«Свобода завжди приносить свої плоди – треба бути терплячими...»

У такі ж холодні листопадові дні три роки тому українська історія розпочала новий відлік. Під впливом буремних подій на берегах Дніпра відчутно змінився і світовий порядок. Цей період “по різні боки барикад” називають по-різному: хто - Майдан-2, Євромайдан, Революція гідності, а ті, кому саме існування незалежної України було поперек горла, - путч, державний переворот. Та як би не вправлялися у своєму єзуїтському лексиконі новітні геббельси — факт залишається фактом: саме після листопада

2013-го державності у нашому українському організмі суттєво додалося.

Обіцяв Янукович асоціацію — теплим було його слово...

Пригадаймо, з чого три осені тому виник багатомільйонний рух спротиву. При владі - ставленик Партії регіонів Віктор Янукович. “Залізний господар” запроторив за ґрати своїх опонентів — Юлію Тимошенко і Юрія Луценка, насаджує у країні поліцейський режим. На Заході кажуть про політичні репресії, водночас називають Януковича східноєвропейським лідером нової формації, який, попри тверду руку і задивляння на Москву, виступає за асоційоване членство України в Євросоюзі. Виходець зі шахтарського Єнакієвого каже, що орієнтація на Брюссель — стратегічна мета, ніхто і ніщо не зможе цьому завадити. Донбас порожняк не жене! Підспівують “хазяїну” ошелешені цими єврозаявами його найближчі соратники. Одіозний Чечетов каже, що Януковичу вдалося зробити те, що не зуміли “помаранчеві” вожді: привести Україну в Європу. Вже й дата і місце визначені —

28-29 листопада 2013 року, саміт у Вільнюсі. Чечетов стверджує, що хоч до нових президентських виборів ще два роки, але цим “історичним” досягненням Янукович уже гарантував собі новий 5-річний термін на Банковій, в’їде туди на білому коні.

Серед українців панують піднесені настрої. Щоб не зашкодити європоступу, опозиція згорнула свої протестні акції, збавила критику на адресу Януковича. Вояжі президента до Москви і у Сочі, які чергуються з поїздками до Брюсселя, експерти вважають церемоніальними, відволікаючим маневром. Але...

21 листопада 2013 року на засіданні Кабміну тодішній прем’єр-міністр Азаров робить заяву, яка приголомшує всіх: Україна призупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію. Мовляв, це продиктовано інтересами національної безпеки. Що не день, то пріснопам’ятний Микола Янович більше шокує співвітчизників антиінтеграторськими одкровеннями. Каже, що єврокурс Україні невигідний, що він вгробить вітчизняну економіку. Що без Росії безвізового режиму українцям не бачити. Дорікає, що Європа змушує Київ узаконити... одностатеві шлюби. Що Україну ніхто в ЄС не кличе. А от сусідня Росія, мовляв, завжди нам рада. Уже й бюджет верстають під її фінансові транші...

Ці заяви вищого політичного керівництва спричинили у суспільстві бурю. У різних куточках країни стихійно починаються мітинги на підтримку євроінтеграції. Особливо активна молодь. Багато її представників кажуть, що в разі провалу союзу з ЄС назавжди виїдуть за кордон, бо не уявляють свого життя в “єдиному економічному просторі”, до якого Київ схиляє Москва. Переглянути ухвалене рішення Януковича просять провідні політики, громадські діячі. І на Заході не втрачають надії, що український президент дотримає даних раніше обіцянок. Але Янукович невмолимий. Вчинив воістину як “хазяїн” свого слова: захотів — дав його, захотів — забрав...

Коли країна оговтувалася від цього стресу, влада вирішила показати свою дурну силу — руками “Беркута” грубо розправилася з учасниками мирного мітингу на київському майдані Незалежності. Це було останньою краплею, яка переповнила чашу народного терпіння. Після побиття на Майдан вийшли кілька десятків тисяч громадян, обурених бандитизмом влади. З кожним днем масштаби протесту зростали. Згодом дійшло до силового протистояння. Через 10 років після Помаранчевої революції у Києві повторилася повінь народного гніву. Вона змела режим Януковича. Заплачено за це дорогу ціну - життя Небесної сотні. Люди, які втратили на Майдані своїх побратимів, вимагали від політиків, які незабаром взяли кермо держави у свої руки, втілити євромрію їхнього життя — розбудовувати вільну, заможну, міцну, прогресуючу, позбавлену корупції державу. І у всіх своїх діях бути найперше чесними.

Кожен чиновник — під громадським мікроскопом

З приходом кожної чергової річниці Євромайдану у суспільстві вчуваються скептичні настрої. І ми, журналісти, не шкодуємо критичних стріл на адресу парламентаріїв, урядовців, президента Порошенка та його команди. Багато претензій до наших керманичів справедливі. Але давайте остудимо свій запал і подивимося на речі тверезо.

Так, нам би хотілося, щоб усі бандити у погонах, які підняли руку на беззахисних майданівців, і ті, що скеровували їх, сиділи за ґратами. Як і ті, що свої­ми злодіяннями нищать Україну нині. Усі прагнемо, щоб награбоване і вивезене горе-чиновниками все до копійки-цента повернулося до тих, кому воно належить. Ми хотіли б європейського рівня виробництв, зарплат, освіти, медицини, цивілізованого сервісу. Всього і відразу! Ніхто не може відмовити нам у цьому бажанні. І ті, що нарядили на себе чиновницькі мундири, мають пам’ятати, які високі очікування у громадян постмайданної України. А тому засукавши рукави працювати, не зиркаю­чи на годинник.

І все ж, якби ми не злословили на адресу тих, хто перебуває у “державних” кабінетах, будьмо справедливими: завдяки і їм нині маємо зовсім іншу, ніж три роки тому, країну. Всупереч януковичам-азаровим та їхнім московським покровителям, Україна підписала Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Дасть Бог, здолаємо опір підбурених Кремлем противників, і доможемося ратифікації цього документа. Віриться, що Європа оцінить політичні та структурні перетворення в Україні, і у найближчі дні віддячить її громадянам візовою лібералізацією. Нова Україна стримує російську агресію, успішно розвиває своє військо (нова зброя, нова форма), яке (не всі це помітили) стає контрактним, наближається до стандартів НАТО. Попри неоголошену війну, в Україні завдяки інвестиціям з’являються нові промислові об’єкти (у ці дні, зокрема, накриваємо французьким “ковпаком” Чорнобиль). Будуємо і ремонтуємо транспортні мережі, зводимо об’єкти альтернативної енергетики, житло, спортмайданчики, отримуємо рекордні урожаї. В Україні, нехай зі скрипом, здійснюється судова реформа. На нових принципах у нас формують державний апарат. Маємо нову поліцію, антикорупційні органи, прозорі системи державних закупівель, відкриті державні реєстри, більш прогресивні фіскальні механізми. Про те, що ця реформа діє, переконав мене один водій. Каже, раніше, щоб зареєструвати куплену машину, змушений був у сім кабінетів занести “конверти”. Тепер же хабара не давав нікому, а на оформлення всіх документів через автоматизовану систему потратив не більше години.

Ми провели люстрацію, знач­ною мірою відсіявши від управління скомпрометованих осіб. Завдяки електронному декларуванню статків кожен державний службовець опинився під мікроскопом громадського контролю. Згадайте, який бум викликали у суспільстві захмарні статки багатіїв. Жодна значуща подія не обходиться без прискіпливої оцінки спільноти. Люди впливають на дії “слуг народу”. Жодне “цабе” не має індульгенції на критику. І це теж одне з великих досягнень після Майдану.

Країна повертає собі чесну історію, позбавляється фальшивих нашарувань минулого. Успішно проводиться декомунізація. А якихось чотири-п’ять років тому про це мови не могло бути!

Але ми згрішили б, якби сказали, що все йде як по маслу. Швидко рухатися вперед заважають не тільки зовнішні вороги, а й внутрішні гальма. У вищих ешелонах не перевелися ті, що плутають державну кишеню з власною. Багатьма урядниками керує приватний, а не суспільний інтерес. Не перевелися політичні наперсточники. Ніяк не можу зрозуміти, чому у старому складі працює Конституційний Суд, більшість членів якого у 2010-му протизаконно наділила Януковича диктаторськими повноваженнями. Чому досі у старому форматі засідає Центрвиборчком, повноваження якого завершилися ще два з половиною роки тому? Чому постмайданівська коаліція у парламенті ніяк не ухвалить революційний закон про відкриті партійні списки, які оздоровили б вітчизняний політикум? Не викорінено політичне кумівство, адміністративний тиск - речі, про які в Європі давно забули. Замість конкретної роботи часто бачимо її імітацію, говорильню. Зрештою, кожен з вас може назвати і десяток своїх претензій до влади. Як, утім, і до самих себе. Жити одними згадками про Майдан нині - замало...