Хочу, щоб троє моїх синів пішли в армію, а не пішли на війну
Хочу, щоб мої онуки не знали, що таке війна
Незавершений гештальт. Це те, як я можу назвати своє життя за останні 10 років. В далекому 2000-му році я почала свій шлях з роботи в банківському секторі. Вчилась, здобувала другу освіту, працювала в банку, викладала суботами, щоб можна було здобути другу освіту безкоштовно. Потім, в 2004, прямо під час написання відповідних нормативно-правових актів перейшла на фондовий ринок. Це був high level економіки. Працювали ми багато, спали мало, але було все вкрай цікаво.
В 2009 році, після фінансової кризи та народження дитини, я вийшла на руїни фондового ринку, і зрозуміла, що чекати пожвавлення не хочу. Тому я купила квиток на літак та полетіла в Азію. Я не знала, чим буду займатися, що буду робити. Але дуже швидко знайшла і дуже швидко почала реалізовувати. Спочатку було розвантаження перших 6 кубів товару, потім найм людей. Потім усвідомлення, що несеш відповідальність за людей і маєш робити так, щоб після всіх виплат і тобі щось залишалось. Потім створення особистої торгової марки одягу. Потім власне виробництво. Чому я так довго це все розписую? Щоб було розуміння, що я не людина, яка звикла працювати на зарплату незалежно від того, зробила вона щось чи ні. Але в 2014 році все змінилось. Я включилась з початком війни у волонтерство. В 2015 році я з багатьма іншими людьми, з якими ми спілкуємось і зараз, у складі Волонтерського десанту, зайшла в стіни Міністерства оборони. Зайшла… І почала сваритись матом.
Я не розуміла бюрократичних процесів, тягомотини з питань, які вирішуються за 5 хвилин, перекладання папірців, ігор престолів, що на самому високому рівні, що на нижчих рівнях. Напрям своєї роботи, по суті, я обрала сама. Це імплементація стандартів НАТО при наданні першої домедичної допомоги та перехід з форми, яка згорала за секунди, до форми, яку зараз носять наші військові.
Задачі я виконала і вже склала свої капці в сумочку, як ексочільник МО, якого я дуже поважаю, почав наполягати на тому, щоб я очолила департамент державних закупівель.
Я втекла.
Чесно скажу. Втікала назад в бізнес, де все просто і зрозуміло. Працюєш ліпше, більше, розумніше, ніж конкуренти — отримуєш більший прибуток. А потім. Потім сталось повномасштабне вторгнення. І я тисячу разів задавала собі питання, а якби я не пішла? Змогла би я зупинити скорочення армії? А згортання ракетних програм? А забезпечення армії?
На ці питання в мене немає відповідей. І ніколи не буде. Але я знову знаходжусь в стінах Міністерства оборони, на тій самій посаді.
Тут можна довго міркувати чому? Навіщо? Чому я?
Але що саме я зараз роблю в МО, я розумію дуже добре. І якщо мене спитати, чому я там, і що я роблю. Я відповім.
Я хочу, щоб моя країна була в НАТО.
Я хочу, щоб троє моїх синів пішли в армію, а не пішли на війну.
Я хочу, щоб діти загиблих, якими я опікуюсь, також йшли в армію, та не йшли на війну.
Я хочу, щоб мої онуки не знали, що таке війна.
Скільки я буду це робити? Поки не досягну поставленої мети. І мені немає відмінності, гвинтиком якого розміру я буду для досягнення поставлених цілей.
