Брати Капранови: «Що робити, коли один твій дід – червоноармієць, інший – «ворог народу»?»

Письменники-близнюки презентували у багатьох містах України свій новий роман “Забудь-річка”.

Кажуть, вибрали такий спосіб, який рідко хто з письменників практикує, аби більше познайомитися з Україною. Інтернет і «Фейсбук» – це добре, але ніщо не замінить живого спілкування з людьми. Особливо в глибинках нашої країни. Тому взяли власне авто, одягнули свої сині светри із жовтою вишивкою і помандрували знайомити читачів зі своєю новою книгою, яка розповідає про реалії, що стосуються тисяч українських родин: а що робити, коли твої рідні діди воювали по різні боки? Книгу писали упродовж чотирьох років. Там немає вигадок, письменники опрацювали спогади бійців УПА, німецької армії, Червоної армії, в’язнів радянських таборів, дослідили підпільний рух 30-х та 40-х років… А факт – коли два діди опиняються по різні боки барикад, – з їхньої родинної історії. Капранови кажуть, що з весни продовжать свій тур Україною.

Кореспондент “ВЗ” поспілкувалася з письменниками під час їхньої презентації у Чернівцях.

— Трьох молодих людей доля закидає на війну під одним іменем – Степан Шагута, – розповідають брати Капранови. – Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. Через багато років випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків, і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали однією потрійною долею – долею українця у Другій світовій війні. Розповідаючи читачам про книжку і її сюжет, для себе відкриваємо нову Україну. Цього сезону чотири колеса собі розбили, тому райцентри відкладаємо до весни. З бібліо­теками домовилися, аби підказали, куди варто їхати. Ми працюємо через бібліотеки, бо вони – це одне із тих рідкісних місць, де збираються культурні люди. Ну ось в Україні 278 тисяч населених пунктів, 12 тисяч бібліотек, і нема де зустріти собі подібного. Генделики є скрізь, чарку є з ким випити, а поговорити нема з ким, людину, яка читає книжку, піди зустрінь. Тобто вибір між пляшкою і книжкою…

— Чому вибрали спілкування з читачами в бібліотеках?

— По-перше, відкрили для себе, що досягнення Інтернетом будь-якої точки – це міф. Бо більшість населених пунктів не має культури користування цією мережею. По-друге, наша книжка не для молоді, судячи з обсягу – 544 сторінки, і тематики. Це Друга світова війна, любов, терпіння – така собі сімейна сага. Таке читають ті, кому 40 і за 40, тобто люди більш пасивні, ніж активні, прив’язані до канапи. І ось ти збираєш у тій самій Василівці читачів, а вони у бібліотеку не влазять. Сказали, що ми перші письменники, які до них приїхали. І, по-третє, живе спілкування ніщо не замінить. У нас на кожній зустрічі – від 40 до 200 людей. Провели 70 зустрічей. Множимо на 40, і у нас виходить 3200 людей. А палац “Україна” вміщає 3600 людей. Тобто ми вже зібрали свій палац “Україна”. Але ми зібрали людей, які ніколи не будуть в палаці “Україна”, які до Києва не доїдуть. Живемо тим, що продаємо книжки, йдемо, так би мовити, від села до села, як колись кобзарі.

— З чого розпочалося написання книжки?

— Книжка спровокована нашою особистою історією. Двоє наших дідів воювали по різних боках. Точніше, один воював за Червону армію, інший сидів у таборі як “ворог народу”. Не тільки у нас така історія, а в тисяч українців. До речі, один наш дід у Чернівцях працював на німців. Робив ядерну бомбу, він – фізик-ядерник був. Це 40-і роки  були, це бабусиної сестри чоловік. Тому виходить, що у нас взагалі “повний комплект”. У всієї України предки так воювали. Тільки в німецькій армії воювало 200 тисяч. А скільки в румунській армії на Буковині воювало? А на Закарпатті в угорській? Ми всі їхні нащадки. Тож вирішили написати книжку, яка би розібралася із цим питанням. Щоб одна людина пройшла через три армії на війні. Ну одна не вийшло, але троє людей під одним іменем пройшли. А потім зустрілися їхні нащадки, і раптом виявляється, що вони родичі – племінниця і дядько. І треба розбиратися, хто із них, хто на війні був, чи той, що за німців воював батько, чи той, що за радянську владу, чи той, що у лісі був. Бо від цього залежить, родичі вони, чи ні. Чому треба розбиратися? Бо про таких дідів не розповідали – дідів, які не за тих вою­вали. Тому забудь-ріка – це символ, в уявленнях українців вона текла між цим світом (живих) і тим (мертвих). Річка, яка розділяє світи. А у нас ця річка розділяє покоління. Вся країна будувала забудь-річку через власні родини…

— Де ви знайшли це слово – забудь-річка?

— У дослідників фольклору, в Українській енциклопедії міфології. Щодо сюжетів. Щось з розповідей наших дідів, але більшість фактів взято із мемуарів людей, які воювали і в німецькій армії, і в Червоній, і сиділи в таборах. Все, що в історичній частині написано, – правда.

— Враження читачів на сході і заході країни різняться?

— Реакція настільки однакова, що дивує. Відгук, який здивував, був у нашому рідному Очакові Миколаївської області: “Тепер ми на сході починаємо розуміти, що у Західній Україні була своя правда, коли люди йшли воювати у ліс проти Червоної армії”.

— А слухачі у містах і селах різні?

— Ні, люди всюди однакові. Але ми люди степові, і східняків розуміємо краще. На Поліссі люди менш емоційні, закриті. Читаєш їм уривки із книги, ніби знаєш, де мають усміхатися, а вони не усміхаються. Зате потім стають у чергу за книжками. Полісся встановило нам рекорд: 6 тисяч жителів населеного пункту і 6 тисяч виручки від продажу “Забудь-річки”.

Фото Василя САЛИГИ