Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Бойкот Ігор-1980 у Москві був не першим...

Олімпійський рух, відроджений 1896 року Де Кубертеном, міцно «прив’язаний» до політики.

Коли в античній Греції розпочиналися Олімпійські ігри, припинялися усі війни. Стародавні греки не могли й подумати, щоб порушити цей неписаний закон, адже на них зійшла би кара богів — тих, що жили на Олімпі й спостерігали за тим, що робиться на Землі... Відроджені 1896 року за ініціативи французького барона П’єра Де Кубертена Олімпійські ігри сучасності теж задумувалися як всесвітня зустріч спортсменів, під час якої припиняються будь-які збройні сутички, а політичні розбіжності відходять на задній план. Але... Хоча концепція «спорт поза політикою» має чимало прихильників, реалії свідчать про інше: сучасний спорт міцно «прив’язаний» до політики.

Після Першої світової війни члени Міжнародного олімпійського комітету (МОК), що представляли держави-переможці, наполягли на виключенні з олімпійського руху держав, які Велику війну програли (Німеччина, Австро-Угорщина та їхні союзники). Ігри VІІ Олімпіади, які мали проходити в угорській столиці Будапешті, перенесли до бельгійського Антверпена. Подібно ж Німеччина та Японія, держави, що розв’язали Другу світову війну, не були допущені до участі у зимовій Олімпіаді у Санкт-Моріці та літній у Лондоні, що відбулися 1948 року.

Із виходом на олімпійську арену спортсменів «соціалістичного табору» Ігри перетворилися на змагання між політичними системами й стали потужною зброєю «холодної війни». Найбільше вплив політики на олімпійський спорт був відчутний у протистоянні між США й СРСР, ФРН і НДР, також між США та Кубою.

Яскравим прикладом використання спорту високих досягнень у політичній грі стала практика бойкоту Олімпійських ігор. Зокрема, 1980 року на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану США, а за ними й немало інших країн, бойкотували Ігри ХХІІ Олімпіади у Москві. Президент США Джим Картер переконав Національний олімпійський комітет США прийняти рішення про бойкот. До столиці СРСР не приїхали команди ФРН, Канади, Японії, інших європейських, латиноамериканських, азіатських і африканських країн. Не приєдналася до бойкоту Франція, підкресливши свою незалежність від США. Британська олімпійська асоціація теж відправила своїх атлетів до Москви, хоч і під олімпійським прапором.

Через чотири роки Ігри проходили вже в американському Лос-Анджелесі. Від участі в Олімпіаді-1984 відмовилися СРСР, Куба та соціалістичні країни Європи, відплативши «проклятим капіталістам» тією ж монетою... Але й тут не всі підтримали ідею бойкоту: до Лос-Анджелеса поїхали Китай і Румунія, демонструючи свою незалежність від Москви.

Бойкоти Ігор відбувалися й раніше (просто не мали такого політичного резонансу, як у 1980 та 1984 роках). Ще 1936 року, коли Ігри мали пройти у нацистській Німеччині, лунали пропозиції бойкотувати Ігри у Берліні — через антисемітизм гітлерівського режиму, розпалювання шовіністичних настроїв і расові закони. Але тоді від бойкоту Ігор відмовилися, намагаючись «задобрити» фюрера. Що з того вийшло, знаємо...

 1976 року від участі в Іграх ХХІ Олімпіади в Монреалі відмовилися 28 африканських країн. Заявили протест проти запрошення на ті Ігри команди Нової Зеландії — країни, яка підтримувала спортивні зв’язки з расистським режимом Південно-Африканської Республіки. 1988 року Фідель Кастро вирішив не посилати команду до Сеула на знак солідарності з КНДР, яка не була згодна з політикою оргкомітету тих Ігор. А Республіка Корея проводила Олімпіаду, зокрема, з метою виведення країни з політичної ізоляції. Наприкінці 70-х років понад тридцять країн, які мали взяти участь в Олімпійських іграх, навіть не мали дипломатичних відносин з Республікою Корея. І змагання справді прислужилися Південній Кореї, як і 1964 року Японії, коли Ігри відновили її міжнародний авторитет, втрачений після Другої світової війни. А також стали імпульсом для перетворення Японії на одну з найбільш економічно розвинених держав.

Зрештою, спроби використати олімпійський рух як аргумент для політичного визнання здійснювалися ще майже сто років тому. Так, на початку ХХ століття Богемія (тепер це західна частина Чехії), що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, добивалася самостійного олімпійського статусу. Але правителі імперії розуміли, що бажання Богемії виступити окремою командою має на меті досягнення політичної незалежності, тому окремої команди Богемії не дозволили.

 Фінляндія ж у ті роки була частиною Російської імперії. Початок відродження олімпійського руху збігся з прагненням фінів здобути державну незалежність. На Іграх 1908 року у Лондоні фіни хотіли виступити окремою командою, однак царська Росія перешкодила їм у цьому бажанні. Через чотири роки у Стокгольмі на Іграх V Олімпіади фіни вийшли на парад відкриття також у колоні російської команди, але йшли окремою групою з табличкою «Фінляндія».

Нині ж МОК змушений серйозно підійти до допінгових справ російських спортсменів, які останніми роками (2012-2015) користувалися державною (!) допінговою програмою. Виявилося, що «організатори» чистих проб російських спортсменів збиралися зробити велику підлість українській біатлоністці Віті Семеренко, замінивши її чисту пробу на «брудну»...

Не знаю, чому пан Мутко (красномовне прізвище!), який не один рік керував російським спортом, був такий упевнений, що ніхто з його підопічних «не попадеться» WADA (Всесвітній антидопінговій агенції). Тепер Мутко пожиттєво усунений з олімпійського руху, як і чимало спортсменів Росії, чиї рекорди, титули, медалі нині ліквідовані. На жаль, історія ніяк не навчить наших східних сусідів, що за свої ганебні вчинки обов’язково треба буде відповідати. Скоріше чи пізніше…

Схожі новини