«Соньчина малина» є, а «12 стільців» немає…

Через інтенсивну забудову Одеса втрачає свій шарм. А місцеві підприємці майже не використовують багатої історії міста.

У такому занедбаному стані перебуває будинок, де з 1850-го по 1851 рік жив Микола Гоголь. У місті є прикмета: якщо у старому будинку побите скло, значить, його знесуть, а на цьому місці виросте новобудова.
У такому занедбаному стані перебуває будинок, де з 1850-го по 1851 рік жив Микола Гоголь. У місті є прикмета: якщо у старому будинку побите скло, значить, його знесуть, а на цьому місці виросте новобудова.

У минулому тижневику в матеріалі “Тьотя Соня тут більше не живе?” я розповідала, як ретельно, але безрезультатно шукала оспіваний в анекдотах та фільмах одеський колорит. Навіть на Привозі не побачила і не почула нічого схожого. Здавалося, бажання пройнятися духом Одеси, де дотепні одесити з притаманною їм іронією відповідають питанням на питання, кидають незабутні фрази на кшталт «не делайте мне нервы», приречене на провал. Склалося враження, що сучасні одесити, особливо молодь, мало чим відрізняються від, скажімо, львів’ян. Хіба що майже усі розмовляють російською. Але є золоте правило журналіста: якщо хочеш дізнатися, чим місто живе, сідай у перше-ліпше таксі. І я викликала авто.

«Ви якісь проукраїнські. Мабуть, з Києва?»

Сірий “Ланос” чекав на нас біля входу в готель «Гагарінн» (район Аркадії, неподалік моря). Їдемо до центру. Мій чоловік сів на переднє сидіння, я вмостилася на задньому. Щойно рушили, як чоловік запитав таксиста, його це машина чи таксопарку? Водій, якому на вигляд років 65, здивувався. «Моя, звичайно, – відповів насторожено, – автопарків уже давно немає». «А чого ж ви так свою машину не любите. Подивіться, який грубий шар пилюки», – і показує рукою на передню панель у салоні. Водій від цього зауваження аж затинатися став, почав шукати шмату, щоб витерти пилюку. Чоловік сказав, що зараз цього робити не варто, може протерти, коли ми вийдемо. Вочевидь, критика його зачепила, і він почав бурчати, мовляв, які нині можуть бути автопарки, вони були у радянські часи. «Що зараз є державного? Все розвалили…». І полився потік свідомості: все в Україні погано, людей довели до злидарства і нічого доброго у цій державі бути не може… При цьому з ностальгією почав згадувати Радянський Союз, де була, за його словами, стабільність. Довелось вступити у дискусію. Сказали, що не все так погано в країні, як він малює, а стабільність в Радянському Союзі – це міф. Мовляв, нема за чим ностальгувати, окрім, хіба що, молодості. Якби Радянський Союз був такий стабільний, то не розвалився б. «Ви якісь дуже проукраїнські. Мабуть, з Києва?» – чи то запитав, чи зробив для себе висновок. Ми промовчали. Але звернули увагу, що столиця у його сприйнятті – однозначно проукраїнська і патріотична. Раніше так сприймали лише Західну Україну. «А які ми маємо бути? Пронімецькі?» – відповів мій чоловік на цю його репліку. «Чому пронімецькі?» – буркнув собі під ніс. «Чи проросійські?». Тут таксист промовчав. Чоловік продовжував: «Люди, які живуть у Німеччині, – пронімецькі, у Польщі – пропольські, в Росії – проросійські, а в Україні мають бути проукраїнські». Запала тиша. Мабуть, наш співрозмовник обдумував цю нехитру істину, яка для нього, схоже, стала одкровенням. Принаймні сперечатися не став.

«Валізу грошей у Київ завіз, валізу тут віддав, і будує, де хоче»

Щоб відновити розмову, запитала, як його звати, бо ж не випадає спілкуватися, не познайомившись. Назвався Олексієм. Запитала, чи давно працює таксистом. Сказав, що віднедавна. Не так заради грошей, як сумно вдома сидіти на пенсії. А раніше був моряком – ходив у моря-океани…

Дивлячись у вікно, я звернула увагу, що Одеса дуже інтенсивно розбудовується. Тільки наш готель “обступило” кількадесят новобудов – деякі вже заселені, інші у завершальній стадії. «Та це сирійський бізнесмен, такий собі Аднан Ківан, будує, – каже таксист і показує на новобудови, повз які якраз проїжджаємо. – Ці хмарочоси називають “перлинами”. Всю прибережну зону забудував. Найгірше, що будує на катакомбах та схилах. Якщо, не дай Боже, буде землетрус, все завалиться». Таксист знову поринув у спогади, мовляв, за Радянського Союзу на березі ніхто не будував… Каже, місцеві знають: якщо в місті у якомусь старому занедбаному будинку побиті вікна, це ознака того, що незабаром будівля піде під знос, незважаючи на її історичну цінність. А на цьому місці виросте черговий хмарочос. Місцеві до сирійського будівельного магната ставляться вкрай негативно. Кажуть, свої­ми будівлями змінив обличчя Одеси до невпізнання. Щоб знайти знамениті одеські дворики, треба добряче пошукати. Більшість двориків вже забудовано… «Він свого часу валізу грошей у Київ завіз, валізу тут віддав. І йому надали ласі шматки під будівництво. А тепер будує, де тільки може!” – обурюється пан Олексій.

 Каже, останнім часом в Одесу приїхало багато мусульман не лише зі Сирії. Вже кілька мечетей побудували. “Одеса втрачає свій шарм”, – зітхає таксист.

Хоч навколо пам’ятника Катерині ІІ було зламано чимало списів, самі одесити до цієї одіозної історичної постаті ставляться з пієтетом.

«Місто єврейським ніколи не було»

«А чи багато євреїв залишилося в Одесі?» – запитую. «Та є ще, – каже. – Дехто з тих, що виїхали ще за Союзу, хотіли після Незалежності повернутися, приїхали, побули кілька днів, подивилися на це все і повернулися назад. Але місто єврейським ніколи не було. Це міф. Якщо вам цікаво, розкажу історію Одеси», – каже таксист, коли ми вже приїхали і заплатили 110 гривень за поїздку. Гріх було відмовлятися, і пан Олексій зробив нам уже безкоштовний екскурс в історію.

“Імператриця Катерина ІІ мала стратегічний план. Хотіла забрати Константинополь, повернути йому назву, викинути звідти “проклятих чалмоносців”, так називала османів, і дати початок третій великій греко-російській імперії. Навіть заповіла своєму онуку – Олександру (потім став царем Олександром І), щоб свого сина Костянтином назвав. Планувала, що він сяде намісником у Константинополі. З огляду на це, міста, відвойовані у турків, почали називати у грецькому стилі: Севастополь, Тирасполь, Феодосія, Херсон… Територія, звідки пішла сучасна Одеса, за часів Османської імперії мала назву Хаджибей. В 1789 році російські війська захопили фортецю Хаджибей. Адмірал Дерибас (Хосе де Рібас) почав будувати нове місто. 2 вересня 1794 року було закладено фундамент нових будівель (досі 2 вересня Одеса святкує День міста). У той час на балу на честь дня народження Катерини ІІ за традицією славили нові міста Новоросії. І серед інших вигукнули «Віват Хаджибей!». Це не сподобалось імператриці. Запитала, що це за тюркська назва. Веліла перейменувати місто на грецький манір. Начебто князь Бецький запропонував назву Одесос. Сказав, що так грецькі рибалки називали нічну місячну доріжку на морі. Катерині сподобалось. Тільки назва має бути жіноча. Так з’явилася Одеса. Через два тижні після того балу при­їхав посильний з Петербурга з наказом від імператриці підготувати склади для розміщення двох мільйонів пудів кримської солі для потреб армії, а під наказом був постскриптум: «Місту і порту «Одеса» бути!».

Розповів пан Олексій й історію походження євреїв в Одесі. “Коли на трон прийшла Єлизавета, донька Петра Першого, у документах побачила свідчення, що євреї, які жили у російських селах, завжди відкривали корчми (трактири). І починали займатися лихварством. Місцеві у трактирах пропивали усі статки. Через кілька років власність села поступово переходила до жида (на той час їх так називали, і це не вважалося образою). Побачивши це, Єлизавета видала наказ у двотижневий термін під конвоєм вигнати усіх євреїв з Російської імперії. Це була історія першої межі осілості євреїв. Друга осілість була вже за Катерини. Вона заборонила поселення євреїв у фортецях, бо вважала, що не надаються до військової справи. У ті часи багато міст, наприклад, Ізмаїл, Херсон, були фортецями, вже потім почали розбудовуватися як міста. Згадаймо слова Катерини: “Місту і порту бути”. Тобто Одеса вже була містом, а не фортецею. І євреї почали сюди сходитися”. Пан Олексій так розговорився, що годі було зупинити. Ми ще з півгодини стояли біля машини, незважаю­чи на дрібний дощ, а прощалися як кращі друзі… Я висловила побажання, щоб припиняв роботу таксиста, а спробував себе у ролі гіда, бо видно, що не просто знає історію рідного міста, а живе нею. Та він лише відмахнувся. “Кому це цікаво… Навіть одесити не цікавляться історією свого міста”.

Пам’ятник 12-му стільцю, на якому викарбувано крилаті фрази з творів Ільфа і Петрова.

Кафе «У Кості-моряка» в Одесі поки що немає…

Частка правди у його словах є. Гуляючи центром, звернула увагу, що, попри чималу кількість ресторанів і кафе, майже немає так званих концептуальних. Коли запитала про це, знайомі одесити змогли згадати єдиний такий ресторан з назвою “Соньчина малина”. Тобто місцеві підприємці, на відміну від львівських, не експлуатують багату і вельми специфічну історію міста. А розвернутися тут є де, простір для фантазії, гумору та само­іронії величезний. Наприклад, чому б не відкрити магазин «Шаланды, полные кефали» чи просто по-одеськи: «Макарони по-флотськи та інші морепродукти». Магазин ювелірних виробів можна було б назвати «Діаманти мадам Пєтухової». Або кав’ярні «У биндюжника», «У Мішки Япончика» чи «У Кості-моряка»? Можна відкрити арт-кафе «Як художник – художнику» чи «Картини маслом». Можна дитяче кафе: «Дядя, дай мільйон».

Навіть ресторану «12 стільців» немає. Хоча пам’ятник «12-му стільцю» стоїть на Дерибасівській. І щоб на ньому сфотографуватися, треба вичекати чималу чергу. Схоже, одеситам нині не до жартів…

(Далі буде).

Фото автора