Володимир ГОРЯНСЬКИЙ: «У театрах трагедія: прибиральниці отримують більше, як артисти»

Найважча роль — головного лиходія — дісталась Володимиру Горянському. Актор розповів “ВЗ”, як вживався в роль злого викладача Гамкала, ким мріє стати його дочка Маша та як дають собі раду українські актори без російського кіно.

— Пане Володимире, “Трубач” — ваша перша роль у дитячому кіно?

— Ні, рік тому вийшов фільм “Історії старого чарівника”, який знімався на Одеській кіностудії. Щоправда, той фільм мав інший формат, вікову категорію до семи років і був малобюджетним. “Трубач” же сімейний підлітковий фільм і, за українськими мірками, коштовний — 16 мільйонів гривень. Кіно зняте на плівку, музичні треки записувались в американських студіях. Коли режисер Толя Матешко запропонував мені роль Гамкала, я прийшов на проби з шевелюрою на голові, а вийшов — лисим. Оце справді був перший досвід — непросто мені було розпрощатися з волоссям, 50 років лисим не був (сміється. — “ВЗ”).

— І всі ці жертви заради ролі злого Гамкала?

— Люблю грати негативних персонажів, у таких ролях більше простору для дій. Світлі герої зазвичай одноманітні. Гамкало — персонаж яскравий, гострохарактерний, тому цікавий для мене.

— Амплуа лиходія, мабуть, закріпилось ще після “Дня народження Буржуя” і Кості-психіатра...

- Костя-психіатр не лихий, він — дивак. Це зараз мене питають: “Чи не боялись, як сприймуть героя?”. А тоді я взагалі не знав, вийде “Буржуй” чи ні. Фільм рік на полиці лежав. Це доля розпорядилась так, що з полиці він потрапив на екрани і став культовим. У нашому кіно з’явився новий герой — розумний, освічений, який зробив себе сам. Актори, які виконували головні ролі, після цього фільму автоматично стали зірками. Для мене це був доленосний серіал.

— Невже не можна передбачити, який фільм “вистрелить”, а який залишиться в тіні?

— Неможливо. У нас часто чудові фільми залишаються незаслужено забутими. Є свої тонкощі: треба, щоб збіглись зовнішні обставини, час, місце. От, наприклад, десять років тому вийшов український фільм “Залізна сотня”, де зіграли я, Ірма Вітовська, Євген Нищук, Микола Боклан... У фільмі йдеться про героїв УПА. За тодішніми мірками досягненням було вже те, що таке кіно вдалося зняти. “Залізна сотня” пройшла непоміченою. Якби ця стрічка вийшла зараз — мала би успіх.

— Вашим колегою у “Буржуї” і у театрі на Лівому березі Дніпра був покійний Віталій Лінецький. Чому талановитого актора зустріла рання смерть?

— Тут нема детективного сюжету. Усе банально: заснув на парапеті підземки, впав, розбив голову, загинув. На жаль, така доля талановитих людей в Україні — йти з життя недооціненими. Віталій відчував, що може працювати більше, лиш би брали... А брати нікому, і час збігає. Його це тривожило, як багатьох із нас. Не можу сказати, що Віталій не знімався — ролі були, та, мабуть, матеріал траплявся не той.

— Таке враження, що у акторів зараз депресія. На театральну зарплату не проживеш, а фільми у нас переважно росіяни знімали...

— У театрах зараз трагедія. Врізані і без того маленькі зарплати. Це ж кошмар — прибиральниці більше отримують, як артисти. В академічному театрі актори опинились на межі бідності, як то кажуть, “поза корзиною”. Єдиний спосіб заробити для актора — кіно. Якщо ситуація з українським кіновиробництвом не покращиться, тоді хіба сторожувати іти та кахель класти, а між тим на репетиції бігати. Не поділяю ентузіазму, мовляв, цьогоріч вийшло багато українських фільмів. Це була разова акція — минуле керівництво держави з якогось дива виділило кошти. Але ж не існує прописаного закону, скільки фільмів у рік повинна виробляти Україна і скільки грошей на це потрібно виділяти. Все відбувається за принципом: захотіли — дали, не захотіли — не дали. Сьогодні грошей не дали, значить, “кіна не буде”.

Якщо держава не здатна допомогти фінансово, то нехай хоч не ставить палиць в колеса і скасує податки на кіногалузь. Маємо врешті новий парламент, час публічним людям зібратись і змусити політиків зайнятися цим питанням. Від співпраці з російськими кіновиробниками у нас залишилось безліч порожніх знімальних майданчиків, сотні безробітних спеціалістів — від гримерів до операторів та режисерів. Усі ці “чорні діри” треба заповнити українським виробництвом. Інакше наша кіноіндустрія зникне, а спеціалісти, які тримались до останнього, втечуть у Петербург і Москву.

— Російське кіно має більше шансів на існування?

— А ви згадайте, як російське кіно рвонуло, коли в Росії прийняли закон про підсилення державної підтримки кіно і збільшення частки показів вітчизняних фільмів. Кінематограф став невід’ємною частиною державної політики РФ, ідеологічною машиною: скільки військових, пропагандистських фільмів знято останнім часом...

Щодо нашого кіно, то кіновиробники повинні створювати не лише фестивальні фільми та арт-хаус, а й сімейне, побутове кіно, серіали. Час знімати щось оптимістичне. Наразі “українське кіно” асоціюється з журбою та депресією. Але чим більше глядачів ходитиме на українське кіно, тим якіснішим та різноманітнішим воно буде.

— А вас зараз запрошують на російські зйомки?

— Не пропонують, та я й не погодився б. Про які зйомки може бути мова, якщо велика частина росіян не розуміє, що у нас відбувається. І це не їхня вина — це їхня біда. Зі ЗМІ йде така зомбація, якої не пам’ятаю в жодні часи. Правди не сховати: час усіх розсудить, все розкладе по полицях, настане розвінчання культу.

— А з вашим давнім приятелем — російським актором Олексієм Маклаковим — ви говорили на цю тему?

— Ми тільки 31 жовтня у Мінську будемо ставити спільну виставу “Він — моя сестра”...

- А в травні у Києві не було вистави?

— Олексій не приїжджав після усіх цих подій. Казав, що рідні, дружина не пускають. Уявляєте, наскільки все серйозно? Марно я переконував, що йому нічого не загрожує і у Києві все спокійно.

— На прем’єрі трагікомедії “Він — моя сестра”, де ви граєте роль трансвестита, а Олексій — міліціонера, була ваша дочка. Мабуть, ви дуже сучасний батько, якщо дозволяєте маленькій Маші відвідувати скандальні вистави?

— Маша розуміє, що тато — актор, сама часто буває в театрі, відвідує театральну студію. Побачити мене на підборах і в гримі не було для неї шоком. Маші 11 років, вона знімає відеоролики, цікавиться журналістикою, чудово малює. Навмисне “в артистки” її не готую. Дитина повинна всебічно розвиватись і сама обрати свій шлях.

— Ми говорили, куди податися українським акторам. А якщо повернутись до заробітків на рекламі? Ви, до речі, не шкодуєте, що свого часу прорекламували горілку “Старий друже”?

— Аніскільки не шкодую. Хоча, коли погоджувався на зйомки, не підозрював, що горілка матиме шалений попит і завод не встигатиме її випускати. За мною після тієї реклами люди по вулицях бігали, “старим другом” називали. Це була найпопулярніша реклама за всі часи. Ролик отримав безліч призів, був визнаний “Золотою рекламою”. Це була бомба: двадцятисекундний ролик без монтажу! Вислів став крилатим. Коли Кучма зустрічався з Єльциним, газети писали: “Зустрів старого друга”.

— Чому деякі актори відмовляються зніматися в рекламі?

— Та їм не пропонують. Це і добрий заробіток, і професії не суперечить. Питання лише в тому, що рекламувати. Чистити унітаз я б не погодився.

Довідка «ВЗ»

Володимир Горянський народився 24 лютого 1959 р. на Луганщині. Закінчив Дніпропетровський театральний коледж, Київський націо­нальний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 1988 р. актор Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. У 2006 р. випустив диск романсів «Негромкий вальс». Лауреат премії «Людина року» в номінації «Актор року» у 2002, 2003 і 2005 роках. У 2008 р. отримав звання народного артиста України.

Зіграв у понад шістдесяти кінострічках та серіалах, серед найвідоміших — “День народження Буржуя”, “Право на захист”, “Леді мер”, Право на любов”, “Все включено”, “Цикута”, “Аврора”, “Дурдом”, “Залізна сотня”, “Психопатка”, “Все можливо”, “Віра, надія, любов”, “Єфросинія”, “Акула”, “Трубач”. Розлучений. Донька — Марія.