«Сльози матерів подіяли, і наступного дня нам привезли бронежилети»

З початку бойових дій на сході країни чимало бійців беруть участь в АТО (антитерористичній операції). Родом вони з різних куточків України, від Донецька до Львова, та всіх їх об’єднує велике бажання очистити нашу землю від сепаратистів та злочинців, щоб на території нашої країни нарешті запанували мир та спокій.

Коли оголосили мобілізацію, воїни з Першої танкової бригади у селищі Гончарівському Чернігівської області привели у повну бойову готовність не лише особовий склад, а й укомплектували два танкові батальйони. Ця бригада єдина в Україні, на озброєнні якої — модернізовані українські танки Т-64 «Булат». З офіцером-танкістом Першої бригади Олексієм Балабою (на фото), вихідцем з невеличкого селища на Чернігівщині, вдалося поспілкуватися, коли бійці отаборилися на новому місці на території Луганської області.

Олексій — офіцер запасу. Під час бойових дій його призначили командиром взводу і старшим офіцером батальйону.

— Перш ніж стати учасником АТО, ви вже пройшли належну підготовку у Гончарівському?

— Ми там пробули понад місяць. За короткий час потрібно було згадати армійські часи (сміється. — Т. К.). Як тримати автомат, жити в польових умовах. Коли мене тільки-но призвали у частину, то міг вирватися на кілька днів додому. А коли ситуація загострилася, про це можна було лише мріяти. Потім були в іншому місці ще десь із місяць. Бригада за той час формувалася, набиралися досвіду. Перед нами було поставлено бойове завдання. Ми виїхали з частини і стали у розпорядження зони АТО.

— Під час перемир’я вашу бригаду обстрілювали?

— Перемир’я було лише на словах. Його не дотримувалися. Сепаратисти наступають будь-коли, адже хочуть захопити все більшу територію та блокпости. Бойові дії відбувалися з перервами, починаючи від п’ятої ранку, і перестрілка могла тривати до п’ятої вечора. Були й поранені і, на превеликий жаль, вбиті. Ми постійно змінюємо місце дислокації, а зараз перебуваємо на території Луганської області.

— Ви вже понад два тижні в АТО. Чи є у вас належні засоби безпеки?

— Зараз у нас все є, але з’явилося воно лише нещодавно. Комусь з хлопців нашого батальйону засоби захисту придбали рідні чи спонсори, але всі чекали, що ось-ось привезуть «броніки». А вони все не їхали, тому багато матерів та дружин змушені були зібратися під Чернігівським військкоматом і вимагати, щоб їхніх синів забезпечили засобами безпеки. Напевно, саме сльози матерів подіяли, і наступного дня нам привезли бронежилети.

— Доходить до вас волонтерська допомога?

— Ми живемо за рахунок волонтерської допомоги. Коли у нас була стоянка, то до нас привезли все потрібне, включаючи мило, порошок, зубну пасту, станки, леза, пінку до і після гоління, а з одягу — білизну, шкарпетки, футболки. Багато хороших речей було з секонд-хенду. Допомогу привозять на блокпости, а вже звідти потрапляє до нас. Найбільше волонтерів, котрі з нами співпрацюють, — вихідці із Західної України.

— Вам не кажуть, скільки часу ще будете воювати? Зміна кадрів буде?

— Про це поки що немає й мови. Я в зоні АТО не так давно, а є хлопці, які вже понад місяць впритул борються з ворогом.

— Як проходять будні вояків?

— Працюємо, відпочиваємо. Спортом займалися, коли готувалися до відправки в епіцентр подій. Ми часто переїжджаємо, тому поки облаштуємося, то і час проходить. Фізично дуже втомлюєшся, адже у вечірній та нічний час ми в нарядах та на варті.

— А де спите? Чи є у вас кухня?

— Є палатки, є землянки. Це воєнний час, тому і місця для життя та спання відповідні. У нас є своя кухня, адже ми самі готує­мо собі їжу, возимо її з собою. Маємо й сухі пайки. Окрім кухні, у нас завжди з собою генератор, завдяки якому заряджаємо телефони і підстригаємося.

— Чи знає ваша родина, що ви у гарячій точці?

— Дружина Валя знає, а от батькам не наважився розповісти, адже у них і так серце не на місці. Сама думка про те, що син може бути у зоні АТО, може будь-кого звести з розуму.

Багато стратегічної інформації Олексій не розповідає, адже «не положено» розкривати військові таємниці. Під кінець нашої розмови йому стало цікаво дізнатися про Львів та його настрої. «Давно не був у місті Лева. Якось школярем, ще за часів СРСР, був там на екскурсії. Тому по дембелю плюну на все і поїду до Львова, — каже Олексій. — Думаю, там зовсім інше життя. Покажу дружині, сину та донечці це чудове місто».