«Чому я так багато писав? Бо мені завертали назад…»

Останнім часом 81-річний поет мав проблеми з легенями. «Я був як робочий віл, робоча бджола, я не був людиною, що б’є в барабан і кричить про себе», — якось сказав про себе Іван Федорович. І це була щира правда — він багато працював, вболівав за Україну.

Наприкінці 80-х років поет став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної Ради. Це була знакова фігура українського культурного простору. Поет, який вмістив у собі кіносценариста, драматурга і перекладача. У кінематографі саме на сценарії Драча було створено низку справді культових фільмів — «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест». Герой України і лауреат Шевченківської премії, він ніколи не спочивав на лаврах.

Я особисто познайомилася з Іваном Федоровичем, коли організатори Міжнародного кінофестивалю «Корона Карпат» запросили його до Трускавця, де він очолив журі кінофестивалю. Ніякої зверхності, помпезності чи зірковості не було у цій світлій людині. Навпаки, почуття гумору і щирість у розмові. Звісно, у перший же день домовилася з Іваном Драчем про інтерв’ю. «Та зачекайте, — усміхнувся він. — Сьогодні лише відкриття фестивалю. Ще наговоримося». Усі наступні дні ми спілкувалися після перегляду фільмів чи за вечерею. Як тільки Іван Федорович бачив, що виймаю з торбинки блокнот і диктофон, жестом показував сховати, мовляв, ще не час. А потім сам підійшов до мене: «Галю, ну що, поговоримо?».

Ми говорили довго — про його тяжке життя, трагедію з сином, після якої довго не міг прийти до себе, біль за Україну і, звісно, про творчість. Ось уривок з нашої розмови.

— Молодим акторам, режиссерам зазвичай важко пробити собі дорогу, знайти місце під сонцем…

— Мені особисто було легко входити у кінематограф. Вигнаний з Київського університету, але відомий як поет, я прийшов вступати на Вищі сценарні курси у Москві. Мені сказали, щоб я замість вступних іспитів прочитав два свої вірші, «Соняшник» і «Крила». Коли я їх прочитав, мені відразу сказали: «Іване, ти зарахований».

Два роки я вчився у майстерні Чухрая, практику проходив у Параджанова, де познайомився з Іллєнком… Дорога у кінематограф не була тернистою, навпаки, доволі легкою. Нелегка булла суто по-людськи, бо мене переслідував КДБ за мої політичні погляди, а за літературні погляди мою «Криницю для спраглих» на 20 років поклали на полицю.

— Завдяки долі, що звела вас з Параджановим та Іллєнком, ви стали відомим сценаристом…

— Я би сказав, завдяки моєму таланту. Думаю, талановита людина проб’ється у кожній ситуації, які би тяжкі чи складні часи не були. Не вірю у те, що пробитися не можна. Свого часу я написав сім сценаріїв для «Пропалої грамоти»! Уявляєте, що це таке? Я божеволів, зненавидів цю «Пропалу грамоту».

— А чому ви стільки писали?

— Бо мені завертали назад — не так зробив, а ще би було добре ось так доробити… Треба було, щоб кіностудія виконала свій план, щоб фільм пройшов, тому я переписував стільки разів сценарій. Міняли режисерів під час зйомок. Знімали фільм у час, коли замість Шелеста прийшов Щербицький.

Пригадую, до половини зняли фільм. Був Миколайчук задіяний, Стригун…

Приїхав я на знімальний майданчик і кажу: «Ось новий сценарій. Залишаю вас на місяць. Робіть що хочете, але закінчіть, нарешті, цей фільм». Отримавши від мене вольницю, вони казилися і дуріли з цим фільмом як хотіли. Тому у цій картині є те, чого нема в інших, — вільна душа. Таке собі козакування, свобода, все, що хочеш.

— За «совєтів» письменники, актори, інші творчі люди мали великий авторитет. Якщо людина тоді чогось досягла, могла відчиняти будь-які двері «ногою»…

— То було ідеологічне суспільство. Кожен письменник, кінематографіст, музикант був ідеологічним чоловіком. Як, наприклад, Білаш, Мащенко, Драч.

Мусили з тим миритися. Думаєте, мене призначили головою Руху з великої любові до Драча? Ні! Насамперед не хотіли брати когось із Західної України, голова Руху повинен був мати якісь регалії. От і сказали: «Треба вибрати Драча, бо він відкриває двері в ЦК».

Зараз це все змінилося… Талановита людина завжди займе свою нішу, але й гроші мають неабиякий вплив. Якщо рядовий поет хвалиться, що видається у десяти країнах світу, виникає питання — скільки грошей у цю «творчість» вклав його батько? Або поетеса, у якої чоловік дипломат, їздить у різні країни і стає знаменитою українською поетесою у тій країні, у якій саме працює її чоловік. Зрозуміло, все це не за рахунок таланту, це комерційні проекти.

***

Іван Драч скаржився, що має не так вже й багато досягнень. «Я дуже мало досяг. Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, вона дала б мені більше радості», — сказав він якось в інтерв’ю.

Коментар для «ВЗ»

Михайло Косів, український державний та громадський діяч

Це був один із найяскравіших представників тієї епохи, яку називають «шістдесятництвом». Шістдесятництво — це був рух спротиву проти тоталітарної московської комуністичної системи. У 60-ті роки боротьба за відновлення Української держави почалася… поезією Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко… Навіть не публіцистикою і не політичними трактатами. Але то була така епоха, коли ті твори перечитувала українська громадськість. Це був серйозний рух спротиву, бо у той час у Москві «цековський» ідеолог Михайло Суслов розробив і затвердив ідею про злиття націй і мов в одну, бо є, мовляв, одна держава, то має бути й один народ. І цей народ, без сумніву, мав говорити тільки російською. І ми всі мали бути москалями. А от власне культура — це була та стихія спротиву тим асиміляторським задумам Москви. Іван Драч у цій боротьбі був однією із найяскравіших постатей цієї епохи. Особливість Івана була ще й у тому, що він виявив спротив тій системі у літературі, яку називали «соціалістичний реалізм», своєю незбагненною вибуховою формою. Його поема «Ніж у сонці» — така трагічна і глобальна метафора, що ота загроза тоталітарної системи — це ніж у саме життя. Драч представив таку поезію, якої в українській літературі ще не було.

Іван був дуже цікавим чоловіком. Ми з ним багато спільно працювали. У той час у Києві був Клуб творчої молоді «Сучасник», до якого належав й Драч, а у Львові був клуб «Пролісок». Це була символічна назва, бо ми, начебто з-під снігу, з-під криги московського тоталітаризму пробивалися, як проліски, до життя. Пригадую, коли Драч з Миколою Вінграновським приїхали у 1963 році до Львова і виступили, то це був справжній вибух. Вони підняли на ноги всю львівську інтелігенцію!

Іноді ми з Іваном сперечалися, але це були дружні суперечки, бо ми були близькими приятелями. Потім ми працювали з ним у Верховній Раді. Іван був символом, прапором, знаменитістю, людиною, яка могла сказати таке слово, яке важило дуже багато.

Іван Федорович вніс безсмертний вклад і в історію України, і в історію української культури. Україна буде його пам’ятати…