До проголошення Помісної Української Православної Церкви залишився один крок

Епохальна, доленосна для українського православ’я і України загалом подія відбулася на початку цього місяця у Стамбулі. Там, у резиденції Вселенського Патріарха, Фанарі, під час Великого Архієрейського Собору (Синаксису), прозвучали відповіді на питання, які більше трьох століть непокоїли наших співвітчизників, негативно впливали на нашу віру і державність. А відповідь ця така: приєднання у 1686 році Київської митрополії до Московського патріархату було незаконним, неканонічним. І це мало тяжкі наслідки. «Внаслідок упертості Московського патріархату постійно відбувалися… розколи, від яких і досі потерпає благочестивий український народ», — про це публічно, у присутності ієрархів інших православних церков, заявив Його Всесвятість Варфоломій І. І ще одне, не менш важливе: Константинополь оголосив, що має одноосібне право надати томос про автокефалію (декрет про самостійність) Українській православній церкві — без згоди інших церков. У тому числі — російської. Тобто Москва Києву й Константинополю — не указ!

Це знімає всі бар’єри на шляху надання томосу. Релігієзнавці сходяться на думці, що дарування УПЦ статусу Помісної станеться 9−11 жовтня, під час Синоду Вселенського Патріархату. Згодом (орієнтовно — у Софії Київській) має відбутися об’єднавчий Собор УПЦ Київського патріархату, УАПЦ і частини ієрархів УПЦ Московського патріархату, які висловилися за незалежність Української православної церкви. На Соборі оберуть предстоятеля Помісної Української Православної Церкви, з рук спеціального представника Константинополя (не виключено — від самого Варфоломія І) той отримає томос.

Завадити ухваленню цього рішення у різні способи намагалася Москва. Одним з останніх шансів у цій затії був серпневий візит-пресинг глави РПЦ Кирила до Вселенського Патріарха і майже тригодинна розмова віч-на-віч з ним. Московський патріарх наполягав, щоб питання української автокефалії вирішувалося «консенсусом», тобто одностайною згодою представників усіх православних церков. Кирило мав надію, що деякі з них (принаймні дві із п’ятнадцяти) не дадуть свого «добра» і тим самим заблокують українське питання. Тиск кремлівського гінця на Варфоломія І не подіяв. Глава Константинопольської церкви прямо сказав своєму російському візитеру, що Москва не має юрисдикції над Києвом, і що він підтримає Україну в її проханні отримати автокефалію.

Експерти припускають, ще одну відчайдушну спробу не випустити УПЦ зі свого імперського духовного лона зробить президент Росії Путін 7 вересня, під час зустрічі з президентом Туреччини Ердоганом. Вважається, турецький лідер має вплив на Константинополь, оскільки резиденція Вселенського Патріархату розташована у турецькій столиці. Втім, Путін забуває, що Ердоган, попри дружні контакти з господарем Кремля, не раз демонстрував самостійність своїх дій…

Очікується, що на жовтневому Синоді Вселенського Патріархату у Константинополі буде розглянуто (і, швидше за все, позитивно вирішено) звернення глави УПЦ Київського патріархату Філарета про зняття з нього безпідставної анафеми (відлучення від церкви), яку у 1992 році наклала на нього РПЦ. Прес-секретар УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря) заявив, що патріарха Філарета буде канонічно реабілітовано — як борця за відновлення української церковної самостійності. Так само канонічними ієрархами вважатимуться всі ті, кого рукоположив у священицький сан Філарет за останні 26 років. І буде визнано дійсними всі ті таїнства, які він звершив.

***

«Усім відомі церковні проблеми в Україні — і лише Російська церква відповідальна за них…»

Ключові тези виступу Вселенського Патріарха Варфоломія І з українського питання

• Перенесення місця перебування митрополитів Київських до Москви відбулося без благословення Матері-Церкви Константинопольської, і український народ не раз робив кроки до виходу з-під влади Москви.
• Патріархат у Москві було проголошено без включення до нього Київської митрополії.
• Лист 1686 року було надано під тиском і через обставини, і в ньому йшлося лише про надання дозволу (вжите англійське слово «ліцензія») Московському патріарху посвідчувати Київського митрополита. Але цей митрополит мав і надалі визнавати Вселенського Патріарха як свого главу і перебувати в його юрисдикції, про що мало свідчити згадування імені Вселенського Патріарха за богослужінням. Цих умов не було дотримано.
• Про жодні інші документи, які свідчили б про «повну передачу» Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріархату, невідомо.
• Канон 1 Вселенського собору зобов"язує Патріархів не поширювати своїх прав поза межі своєї юрисдикції.
• Вселенський Патріархат терпляче ставився до порушення його прав, але це не означає згоди з таким порушенням чи того, що воно стало законною справою.
• Усім відомі церковні проблеми в Україні, і лише Російська церква відповідальна за них. А тому, як причина проблем, вона не може бути тим, хто їх вирішить.
• Питання також потребує дій Вселенського Патріарха ще й тому, що до нього з проханням про це зверталася і влада України, і «Патріарх» Філарет Київський.
• Також беззаперечним є канонічний привілей Вселенського Патріарха на розгляд апеляцій до нього від єпископів та кліру і вірних інших Помісних церков, якщо вони не можуть отримати канонічного захисту своїх прав у власній Церкві.

Коментар для «ВЗ»

«Суспільному організму Помісна церква не несе жодної загрози, навпаки — стане об’єднавчим чинником»

Василь КМЕТЬ, директор Наукової бібліотеки Національного університету ім. І. Франка, кандидат історичних наук, богослов

На Синаксисі у Стамбулі Константинопольський Патріархат чітко задекларував свою відданість і обов’язок до здійснення церковної місії у рамках канонічного устрою Церкви. Дотепер у дискусіях про статус УПЦ превалював чинник політичний (під впливом московської пропаганди, позиції Росії і її патріархату про так звану канонічність території). Деякі архієреї дозволяли собі висловлюватися, що справа Української православної церкви — це, мовляв, питання не тільки Московського патріархату, а й держави Росії. Зараз бачимо принципово інший контекст. Константинополь розглядає помісність як статус Православної церкви, визнаний і упорядкований рішенням вселенських соборів і освячений традицією.

Вселенський Патріархат вказав, що перепідпорядкування Київської митрополії упродовж століть відбувалося з порушенням канонічного устрою. Що всі організаційні зміни, які сталися на території України з Київською митрополією із XVII до ХХ століття, є виявом загарбницької політики російської держави, знаряддям якої є Московський патріархат. Визнано незаконним і так зване приєднання 1686 року. До слова, коли у 80-х роках минулого століття тодішній Константинопольський Патріарх Димитрій вітав Московський патріархат з ювілеєм, то вказав, що визнає його у канонічних межах 1593 року — тобто без Київської митрополії. Сьогодні (і це показали результати Синансису) — це вже є константою, твердженням. Про це більше не дискутують.

На Синаксисі було заявлено, що українське питання повинно бути вирішено — і для цього Константинопольський Патріарх має всі права і повноваження. Наголошено, що від позиції Московського патріархату нічого не залежатиме.

Щодо нинішніх українських православних церков. Коли піднімають питання про канонічність Київського патріархату як церкви, нібито не визнаної Вселенським Православ’ям, то такі ж застереження звучать і про статус так званої УПЦ Московського патріархату — тому що жодного статусу «широкої автономії» у канонічному праві не існує. Фактично Константинопольський Патріархат показав, що УПЦ, яку очолює сьогодні митрополит Онуфрій, він трактує як єпархію російської церкви. Це є важливим чинником для того, щоб обґрунтувати цілковиту доцільність томосу про визнання Помісної Української Православної Церкви.

З огляду на те, що у церковному житті, як і у політичному, за останні століття відбулося багато змін, зовнішніх впливів, цей процес триває трохи довше. Бо потрібно розробити чітку процедуру, щоб та юридична особа, яку буде сформовано в результаті надання томосу (тобто — Помісна Українська Православна Церква) стала беззаперечним суб’єктом канонічного права і суспільних відносин. І щоб цей статус не викликав жодних сумнівів.

Синаксис чітко показав позицію Константинопольського Патріархату, обґрунтовану історією, місією Вселенського Патріарха як «першого серед рівних» у світовому православ’ї. Показав неправомірність дій Москви у її претензіях на українські землі і Церкву.

Побоювання того, що рішення про томос спричинить якісь розколи, перебільшені. Томос якраз є нагодою і шансом отого круглого столу для об’єднання розділеного православ’я. Томос є загрозою лише для ворожої інформаційної політики Москви, яка сама спричиняє розколи, звинувачуючи у цьому інших. Чомусь дуже рідко у міжцерковних дискурсах звучить теза про те, що Російська православна церква сама собою є автокефальною. Натомість священнослужителі УПЦ МП, зокрема у Львові, заявляли про те, що автокефалія — це зло, біда і лихо. Але ж РПЦ — автокефальна! Суспільному організму України Помісна церква не несе жодної загрози, навпаки — вона стане об’єднавчим чинником.