Уряд без «імпортних» міністрів

Уряд Арсенія Яценюка був першим серед усіх Кабмін, міністрами в якому стали іноземці. Уродженка США Наталія Яресько очолила Мінфін, литовець Айварас Абромавичус — Міністерство економіки, а грузина Олександра Квіташвілі анонсували як реформатора української медицини. Відтоді майже півтора року минуло. А з ними вивітрилися і сподівання тих, хто очікував, що з вливанням в уряд донорської крові з реформаторським резусом вийде з коми українська економіка. Врешті організм взагалі чужу кров відторгнув. Тож далі цей «препарат» для пацієнта вирішили не замовляти. В оновленому Кабміні — жодного міністра-іноземця.

То у наступники Яценюка колишнього прем’єр-міністра Швеції Карла Більдта сватали. То на ближчу сусідку, Польщу, поглядали: чи не «позичити», бува, для України реформатора Лешека Бальцеровича. Але «рятувальника» з польським паспортом наразі лише для «Укрзалізниці» припросили — рокера і за сумісництвом визнаного антикризового менеджера Войцеха Бальчуна.

Не оминули «скульптори» нового Кабміну і Словаччину. Запрошення в уряд тамтешнього екс-міністра економіки Івана Міклоша було чи не єдиним, яке розглядали серйозно, а не для окозамилювання. 30 березня тоді ще спікер Володимир Гройсман зареєстрував у Верховній Раді законопроект, ухвалення якого дозволило б іноземцю на рік очолити Міністерство фінансів навіть без отримання українського громадянства. Збереження словацького паспорта було однією з умов, яку висунув Іван Міклош, давши попередню згоду очолити Мінфін, якщо це крісло не залишать за Наталією Яресько (Міклош був її радником).

Ініціатива з підписом Гройсмана так і залишилася законопроектом. А Мінфін зостався і без Яресько, і без Міклоша. Вже після призначення прем’єром Гройсман анонсував, що колишній словацький міністр очолить при Кабміні групу фахівців з підтримки реформ.

Тож список іноземців, які допомагають уряду порадами чи обіймають посади заступників міністрів (у Мін’юсті та МВС - ціла «грузинська збірна»), поповнився. Чому ж відмовилися від «імпортних кадрів» на ключових посадах у Кабміні? Висувають різні версії. Від банальних (а-ля «після сумного досвіду перших міністрів-іноземців охочих розгрібати авгієві стайні не знайшлося») до конспіративних (навіщо призначати в уряд людей, які заважатимуть звичній для української політики «візантійщині» з «договорняками», дерибаном, сумнівними схемами?).

Немає однозначної думки і щодо діяльності міністрів-іноземців: а) не виклалися на всі сто; б) стали підтвердженням, що в українському монастирі чужі устави не працюють (ні американський, ні європейський, ні грузинський) — реалії не ті; в) їм не дали нічого зробити, оскільки з самого початку «варягам» відвели лише роль приманки для Заходу (ось у нас в уряді руки, які нічого не крали, — дайте нам грошей)? Очевидно, спрацювало усе з переліченого. Одна річ - працювати з командою реформаторів, маючи повний карт-бланш на зміни (як це було у Грузії часів президентства Михайла Саакашвілі). Інша — гребти проти течії у дірявому човні, який до того ж з усіх сторін розхитують.

Як казав Каха Бендукідзе, «реформи — це війна з неефективністю». Чи мали запрошені в уряд іноземні спеціалісти шанс перемогти у цій війні самотужки? Питання риторичне...

Коментар для «ВЗ»

Андрій ЗОЛОТАРЬОВ, політолог:

«Це був піар-хід, аби створити ілюзію життя по-новому»

- Міністри-іноземці були радше вишенькою на торті, яка відволікала б суспільну увагу. Це те, про що говорив Давид Сакварелідзе (донедавна — заступник генпрокурора. - «ВЗ»): ми, мовляв, були димовим прикриттям того, що за два роки нічого в країні не змінилося й обіцяні реформи не відбулися. Систему «інфікували» людьми, які контрсистемні. Й у цьому був позитив. Але можливостями, які це давало, не скористалися. Це був такий собі піар-хід, який створював ілюзію життя по-новому.

Далася взнаки і різниця у підходах - до тієї ж економічної політики. Діяльність уряду, конкретних міністрів — Яресько, Абромавичуса, відчиняла двері іноземному капіталу. Але це був не той капітал, на який розраховували ті, хто мріяв про життя по-новому. Це спекулятивний капітал, який мав на меті робити в Україні швидкі гроші. Прем’єр Гройсман і нинішній уряд приречені змінити пріоритети економічної політики.

Попри усю повагу до пані Яресько як фахівця, треба визнати справедливість критики на її адресу за бухгалтерський підхід до справи. За гарними макроцифрами вона не бачила реальних соціальних проблем.

- Ви не поділяєте думку тих, хто каже, що міністри-іноземці не змогли забезпечити покращення лише тому, що їм не дали цього зробити?

- Так. Візьмемо поліцейську реформу. До неї є зауваження. Але все ж таки Згуладзе (перший заступник міністра внутрішніх справ), Деканоїдзе (голова Нацполіції) щось зробили: можемо це побачити, «помацати». З іншого боку, беремо Квіташвілі. Днями зустрічався з колишнім нардепом, яка працювала у комітеті з питань охорони здоров’я. І вона підтвердила моє враження, що, працюючи на посаді міністра, Квіташвілі так і не зрозумів, чим він керує. Тоді як спритні хлопці за його спиною робили свою справу. Квіташвілі був декорацією. Є багато запитань і до пана Абромавичуса. Зокрема, про те, чому багато не зроблено у плані просування українських економічних інтересів в Європі. За минулий рік експорт в Європу впав на 30 відсотків.

- Чи не найяскравіший персонаж серед запрошених в Україну іноземців — губернатор Одещини Михайло Саакашвілі. Як оцінюєте його діяльність?

- Це непересічна постать. Але деякими своїми кроками Саакашвілі, як людина амбітна, емоційна, переходить межу. Я критично ставлюся до Порошенка, який так і залишився президентом Roshen і не став справжнім президентом України. Але це — єдина вертикаль, на якій тримається держава. Якщо її зруйнуємо, керуючись навіть найкращими намірами, буде повна руїна. На це треба зважати.

Чи вдалося Саакашвілі провести масштабні реформи в окремій області? Позитивні приклади є. Але якщо брати системно, він виявився безпорадним. Одеса — торгове місто. Не кожен може зрозуміти хитросплетіння одеського бізнесу, політики. Важко собі уявити, щоб прилетів «парашутист» (чи з Тбілісі, чи з Києва) і щось там радикально змінив.

Але високий рейтинг Саакашвілі — незаперечний факт. Його партія проходить до парламенту, ще не будучи створеною. Саакашвілі є політиком останньої надії українців на те, що про зміни, які нарешті повернуть державу обличчям до пересічних громадян, не балакатимуть, а їх нарешті зроблять. Головний чинник зростання рейтингу політичної сили Саакашвілі — боротьба з корупцією. Хоча більшість українців не усвідомлює, що одна річ — Грузія, інша — Україна. У Грузії не було олігархів. Тамтешні «олігархи» — це, як наші діячі районного рівня. А зробіть щось в Україні, де в олігархів потужні ресурси — починаючи з мас-медіа і закінчуючи власними арміями. Якщо міністри відряджені олігархами в уряд, зробіть щось всупереч їхнім інтересам.

Великі надії несуть і великі розчарування. Зараз Саакашвілі вийшов на пік популярності. Якщо вибори були б восени цього року, він міг би отримати гучний успіх. А ось наступного року — не впевнений, що йому це вдасться.

- Чи була антимотиватором для міністрів-іноземців їхня українська зарплата?

- Думаю, були інші джерела, звідки фінансувалася діяльність цих посадовців. До нас приїхали не благодійники. Та ж Згуладзе — у неї високий рівень життя: Париж, де живе родина, не дешеве місто. Навіть якщо взяти далеко не міністерську зарплату голови Нацполіції (зі слів Хатії Деканоїдзе, їй нараховують близько 74 тисяч гривень на місяць), у перерахунку на євро виходить заробіток, який в європейських країнах отримує водій автобуса.