Справжні і фальшиві переможці-визволителі
Ще кілька років тому дату 9 травня було позначено у наших календарях червоним кольором. Цей день був одним з найбільших свят у радянські часи. Про нього співали пафосні пісні. Однак «зі сльозами на очах» він був не для всіх. Для декого виглядав із піною на устах…
Досі пам’ятаю покалічених Другою світовою фронтовиків, з якими зустрічався на журналістських дорогах. Без ніг, рук, очей, помережені шрамами вони зазвичай зі своїм смутком тихо-непомітно доживали відведені їм дні у колі рідних або у будинках для людей похилого віку. На зустрічі з піонерами, на паради і на телебачення не ходили, медалей «За відвагу» на піджаки собі не чіпляли — зберігали їх десь у скрині. І розповідати про війну навіть своїм дітям-внукам не хотіли — щоб не травмувати їх пережитими страхами. І щоб не розказувати їм правди негероїчної…
А були інші ветерани. Начищали до блиску свої, зазвичай, небойові — ювілейні, пам’ятні нагороди, з приводу і без нього чіпляли їх на груди та у сумнозвісні часи радянського дефіциту з командирським голосом розштовхували черги до прилавка. На зустрічах у райкомах компартії весь час скаржилися на недостатність пільг і брак «чєловєчєскаво вніманія».
Пригадую, один такий, нахабний у побуті, «фронтовик» розповідав школярам, як безстрашно проривався на своєму танку у місто, в якому через дим і вогонь виднілися труби найбільшого місцевого заводу. Діти слухали ті розповіді із розкритими ротами, фотографувалися з «героєм», пов’язували йому червоний галстук. А старенький вчитель стояв збоку і з гіркою іронією усміхався: бо згадуваний завод збудували лише через п’ять років по війні. Робили це військовополонені солдати вермахту…
Про істинне ставлення до фронтовиків на рідній Бережанщині мені розповідали дві літні Ганни (одна уже покійна). Батька Ганни Федчишин «совіти» забрали на війну, коли вона і двоє братів були зовсім маленькими. Рекрутери вигребли зі стодоли все зерно «для нужд фронта». Щоб вижити, 12-річна Ганнуся ходила за плугом, косила, виконувала іншу тяжку чоловічу роботу. Колгосп дітям загиблого солдата не допомагав нічим.
А от свекор Ганни Чикоти — Михайло — з війни повернувся. Жив на своєму хуторі, господарював, виховував дітей. Але те його повоєнне щастя тривало недовго. З району приїхали МГБісти у військових мундирах, з орденами, і потягнули на допити. Звинувачували у «сотруднічєстві с бандітами». Мали «сущєствєнную уліку» — підписану хімічним олівцем фронтову шинель Михайла, яку зняли з убитого воїна УПА. Вчорашній фронтовик пояснював: якось прийшов до нього друг дитинства, просив подарувати йому щось із теплої одяганки, бо не має власної. Михайло не розпитував, що і для чого, віддав давньому товаришеві свою стареньку шинель. Звідки було знати, що згодом матиме стільки клопотів?
Фронтовика викликАли на допити у МГБ щодня. Повертався звідти додому весь скривавлений, у синцях. Били, вимагаючи вказати на «бандьор». На отримане під Берліном поранення, ордени і медалі, не зважали. Одного разу виснажений Михайло сказав своїй дружині: «Все, більше вони мене не мордуватимуть, більше я до них не піду…» А на ранок учасника штурму рейхстагу знайшли у саду, зачепленим на яблуньці. Не хотів терпіти каторжних мук, сам звільнився від них…
«Освободітєлі» колись приходили і на наше подвір’я. Мама саме годувала грудьми мого найстаршого брата. Сиділа на ліжку, нічого не підозрюючи. Аж раптом з-під її пахви наставилася гостра піка, ледь не проштрикнувши серце. То «орденоносний» командир військового гарнізону Попов з «істребками» зідвору проштрикували ліплені стіни — чи нема у них криївки, чи не сховано там чогось. Ледь не звели зі світу невинну жінку та її дитину.
Кільканадцять років тому у Німеччині вийшли друком спогади жінок, яких ґвалтували солдати червоної армії. За даними військових істориків, рахунок постраждалих сягав двох мільйонів. «Визволивши» чергове німецьке місто-село, «освободітєлі» з мовчазної згоди командирів влаштовували оргії. Багато німецьких жінок не витримували знущань — накладали на себе руки.
Про ці «подвиги» в срср воліли не згадувати. Як і не згадують у теперішній росії…
Мені розповідали про одного з галицьких псевдогероїв «великої вітчизняної». У ту війну Павло ходив до лісу закопувати розстріляних німцями євреїв. Щоразу після тієї роботи в його дружини на вухах з’являлися нові «кульчики» (сережки). У 1944-му його мобілізували до червоної армії. Довго на фронті не пробув — повернувся звідти з простріленою рукою і покаліченим пальцем. Досвідчені вояки потім казали, що такий характер поранень мали відмовники-дезертири, які робили собі некритичні самостріли — щоб їх комісували…
Вдома того чоловіка зробили заслуженим. Грамоти, значки, продуктові набори до 9 травня. Взяли на роботу сторожем в автодор. Охороняв вагончик, в якому жили робітники, що прокладали асфальтівку. Якось «ветеран» напився до чортиків і йому привиділося, що на великому портреті леніна, який висів над вагончиком, хтось вождеві світового пролетаріату повибирав очі. Відразу «замельдував» про це в органи. Сказав, що зробив це сусід, син жінки-одиначки. Всі у селі знали, що перед війною вона відмовилася виходити за Павла заміж. Отож, через 30 з лишком років вирішив їй відімстити. Зробив це по-єзуїтськи: соізволив прийти до сусідки у хату і сказати: «Якщо маєш самогонку — сховай, бо я на вас подав у міліцію!»
Приїхали «органи». Все оглянули, але ніякого криміналу не побачили. ленінові очі були на місці. «Дезінформатора» насварили, але з роботи не вигнали, бо — ветеран…
Такі ось роздуми навіяло мені 9 травня. Гарний день, сонячний, квітучий. Але зовсім не святковий…
