Юрій Рибчинський: «Євромайдан показав світові, що українці – не нація рабів»

Легше назвати популярних виконавців, які не співали пісень Юрія Рибчинського, аніж тих, хто залюбки це робив і робить. Що не пісня — то шлягер. З ними зросло не одне покоління. Юрій Рибчинський — феномен українського поетичного слова, Поет з великої літери. Його визначальні риси — іскрометна інтелігентність, шляхетність душі і особливо тепла простота у спілкуванні. На відміну від багатьох вітчизняних митців, які зайняли вичікувальну, споглядальну позицію стосовно українського євромайданівського руху, Юрій Рибчинський як свідомий громадянин і як людина з великим моральним авторитетом не стоїть осторонь. На не зовсім звичні як для митця політичні теми розмова в ексклюзивному інтерв’ю для читачів “ВЗ”.

- Революції — часи поетів. Як не дивно, в період Євромайдану ви, Юрію Євгеновичу, взялися за прозу, а не пое­зію.

— Усе свідоме життя пишу або вірші, або п’єси. Проте останні події в Україні змусили взятися за перо, щоб у відкритому листі до суспільства висловити свою позицію. Євромайданні події виявили найголовніше: ми не скористалися 1991 роком, тобто здобуттям незалежності, так, як треба було. На жаль, вибрали не ту модель держави і їдемо навіть не в той бік, що треба. Від того всі наші біди й негаразди, невдоволеність владою, тотальна корупція, бідність та відсталість. Треба все починати спочатку.

2002 року я написав поему “Поїзд”, де були міркування щодо минулого і майбутнього України. Ще тоді передбачав, що незалежність, яка дісталася нам без революцій, без війн, без крові, не має вартості. А справжню незалежність отримаємо лише тоді, коли за неї будемо ризикувати власним життям. Правда, мені здавалося, що події розгортатимуться, як сто років тому: після невдалої революції 1905 року переможною стала революція 1917-го, а у нас невдалою була революція 2004 року, що справжнє повстання матимемо в 2017 році. На кілька років помилився.

Передбачав справжню боротьбу за нашу незалежність. І ми її таки маємо нині. Якщо говорити відверто, то всі ці роки вдаваної незалежності ми в своїй країні не були незалежними.

— У вашій поемі “Поїзд” передана вбивча, але справедлива сутність нашого “незалежного” життя: “Летів наш потяг. Вітер віяв. Вставали в темряві мости. І Україна, як повія, Під всі лягала поїзди...”.

— Понад 22 роки так воно і було. І за правління Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Вік­тора Ющенка. Нічого не змінив і Віктор Янукович. Ми лягали під американський, російський, європейський поїзди. А мати свій власний шлях, свою гідність, бути не суб’єктом, а об’єктом історичних подій, жодного разу так і не змогли. Завжди боролися за нас, а не ми за себе.

Не варто шукати крайніх, треба визнати власні промахи і помилки. Саме тепер проходимо ази, ті початкові класи навчання, які інші країни пройшли сто і більше років тому.

— Кажуть, історія українців нічого не вчить. Та й ми її не дуже вивчаємо. Повторюємо ті самі помилки ще від Київ­ської Русі. Те, що робили у 1918 році, те й маємо нині. Центральна Рада під оплески сама собі приймала закони, які не виконувалися. Те саме й тепер. Маємо законодавство, якого ніхто не дотримує­ться і не виконує. А скільки ж разів можна змінювати Конституцію?

— Є країни, які навіть власної конституції не мають і живуть щасливо й багато. Але ними керують Божі люди. У мене інше запитання: якщо ми рухаємося вперед, то навіщо нам повертатися кудись назад? Якщо змінювати Конституцію, то нехай вона буде Конституцією 2014-го, а не 2004 року. Вона ж нічого доброго не дала нам за часів Віктора Ющенка.

Треба в першу чергу змінювати економічну та соціа­льну модель суспільства. Треба взяти все найкраще від тих держав, які поруч з нами, подіб­ні до нас і які домоглися успіхів. Найбільше нам підходить той шлях, яким пішли чехи і поляки, близькі нам за менталітетом. Нам потрібна одна з моделей народного капіталізму, де всю погоду робить середній клас, який становить як мінімум 70 відсотків населення. У нас середній клас тільки виник при Леонідові Кучмі. А за часи правління двох Вікторів — Ющенка і Януковича — його знищили. Та й не дійшов він межі навіть

10 відсотків суспільства. Якби 1991 року ми пішли польським шляхом, ми б жили набагато краще, аніж поляки. Але в нас все розікрали. Самі ж і розікрали. І все через прокляту модель, де влада — це бізнес.

А як модель “гроші — влада — гроші” може існувати без корупції? Країна, в якій все вирішується за рахунок грошей, нагадує казино. Не розумію, навіщо нам проводити ці лицемірні вибори? Краще ті місця в Раді поставити на аукціон — хто більше заплатить. Буде бодай прозоро.

— Помаранчеві та євромайданні повстання стали часами великих непорозумінь та випробувань, адже через діаметральну полярність поглядів пересварювалися сім’ї, друзі, родини, знайомі. Є такі, що не розмовляють і не примирилися ще від 2004 року...

— Я також це пройшов. І стовідсотково розумію, що не треба боротися за якесь прізвище. Треба міняти модель. Головне, яка машина, а не хто водій цієї машини. Якщо кожного разу будемо міняти водія, а машина застарілої моделі, яка навіть на невеликій швидкості розвалиться, нічого з того не вийде. Добре, нехай напише заяву про відставку Віктор Янукович. Оберуть нового президента України. Кличка, Яценюка, Порошенка чи Тягнибока. І з ним прийде його клан. У 2004-му ми стояли за прізвище. Стояли за Ющенка. В 2014-му мусимо зрозуміти, що прізвище не має значення.Треба стояти і боротися за зміну економічно-соціальної моделі суспільства.

Ніхто ж не порахував, на скільки років назад нас відкинуло Помаранчеве повстання, точніше, час правління Віктора Ющенка, який мав унікальний шанс змінити країну. Не можу називати події 2004-2005 років революцією, адже не змінювався суспільний лад. Якщо нині змінимо суспільний лад, то матимемо революцію 2014 року.

— Жевріє надія, що все убоге і жорстоке якнайшвидше мине і забудеться, а на нашій рідній землі назавжди залишаться добро, ніжність, мужність, любов, краса і справедливість. Правда, “...жити в цю пору прекрасну не доведеться ні тобі, ні мені...”, як писав поет.

— Ми проходимо свій шлях. Якщо нам подарунок зробили у Біловезькій пущі, то подібного більше не буде. Люди двічі правильно вийшли на Майдани, заради майбутнього. Євромайдан показав світові, що українці — сучасна нація, а не нація рабів.

Якщо буде так, як є, і все закінчиться миром, це все одно, що перервати футбольний матч через погодні умови. Все одно його треба буде дограти. Перемога влади нічого не дає, вона буде підставою для нових бунтів, заворушень і Майданів.