Дефіле у вишиванках на фоні Ейфелевої вежі

Міжнародний день вишиванки я з кумою цьогоріч вирішила зустріти у… Парижі. Від автобусного туру відмовилися відразу — надто довго і втомливо. Залишивши малих дітей на дорогих мужчин, гайнули у Варшаву на літак.

Електрокари — як кізоньки, «припнуті» при дорозі

Чому летіли з Варшави, а не зі Львова чи Києва? Вартість польоту з України виходить мало не удвічі дорожчою. А так вклалися у 300 євро (з дорогою, перельотами та чотирма ночівлями!). Квитки до Варшави в один бік з Луцька — 350 гривень. Ночівля у готелі на околиці польської столиці — 24 євро, переліт у два боки в Париж і назад плюс три ночі у серці Франції — 250 євро. Єдиний мінус подорожі — українсько-польський кордон, де в черзі доводиться постояти не одну годину…

У валізу вклали лише найнеобхідніше — у багаж речі не здавали, брали зі собою як ручну поклажу. Поляки особливо до того, що веземо, не прискіплювалися. Навіть шмат сала пропустили.

У літаку розговорилися з поляками, які поверталися з дому на роботу у Францію. Розпитували нас про війну, які у нас зарплати й ціни. І дивувалися, як, отримуючи такий мізер, дозволяємо собі подорожувати по світу. Бо й справді, щоб погуляти по Парижу три дні, довелося відкласти тримісячну зарплату.

Зійшовши з літака, перше, що здивувало, українська мова, якою водій бусика, що мав довезти нас до готелю, спілкувався з кимось з рідних. Хлопчина, виявилося, з Тернопільщини. Приїхав кілька років тому, маючи в кишені 50 євро. Нині займається «трансфером» і турпоїздками по Парижу й околицях. Працює офіційно. Відразу порадив найцікавіші місця Парижа й дорогою багато розповідав про цікавинки у транспортній системі міста. Скажімо, про те, що у режимі таксі має право працювати лише автівка, що має не більше п’яти років. І про те, що Париж має власний громадський електротранспорт, котрий можна брати напрокат. Таке авто не придбаєш у жодному автосалоні країни чи світу, це суто паризький транспорт.

Електрокари, як кізоньки на ланцюжку, стоять на узбіччях доріг, «припнуті» до спеціальних автоматів. Провів кредитною карткою — і можеш кататися, скільки завгодно. Лічильник на кредитці зупиниться тоді, коли ти припаркуєш авто на відповідній стоянці і знову проведеш по автомату кредиткою. По місту багато заправок для електромобілів.

«Кинув сміття — похрюкай»

Не вразитися Парижем неможливо. Навіть не відві­дуючи тематичних екскурсій, просто гуляючи вузенькими вуличками, обрамленими кількаповерховими будиночками з розкішною ліпниною й унікальними балкончиками (кажуть, як знайдеш два однакові — влада виплатить мільйон євро!). Десь впізнається Львів, десь — Будапешт чи Відень… А околиці нагадують Київ.

Французи економлять землю. Париж не засмічений ні кіосками, ні незрозумілих форм добудовами, ні білбордами. Хочеш магазинчик — роби наземний перехід між будинками. Навісні прозорі конструкції-переходи, що підносяться над дорогою на рівні третього-четвертого поверхів, — не рідкість. Тут продають косметику, парфуми, окуляри, інший дрібний крам.

Рекламних щитів, що звисають над головами, тут не побачиш. Де-не-де помічали соціальну рекламу: «Кинув сміття — похрюкай». У Парижі дзеркальної чистоти нема, але й не дуже брудно. Кажуть, такі плакати розраховані на мігрантів, бо парижанам рука не піднімається кидати пляшки чи обгортки під ноги. Магазинчики й бутики — на перших поверхах будинків. І жодних прибудов, що виступають на пішохідну частину. Поряд з висот­ками - парки, чимало мансард потопають у зелені, тож повітря в місті не «сперте», дихається легко.

Парижани ввічливі. Радо допомагали нам знайти дорогу до музеїв, розібратися в переходах у метро, в якому аж 14 гілок (у Києві, для прикладу, лише три). Мовного бар’єра навіть з елементарним знанням англійської не відчуваєш. Спілкування полегшують мобільні телефони. Французи, які не знали англійської (направду, це велика рідкість), шукали в телефоні перекладач і з його допомогою нам усе пояснювали. Коли манд­рували до Версалю залізницею, потяг раптово зупинився. Один із пасажирів, побачивши наше здивування, приніс набраний на телефоні текст: у Парижі — демонстрація, колії перекриті, скільки часу простоїмо — невідомо… Якось, пізно повертаючись до готелю (близько опівночі), заблукали, вийшовши з метро. Ні страху, ні паніки не відчули, хоча це був арабський квартал. Стоя­ла тиша, яку злегка порушували лише кавомани. Вони потягували кавусю у вуличних кафе й, аби допомогти нам, завантажили в мобільному карту кварталу — за дві хвилини ми вже були біля готелю.

Окрема тема — паризька мода. Вразило те, як виглядають старенькі француженки: акуратний манікюр, зачіска, макіяж, дарма, що на кульбочках пересуваються! Молодь одягнена просто і зручно. Жодної мадам чи мадемуазель на підборах на вулицях ми не побачили. А як вбрані жіночки, які їздять у метро! Надворі близько двадцяти градусів тепла, а вони у босоніжках і… шубках, або кедах і дублянках з хутряними комірами, або в «уґах» і пуховиках... І в кожної — теплий шарф на шиї. Бачили одну красуню, яка до того всього ще й рукавички махрові одягнула. Певно, на нас у футболках вони дивилися такими ж очима, як ми на них у «пухах».

Напівсирий півень і закуска з жаб’ячих лапок...

Виходили з готелю о 9-й ранку, а приповзали (ноги аж відвалювалися, тому наприкінці дня гуляли Парижем босоніж) після опівночі. Старалися встигнути оглянути максимум соборів, музеїв, замків. Піднімалися на Ейфелеву вежу (17 євро), блукали 40-кілометровими залами Лувру (30 євро, а як для журналістів — «фрі тікет», тобто безкоштовний квиток), де найперше відшукали всесвітньо відому «Джоконду» та Венеру Мілоську. Охоронці, в яких запитували, як пройти до потрібних залів, усміхалися — туристи наввипередки біжать саме туди, а вже потім без поспіху оглядають інші коридори Лувру. Милувалися собором Паризької Богоматері, базилікою Святого Серця, мистецьким кварталом Монмартр. Бачили знамените класичне кабаре «Мулен Руж»… Залізницею добиралися до Версалю (квиток — 3,55 євро в один бік), де бродили королівськими садами з дивовижної краси фонтанами, скульптурами та лабіринтами. Не минули і один із найрозкішніших палаців Франції — Шантійї. Оглядова екскурсія по Парижу «Опен-тур» (відкритим автобусом) — 33 євро. Кататися по одному квитку можна цілісінький день, є 4 гілки, що охоплюють всі цікаві місця в історичній частині міста.

Обідали у невеличких кафешках. Комплексний обід на одну персону коштує 10-15 євро (залежно від того, обираєте 2 чи 3 страви). Окремо в меню страви в межах 10-20 євро кожна. Смакували традиційними французькими стравами — цибулевим супом, тушкованим «коко» (півнем, який видався на смак сируватим), закускою з жаб’ячих лапок (особливого враження ця страва не справила), яблучним пирогом та еклерами з морозивом, ніжною крільчатиною, приготовленою у вершках… А як без французьких круасанів? Без начинки, з шоколадом чи різними джемами. Смакота! Пиво у кафе коштує 7-8 євро за бокал, приблизно стільки ж — 40 грамів горілки. Пляшка недорогого вина — удвічі дорожча. Кава — 2 євро.

Сувеніри — недешеві. Олівчик з Джокондою — майже 2 євро, магнітик — від 1 до 5, футболки, як для дорослих, так і для дітей, — від 8 до 15…

Російські туристи відверталися

Аби і Париж нас запам’ятав, ми у День вишиванки, що припав на четвер, 19 травня, одягнули вишиті сорочки. Що привертали до себе увагу парижан — нічого не сказати: нас вітали, з нами фотографувались. А скількох українців зустріли! До нас підходили знайомитися люди з різних куточків нашої держави (як туристи, так і емігранти) — з Київщини, Сумщини, Полтавщини, Тернопілля, Рівненщини. І лише російські туристи, почувши українську мову, демонстративно відверталися...

Неподалік Ейфелевої вежі ми потрапили на дефіле! Патріо­тична українська громада Парижа щороку в День вишиванки влаштовує тематичну маніфестацію. Цьогоріч присвятили її окупації Криму. На площі звучала українська пісня, майоріли синьо-жовті стяги та кримськотатарський прапор, а символічною вишитою доріжкою дефілювала молодь у національних сорочках та костюмах. Ми з величезним задоволенням на фоні Ейфелевої вежі пройшлися доріжкою разом із кількома десятками українських парижан, а також відомим україн­ським шоуменом Олександ­ром Педаном, який теж брав участь в акції.

Про безпеку і вай-фай

Удома всі допитувалися, чи не було нам страшно ходити паризькими вулицями, їздити громадським транспортом. Ні. У туристичних місцях повно охорони, ви не зайдете в жоден музей чи храм, попередньо не пройшовши «сканування» своїх речей. Біля найвідоміших будівель, що збирають мільйони відвідувачів, чатують автоматники. Поліція ганяє темношкірих спекулянтів, що торгують по всьому Парижу сувенірами. Ми стали свідками, як один із затриманих чоловіків намагався «домовитися» та вийняв з портмоне сотню-другу євро. У результаті у нього забрали все — і речі, і гаманець із денною виручкою. У Парижі комфортно і спокійно.

І ще кілька слів про мобільний зв’язок. Якщо вам намагатимуться втюхати в Україні акцію «Бон Вояж» перед відпусткою в Париж — не ведіться. Що-що, а з мобільним зв’язком (принаймні МТС) тут тугувато. Зате відмінно працює вай-фай у кафешках та готелях, вайбер тягне пречудово!Париж.