Люди тішилися власною єдністю, але виступи лідерів їх розчарували…
Добратися до суботньої столиці було досить тяжко. Кореспонденту «Високого Замку» лише в останній момент вдалося взяти квиток на поїзд № 82 Ужгород – Київ. Він повинен був відправлятися о 22.07, однак щопівгодини відправку відкладали. Як наслідок, зі Львова наш потяг виїхав близько 24.00. Відповідно до Києва потрапили наступного дня ополудні…
Коли я запитувала провідника, у чому причина такої затримки, — може, на колію дерево впало чи лось якийсь помер на рейках, — провідник відповів: «Та ні, ви знаєте, у Києві якась забастовка — тому всі поїзди свідомо затримують. Розповідають про якесь нібито замінування у Стрию, у Тернополі. Все це, звичайно, придумано. Навмисно затримують поїзди, щоб люди вчасно не добралися на мітинг опозиції…».
А ще наш провідник звернув увагу, що біля кожного вагона стояло по п’ять міліціонерів. «Що вони тут роблять?» — запитав риторично.
Хоча квиток придбати було тяжко (як повідомили у Львівській залізниці напередодні, всі квитки на цей напрям були викуплені ще два тижні тому), мій вагон був… напівпорожнім. Поки чекала свого поїзда, спеціально пішла подивитися, яка ситуація з місцями у потязі № 91 — і він теж був незаповненим. У спальних вагонах жодної людини не побачила. Зустріла журналіста Вахтанга Кіпіані (він їхав цим поїздом), попросила його «промоніторити» наповненість вагонів. Згодом він повідомив: якщо у купейних пасажири ще були (зокрема, у його вагоні було вільне місце), то СВ виявилися взагалі порожніми. От вам і «всі квитки розкуплені»… Можна лишень уявити, яких збитків зазнала Укрзалізниця через те, що за чиєюсь недолугою вказівкою недопродала квитки на Київ…
Незважаючи на затримку поїзда, на акцію опозиції я все-таки встигла — бо віче розпочалося із запізненням. Перше враження від опозиційного мітингу — дуже багато людей. Раніше сподівалася на велику активність наших громадян, але все одно побачене потішило. Люди виглядали натхненними, раділи від того, що зібралося їх так багато. Атмосфера була піднесеною. Серед мітингувальників випадково зустріла кількох своїх знайомих, однокурсника із Закарпаття. Правильно кажуть: хочеш зустріти близьких людей — прийди на акцію протесту… Після Помаранчевої революції це, мабуть, перше таке єднання людей, спільна радість. Відчувалося, що це — люди не проплачені, не куплені, що вони прийшли сюди за покликом серця.
А от виступи на опозиційному мітингу не дуже мені сподобалися. Незрозумілим був підбір промовців. Скажімо, виступали представники «УДАРу» Гінка, Продан і говорили банальні речі, образно кажучи, тягнули ковдру на себе. Незрозуміло, для чого вони почали розповідати про законопроекти, які вносить ця політична сила. У тій ситуації це було недоречно. Люди слухали слабкі виступи слабких промовців…
А першою слово взяла Ірина Луценко. Вона дуже хвилювалася, але виступила сильно. У кінці процитувала слова Ліни Костенко. Виступи після неї уже не запалювали…
При оголошенні імен лідерів опозиції народ чи не найбільше підтримував оплесками лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Очевидно, це свідчить про те, що люди хочуть більш радикальних дій від опозиції...
Врешті-решт, я була розчарована змістом виступів провідників опозиції. Нічого принципово нового від них не почула. Сказали, що висунуть єдиного кандидата у другому турі — але для цього не треба було такий мітинг збирати і тішити людей такою «сенсаційною» новиною. Про це вже говорили сто разів. Якщо опозиційні «вожді» сказали б, що висунуть єдиного кандидата у першому турі — оце була б новина! А так виходить, що у першому турі кожен бореться за себе… Такий підхід розчарував. І не тільки мене.
Бачила я і розрекламований «антифашистський» мітинг. Нема про що говорити — профанація!
