань і недовіри. Одного дня випадково потрапив на лекцію, присвячену філософії йоги. Після неї у мене виникло багато запитань. Та коли почав дискутувати з лектором, вказуючи на, здавалось би, слабкі місця, починав розуміти, наскільки стрункою є ця теорія.

- Що було після лекцій?

- На лекціях, окрім філософського розуміння, давали практичні рекомендації — як почуте втілити у життя. У мене це була і залишається джапа-йога (медитація з мантрами) і власне хатха-йога: це уже стало звичкою, як вранці чистити зуби. Це лише невеличка частина йоги як цілісної системи, яка складається з восьми ступенів і має на меті самопізнання і самореалізацію. Також у нас були чіткі інструкції, які стосувалися побутових аспектів життя (не пити кави, не їсти м’яса, не вживати алкоголю, наркотиків та ін.).

- Яким був ваш найбільший виклик?

- На кожному етапі є свій камінь спотикання. На початках частиною практики було врегулювання сну та дієти. Не було проблемою відмовитися від м’яса. А от не пити кави… Насолоджуватися кавою, яка має стимулюючий ефект, і вчитися заспокоювати розум — це взаємовиключні речі. Кава і досі є викликом для мене. Щоразу доводиться запитувати себе: «Чого ти хочеш більше?». І знову приймати рішення.

Его щодня підсовує нам усе нові спокуси. Наприклад, бажання довести свою правоту, не замислюючись над тим, що своїми аргументами можемо образити інших. Забуваючи, що навіть стовідсоткова правда може зруйнувати хороші стосунки. Що рани на серці не загоюються з часом, навіть коли щиро пробачиш. Правда все одно вийде назовні. Задля неї не потрібно ставати у позу. Навчитися бути чутливим, відчувати, що непокоїть людей поряд, — один з тих викликів, який приймаю і сьогодні. 

Наступний крок — не афішувати свої досягнення. Відмовитися «накопичувати бонуси» у вигляді схвалення чи поваги. Іноді робимо правильні речі, однак мотивацією при цьому є не саме благо, а те, як цей вчинок сприйматимуть інші. На початках мене розпирало від гордості: приємно було відчувати свою особливість. Та одного дня учитель зауважив: «У твоїй свідомості насправді нічого не змінилося. Ти робиш ті самі помилки, тільки в інший спосіб». Він стимулював мене копирсатися у собі, знімаючи усе «гарне і милостиве» нашарування моїх добрих вчинків. Змушував шукати істинну мотивацію і позбуватися фальші. І в той самий час щирим серцем приймати похвалу.

- Хто ваш учитель?

- Він — мандрівний учитель. Колись запитував його: «Учителю, скільки в тебе учнів?». «Не знаю, — відповідав. — Може, є бодай один» (сміється). Учень — не той, хто відвідує лекції. Таких називають слухачами. Учень намагається усе почуте впровадити у життя. Мені більше подобається українське слово «школяр», яке походить від «школити» — тренувати. Це означає: ти помилятимешся, і тебе виправлятимуть. Часто це буде некомфортно і навіть боляче. Будь-яка демонстрація власної недосконалості є болісною для нашого его. Досі, образно кажучи, отримую від учителя по голові.

Спілкуємося за допомогою скайпу чи листування. Та найцінніший вид зв’язку — невидимий, духовний — не вимагає посередників. Для цього не потрібно, аби вчитель та учень були поряд. Цей зв’язок приходить на допомогу, коли тобі конче потрібна порада, а час обмежений і реагувати необхідно миттєво. Тоді пірнаєш у своє серце і просиш поради. Часом відповідь приходить у вигляді обставин, які якимось дивом складаються саме так, а не інакше. Або ж перший-ліпший шматок тексту учителевих лекцій чи Святого писання, відкритий навмання, дасть відповідь. У такий момент відчуваєш, наче учитель сидить поряд і говорить це тобі у вуха. І усе незрозуміле стає ясним як Божий день. Одні називають це містикою, інші просвітленням.

- За допомогою йоги ви отримали «інструкцію» до власного тіла та розуму, і навіть навчилися уникати хвороб…

- У дитинстві перехворів на усі можливі недуги. Та йога зробила диво: не пам’ятаю, коли востаннє був у лікаря. Перші результати людина, яка почала практикувати хатха-йогу, здатна відчути за декілька тижнів.

- Філософію йоги ви вивчали на лекціях. А де у ті часи знайшли інструктора власне з хатха-йоги?

- Тридцять років тому йогу у Радянському Союзі ототожнювали зі сектою. Тож заняття відбувалися у вузьких колах, потайки. Інформація про те, що у тому чи іншому місці практикують йогу, передавалася з уст в уста. Ми з друзями штудіювали літературу — книжки з намальованими чоловічками у різних асанах — і намагалися самотужки повторити це на практиці. З того насправді мало що вийшло… Згодом я навчався у Василя Козака, а також їздив до Донецька до Миколи Височанського, який заснував Інститут комплексної йоги. У Львові ми практикували з друзями. До нас приєднувалися друзі друзів. Так виникла потреба навчитися вчити інших. На якийсь час моїми настільними книжками стали «Анатомія» і «Фізіологія людини», а також «Біомеханіка». Мені поталанило, що перед тим, як навчитися заплітати своє тіло у різні неймовірні асани, вивчав філософію йоги. Тепер, коли готуємо інструкторів, нагадую послідовникам, що є першочерговою метою йоги. В неумілих руках, женучись за швидким результатом, йога може нашкодити, аніж допомогти.

Фото Михайла ПУЗЮРІНА.