Об’єднані громади для чиновників чи для селян?

Нинішня влада вважає найуспішнішою своєю реформою так звану децентралізацію. Більше того, уряд влаштував навіть своєрідне святкування дворіччя початку децентралізації як найбільш успішної реформи, що здійснюється в Україні.

Для того, щоб зрозуміти, як відбувалося створення нових об’єднаних територіальних громад, можна проаналізувати ті громади, які будуть обирати собі владу вже 29 жовтня (як відомо, ЦВК призначила на 29 жовтня 2017 року вибори у 202 об'єднаних громадах).

Нагадаю: коли відбувалося обговорення, якою має бути об’єднана територіальна громада, розробники децентралізації посилалися на польський, французький та інший європейський досвід так званої спроможності територіальних громад. В законодавстві та відповідних методиках розроблялися різноманітні вимоги щодо об’єднаної територіальної громади.

Так, за задумом чиновників, передбачалося, що середньостатистична ОТГ в Україні повинна нараховувати до 9 000 осіб, до її складу можуть входити до 16 населених пунктів загальною площею не більше 400 кв м з максимальною відстанню від центру громади у 20 км, причому, відстань від центру громади до її найдальшого населеного пункту має бути такою, щоб у екстрених випадках її не довше ніж за 30 хвилин могли подолати пожежна команда, швидка допомога, поліцейський патруль.

Зауважу, що у Польщі, на приклад якої посилаються розробники, ґміна (територіальна громада), в середньому, нараховує до 7 000 осіб, хоча велика кількість ґмін є значно меншими за чисельністю. Французька територіальна громада (комуна) нараховує до 1 700 осіб, а швейцарська – до 1 000.

В Україні ж, на практиці, об?єднані територіальні громади виявилися значно чисельнішими. Так, серед тих, що йдуть на вибори 29 жовтня, Ічнянська міська ОТГ на Чернігівщині налічує 51 населений пункт, (49 з яких – села); Городоцька міська ОТГ на Хмельниччині налічує 40 сіл, а Золочівська на Харківщині – 68 населених пунктів…

Тож вийшло так, що в українських реаліях багато так званих об?єднаних територіальних громад – це або райони (керівництво яких вирішило «осучаснитись» і підвищити свою легітимність, ставши очільником нових ОТГ, обравшись на нових виборах), або певна територія району, яка контролюється конкретним «поміщиком-олігархом».

І в першому, і в другому випадках очевидно, що це не лише не відповідає Закону «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та розробленим методикам, а й взагалі – не відповідає ідеології створення територіальних громад! Адже як можна уявити спільне життя у громадах селян, які територіально розкидані на сотню кілометрів, а фінансова спроможність цих, по-новому об?єднаних півсотні сіл буде зводитись до того, що лише центр громади та наближені до нього села можуть розраховувати на підтримку, а інші (на окраїнах) будуть продовжувати своє вимирання.

Тому лишається відкритим питання: так для кого ж створювалися ці територіальні громади: для місцевих поміщиків, для місцевих чиновників чи для піару влади про примарну успішність чергової «реформи»?!