«Євген взяв на себе всю хатню роботу. Фана могла спокійно творити»

Хтось із класиків сказав: в Україні є три найталановитіші жінки-«шістдесятниці» — Алла Горська, Теодозія Бриж і Ліна Костенко. Три геніальні красуні-українки, які піднімають культурний пласт держави. 18 лютого минає 95 років від дня народження однієї з цих красунь — талановитої скульпторки Теодозії Бриж, яка жила і творила у Львові.

Теодозія Бриж — авторка понад двох­сот робіт, з них три десятки пам’ятників відомим українцям, зокрема Соломії Крушельницькій, Івану Крип’якевичу, Леопольду Левицькому, Богдану-Ігорю Анто­ничу. А також три серії скульптур до «Лісової пісні» Лесі Україн­ки, частина з яких стоїть у вигляді пам’ятників.

Звання «заслужений художник України» аж ніяк не ві­дображає її великого вкладу у розвиток нашої культури. Мисте­цтвознавець Борис Возницький відносив Теодозію Бриж до де­сятки найкращих скульпторів сві­ту. Після виставки Пінзеля у Лув­рі він планував презентувати там скульптури Теодозії, але не встиг.

Розповідаючи про Теодозію Бриж, неможливо оминути поста­ті її чоловіка, з яким прожила 41 рік і який підтримував її все життя, — Євгена Безніска. Євген Безніско (1937−2015) — народний художник України, лауреат Шевченківської премії. Серед найбільш відомих його робіт — серія графіки за мо­тивами творів Франка «Мойсей», пам’ятник Юрію Дрогобичу у Дро­гобичі (спільно з Теодозією Бриж), мозаїки на меморіальному цвин­тарі Січових Стрільців на горі Ма­ківці та у меморіальній капли­ці жертвам НКВС у Золочівському замку.

Про те, як важко було митцям зберегти свою винятковість у ра­дянську добу і не скотитися до ти­ражування «ленінів», про невідомі досі факти з життя Теодозії Бриж та Євгена Безніска «Високому Замку» розповіла Леся Безніско — друга дружина Євгена Безніска, на­глядачка меморіального Му­зею-майстерні Теодозії Бриж.

У тринадцять років стала зв’язковою УПА

Теодозія Бриж народилася в українській родині 18 лютого 1929 року в містечку Бережниці Сар­ненського повіту, на той час — те­риторія Польщі. Донедавна мало хто знав, що Теодозія та її мама Наталя були в УПА. Про це зна­ли тільки найближча родина і Єв­ген, якому вона це розповіла пе­ред одруженням.

У Бережниці у 1930-х роках ді­яла потужна «Просвіта». Батько Теодозії, Марко Бриж, був заступ­ником голови «Просвіти», до них приїжджали відомі українські гро­мадські діячі, як-от Степан Скрип­ник. Марко Бриж багато читав, мав велику бібліотеку. Теодозія рано навчилася читати, прочита­ла багато книг.

УПА зародилася на Рівненщи­ні на початку німецької окупації. 1941 року українські хлопці піш­ли в ліси, почали робити вишко­ли. Марка Брижа теж залучили до УПА, став надгосподарником. Але німецькі окупанти запропонували Маркові посаду старости, він му­сив погодитися. Тоді багато міс­цевих хлопців, працюючи на нім­ців, були в УПА. Це було своєрідне прикриття: маючи аусвайс, мож­на було вільно пересуватися і ко­гось врятувати. Але всі вони «хо­дили по лезу»… Маркові вдалося врятувати не одну єврейську ро­дину. Євреїв переховували у спе­ціально зроблених у хатах тунелях з нарами.

Тринадцятирічна Теодозія (мама її називала Тодося) була ро­зумна, кмітлива. Марко її залучив до зв’язківства. Дівчина вміла їз­дити верхи, стріляти, хоча в бойо­вих діях участі не брала. Друкува­ла на машинці при штабі листівки і відозви.

Коли радянські війська піді­йшли до Бережниці, Марко пере­ховувався в лісі, а Наталя з Теодо­зією були в санітарній частині УПА. У криївці доглядали поранених хлопців. Хтось видав цю криївку, її накрило нквд. Лежачих поране­них розстріляли, а жінок і ходячих забрали в сарненську тюрму. До всього додалося ще й те, що мама Наталка була вагітною (у неї був ранній термін). У тюрмі лютував тиф, усіх в’язнів постригли налисо, ніхто їх не лікував, весь час йшли допити, тортури, розстріли. Яко­їсь миті Теодозію і маму, ще жи­вих, разом із мертвими в’язнями закинули на воза, вивезли в сар­ненський ліс і кинули в яму поми­рати…

На щастя, дорогою до себе на хутір їхав якийсь дядько. Заглянув у ту яму з цікавості, може, впізнає когось із місцевих. Побачив серед мертвих двох ще живих жінок. До­поміг їм вилізти і забрав до себе на хутір, там їх вилікували. Мама На­талка виносила і народила доньку Аллочку.

Із того хутора вони в село не по­верталися, в селі думали, що вони загинули в тюрмі. А вони переїха­ли до родини в Сарни. Тим часом батька арештували, дали йому 10 років таборів суворого режиму і 5 років висилки. І тільки у 1960-му Марко Бриж повернувся до своєї дружини в Бережницю.

За «червоний диплом» дали майстерню

У Сарнах Теодозія у 1948 році закінчила жіночу гімназію, зібра­ла документи і поїхала до Льво­ва — вступати в Інститут приклад­ного і декоративного мистецтва. У дитинстві не малювала, але бать­ко до війни мав цеглярню, і вона там ліпила різні фігурки і бавилася з глиною. І коли Теодозія поїхала вступати, сусіди казали: «Маркова поїхала вчитися горщики ліпити». У Львові дівчина пішла на підго­товчі курси інституту, які вів львів­ський скульптор Іван Севера, який бачив у тій поліщучці щось надзви­чайне — талант. Склала екзамени і вступила на скульптуру на курс до Севери. На курсі було чотири хлопці і вона, одна дівчина.

1954 року Теодозія захисти­ла диплом на відмінно, дипломна робота — статуя Данила Галицько­го. Зараз стоїть у Львівському іс­торичному музеї. «Червоний ди­плом» — і вона автоматично стає членом Спілки художників. Але майстерню на вул. Мартовича, 5, отримала лише в 1956-му. Бо було два роки кандидатського стажу, впродовж яких треба було вистав­лятися на виставках. Вона пише заяву на майстерню, і відомий скульптор Яків Чайка, який був на захисті диплома, пролобіював, щоб цю майстерню дали Теодозії. Одночасно Теодозії дали квартиру — «кавалєрку» на 10 кв. метрів на вулиці Сковороди, 10.

«Я тобі дарую себе: йдемо розпишемося»

У 1958 році 21-річний Євген Безніско почав складати екзаме­ни у Львівському інституті при­кладного і декоративного мисте­цтва. На той час уже загинув його батько, мама залишилася одна з чотирма дітьми в Кагарлику Ки­ївської області. Переїзди, бом­бардування, навчання в худож­ній школі у Києві, робота в шахті на Донеччині. Там потрапив в ава­рію, і йому привалило ноги, а деякі його товариші загинули. Потім ке­рівник шахти сказав: «Женя, ти ху­дожник, тобі треба їхати вчитися». Йому зробили відкріплення, пої­хав вступати до Львова. На той час мама з дочками вже переїхала до Самбора, щоб не померти з голо­ду в Кагарлику.

Якось Євген побачив на од­ній виставці портрет гарної дівчи­ни з підписом «Скульптор Теодозія Бриж». Йому дуже сподобалися і портрет, і дівчина. Невдовзі в ін­ституті під час іспиту побачив на сходах знайому Геру Левицьку, львівську художницю. А з нею ра­зом — високу світловолосу дівчину. Та повернула голову, і він упізнав дівчину з портрета. Йому відня­ло мову! Це була любов з першо­го погляду.

Їх познайомили. Теодозії було 30 років, уже відома скульпторка. Він — абітурієнт, йому 21 рік. Але між ними проскочила іскра… Женя Безніско, видно, полонив її сво­єю харизмою, інтелектом, комуні­кабельністю. Фана — таке ім’я дав їй Женя. Казав: «Ти моя Фана» (га­лицькою говіркою «фана» — пра­пор). Стали жити разом в її «ка­валєрці». Про стосунки з Євгеном Фана не розповідала нікому.

Якось мама Безніска дізнала­ся, що Женя живе не в гуртожит­ку, а в якоїсь жінки. Обурена, зран­ку приїхала зі Самбора, розшукала ту квартиру, де жила Фана, стукає у двері. Женя відкрив двері й зра­дів: «Фано, мама приїхала! Мамо, познайомся, це моя жінка». Мама побачила Фану, мовчки пішла на Винниківський базар, купила бу­кет квітів і привітала закохану пару.

Але офіційно ще були не одру­жені. 18 лютого 1959 року, у день 30-річчя Фани, Женя їй сказав: «Я не знаю, що тобі подарувати. Я студент, моєї стипендії, 21 кар­бованця, вже немає. Я тобі дарую себе: ідемо розпишемося». І вона погодилася. Взяли паспорти і піш­ли в рацс. Після одруження вибі­гли на вулицю, забігли в гастроном і випили по дві склянки сухого вина на розлив. Це все, на що у них ви­стачило грошей.

Пережила «боротьбу з формалізмом»

Одружилися, почалася важ­ка праця. Складно було їм жити, Фана хворіла — дався взнаки пере­житий тиф і голод. Майстерня на Мартовича не опалювалася, і з ча­сом у скульпторки розвинувся ін­фекційний поліартрит. З роками у неї всі руки були покручені… Євген взяв на себе всю домашню робо­ту. Готувати вмів і любив, міг обід зготувати за пів години.

1963-го Фана потрапила під кампанію «боротьби з формаліз­мом». З москви приїхала комісія оцінювати творчість львівських митців. У львівську Спілку худож­ників, яку тоді очолював Леопольд Левицький (вчитель Євгена), при­йшла рознарядка — «зробити за­уваження злісним формалістам». Євгена Лисика, який потім став головним художником львівської Опери, вигнали з інституту. Лео­польд Іванович сказав: «Якщо ра­хувати формалістів, тоді почи­найте з мене». Під «формалізм» потрапили не тільки художники, а й журналісти, композитори, теа­тральні діячі…

Катерина Бєлашова, яка тоді була керівником Спілки художни­ків срср, приїхала до Львова по­дивитися на цих «формалістів» і ходила по майстернях — до Лео­польда Левицького, Володими­ра Патика, Теодозії Бриж… Коли побачила роботи Бриж, то захоті­ла ті скульптури разом із творами Сельського, Левицького та інших художників виставити у москві. Черги на цю виставку стояли кіло­метрові, як на Пікассо, а в газетах були хвалебні статті.

«Фана мала відчуття зради»

Майстерня на Мартовича, 5, крім робітні, була й осередком спілкування творчої інтелігенції. Тут влаштовували вечірки, свят­кували дні народження та навіть весілля представники «шістде­сятницької» еліти. Сюди заходи­ли Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Вільде, Володимир Патик, Дмитро Крвавич, Ігор Сандурський, Воло­димир Овсійчук, Богдан Горинь, Іван Світличний, Алла Горська…

Але не для усіх двері майстерні були гостинно розкриті.

Євген розповідав: «Фана вмі­ла бачити душу людини. У неї було відчуття зради. Відчувала, коли в майстерню приходив сексот, сту­кач, гебіст, недобра людина. Ти­хенько підходила до тієї людини і казала: ви більше до нас не при­ходьте». Євген уже після 90-х мав одного приятеля, який колись пра­цював у кгб. Так той казав: «Пане Євгене, ви на море їздили, в Кар­пати, а ми знали, де ви і про що говорите!». У майстерні не можна було говорити про політику, якісь проблеми. Якщо заходила подібна розмова, Фана відкривала кран з водою, щоб приглушити звук. У майстерні були «жучки»…

Смерть молодшого сина

1961 року у подружжя народив­ся син Ярема, у 1962-му — Максим, а вони все ще жили у десятиме­тровій «кавалєрці». Поет Дмитро Павличко виступив, щоб звер­нути увагу, в яких жахливих умо­вах живуть ці художники, в яких двоє малесеньких дітей. Безніска і Павличка тоді викликали до мера міста, той запропонував Євгену з підмінного фонду низку адрес. Єв­ген почав ходити по тих адресах, але нічого не підходило: це була або продувна мансарда на горищі, або сирий підвал. На щастя, звіль­нилося відомче житло одного за­воду — трикімнатна квартира пло­щею 43 кв. метри, «распашонка». Друзі в той же вечір перенесли їхнє нехитре майно на нову квар­тиру. Це було 1963 року, Євген ще вчився в інституті.

Син Максим у 16 років захворів на грип, це дало ускладнення на серце. Його лікувала дружина по­ета Миколи Вінграновського, кар­діолог Леся Білинкевич, подруга Теодозії. Максимко помер 28 лю­того1987 року, його поховали на Личакові. Фана день у день ходи­ла до нього на могилу. Надгроб­ний пам’ятник Максимові зробила Теодозія: юнак спочив на крилі жу­равля, який несе його в інший світ.

Багатьом роботам скульптор­ки доводилося «пробивати» чи­новницьку стіну. Так сталося із серією робіт за мотивами «Лісо­вої пісні». Фана хотіла встановити скульптури у Колодяжному, біля музею-садиби сім’ї Косачів. Од­нак для того треба було отрима­ти погодження першого секрета­ря Волинського обкому Борща. Гіпсові макети робіт привезли в кабінет партійця, де вже зібрали­ся члени бюро. Але чиновник по­чав відверто знущатися зі скульпторки та її робіт. Теодозія встала і мовчки вийшла з кабінету, грим­нувши дверми… Та скульптури все ж таки встановили в Колодяж­ному — допомогла приятелька, письменниця і драматургиня Ва­лерія Врублевська. Її чоловік тоді працював помічником першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького.

«Волію працювати творчо»

Її запросили викладати на ка­федру скульптури в Інститут при­кладного і декоративного мис­тецтва, але вона відмовилася. Сказала: «Не зможу пояснити сту­дентам, чого від них хочу, не вмію говорити. Волію працювати твор­чо». Приходила в майстерню день у день, навіть як мала температу­ру, була вимогливою до себе. Ку­пувала по дорозі батон, щоб там перекусити, і працювала до вечо­ра. Євген щодня забирав її з май­стерні, вдома вже була готова ве­черя.

Померла Теодозія Бриж у віці 70 років — після травми ноги швид­ко розвинулося білокрів’я. 1999 року їхній спільний з чоловіком пам’ятник Юрію Котермаку у Дро­гобичі Євген відкривав вже без неї…

«У 2001 році я стала наглядач­кою у Музеї майстерні Теодозії Бриж, — розповідає Леся Безніско. — А 2003-го Євген Іванович запро­понував мені вийти за нього заміж. І я пішла. Бо це був чоловік з вели­кої літери. Я вдячна Теодозії Бриж, що ця жінка впустила мене у своє життя. Я прожила з її чоловіком дванадцять щасливих років…».