Суспільство їх не сприймає, а державі – байдуже…

Цей притулок його мешканці (хто після звільнення з місць позбавлення волі не має де жити, втратив сім’ю, залишився без засобів до існування) називають комуною, своїм захистом, а його організатора, директора регіонального центру соціальної адаптації Ігоря Гната… «залізним чоловіком». Не зі зла — тому що тримає строгу дисципліну. З восьмої ранку до шостої вечора працюють всі як один (чоловіки і жінки)… на себе. Наймолодшому — 22 роки, найстаршому — 70.

Життя навчило…

Робота в комуні кипить. У кожного — свої обов’язки. 52-річний Олег — колишній військовий. Возить на будівництво цеглу. В притулку — місяць.

— Після закінчення військово-політичного училища, — каже чоловік, — на сім років потрапив за ґрати за дезертирство. Після того — судимість за судимістю. Вийшов на волю — ані дому, ані матері. Не дочекалася сина, пішла зі світу, а квартиру забрали. Тинявся по знайомих. Останні кілька літ жив і працював у господаря, який будував дім (йому потрібні були робочі руки). Життя всього навчило — мурувати, штукатурити, класти облицювальну плитку, будувати каміни.

Олег зізнається: цілу зиму жив на Майдані. Допомагав носити поранених. Документи згоріли в Будинку профспілок. Без «паперів» у жодне пристановище не брали. Люди «підказали»: їдь, мовляв, у бродівський притулок, там і документи відновлять, і прихистять.

50-річний Федір на фермі доглядає за свинями, садить городину (працює, де попросять). У комуні — три роки.

— Звикав довго, — розповідає. — Зате тепер звідси — ані ногою, від добра добра не шукають. Як живемо? Йдіть-но, подивіться.

Заходимо в гуртожиток. У кімнатах — два-три ліжка, чисто, прибрано, телевізори із «сателітаркою». На поверсі — душові, гаряча вода цілодобово. Є пральня.

По дорозі заходимо на ферму. Там корови, кози, коні, птиця. Комуна забезпечує себе м’ясом, молоком, сиром, сметаною, а також овочами і фруктами з власного саду та городів, лісовими ягодами, грибами. Щовесни збирають березовий сік (щодня — 80 літрів). У столярному цеху виготовляють вікна, двері, столи, на пилорамі — дошки, бруси для будівництва.

Тут знайшли прихисток 19 чоловіків й одна літня жінка. У кожного — від двох до семи судимостей. Переважно за розбій, грабежі, крадіжки. Минуле згадують неохоче. Кажуть, у колоніях мали найнеобхідніше: де спати і що їсти... На волі опиняєшся в іншому світі. Сім’ї, як правило, розпадаються, батьки помирають, діти знати тебе не хочуть. Суспільство не сприймає, державі — начхати. Один на один — зі своїми проблемами. Відвикаєш від елементарного: в якому магазині що купити, у якого спеціаліста лікуватися, навіть з людьми не вмієш розмовляти. Звик до життя «на зоні», де зварять, подадуть, приберуть, виперуть. Знайти роботу з довідкою про звільнення «із зони» неможливо. Багато хто повторно скоює злочин — і знову опиняється за ґратами, «у своїй тарілці»...

Не кради і працюй

Керівника притулку Нелю Бєляєву застала на клумбі — висаджувала квіти. Адже «робочих рук» не вистачає. Крім неї, є ще медсестра і кухар (ті теж виконують кілька посадових обов’язків).

- За 20 років у притулку пройшов реабілітацію 2371 колишній засуджений — жінки і чоловіки, — розповідає Неля Олександрівна. — Легше працювати з тими, хто (як не дивно) відбував покарання за тяжкі злочини. В колонії вони звикають до суворих умов утримання — в комуні дисципліновані. З обслуговуючим персоналом дотримуються дистанції. Найгірше привчати до дисципліни та дотримання гігієни безхатченків.

— Притулок — на самозабезпеченні, — продовжує Ігор Гнат. — Гуманітарну допомогу час від часу надають іноземці: «Карітас Австрії» та релігійна громада з Бельгії. Колишніх ув’язнених тимчасово прописуємо у притулку, забезпечуємо їх одягом, санітарно-гігієнічними засобами, білизною, надаємо юридичні та психологічні консультації. Нема де притулитися — живи в комуні, скільки треба. Тільки дотримуйся правил: не вживай алкоголю, наркотиків, не кради і працюй. Студенти-практиканти Львівської політехніки та з Чехії, Австрії, Німеччини, Франції, які щороку проходять у нас практику, допомагають нам по господарству.

На жаль, свиню підсунув… бродівський лісгосп. Засадив деревами єдину поблизу комуни галявину (колишній стадіон). Туди мешканці комуни завезли землю і там випасали худобу.

Щоб підтримувати порядок, тиждень у комуні живе Ігор Гнат, тиждень — Неля Бєляєва. Ігор Зіновійович зізнається: лише вдома може відпочити. А в притулку варто серед ночі собаці загавкати — і він на ногах. Сім’ї практично не бачить. Дружина розводить руками, мовляв, востаннє у відпустці були десять років тому…

Відчули себе людьми

— Якщо підопічні одружуються (між собою або з місцевими), керівництво купує для них у селах за символічну ціну хати, забезпечує меблями, посудом, сільськогосподарським реманентом, худобою, домашньою птицею, — зазначає Ігор Гнат. — Якщо за три роки подружжя не розлучається, веде спільне господарство, то придбаний комуною будинок переходить їм у довічне користування. За 20 років із 12 новостворених сімей три… майно пропили. Решта працюють, мають господарку, народжують дітей. Зізнаються: відчули себе людьми.

— Один з чоловіків одружився з дуже віруючою жінкою, — продовжує Неля Бєляєва. — Щодня ми бачили чоловіка у робочому одязі. А тут дивлюсь: у костюмі, канти напрасовані. Одеколоном за кілька метрів пахне. І так — щонеділі. «Йду до церкви», — пояснював. Але ми знали: поспішає на побачення. Подружжя років шість живе у злагоді. Зустріла нещодавно на ринку, купували разом продукти.

…Щоб порозмовляти з колишніми мешканцями притулку, які одружилися 12 років тому, побачити, як вони тепер живуть, ми поїхали у село Шнирів. Господарі зустрічають нас на подвір’ї. Юрій ремонтує авто, Наталя — порається по господарству.

— У 23 роки на скоєння злочину мене підштовхнула компанія, — розповідає Наталя кореспондентові «ВЗ». — Поки відбувала покарання, батьки померли, 9-річна донька жила зі свекрухою. Повертатися у містечко і зустрічатися з колишньою компанією не захотіла. Вирішила почати життя з чистого аркуша. Три роки жила у притулку.

Схожа доля і її чоловіка, 45-літнього Юрія. Звільнився з колонії у 32 роки. Одружитися не встиг. Єдина людина, яка чекала його на волі, — брат. Спочатку жив у комуні, ремонтував техніку. Після одруження Юрій і Наталя орендували сільську хатинку. Юрій відкрив майстерню з ремонту автомобілів, підзаробив грошенят. Подружжя купило у Шнирові спорожнілий будинок, в якому живуть уже десять літ.

— Маємо город. Дожились і до автомобіля, — каже Юрій. — Ігор Гнат подарував пральну машину, газову плиту, меблі, посуд, постільну білизну. Тепер допомагаю Ігорю Зіновійовичу відновити притулок.

У селі до нас ставились упереджено. Потім подивилися, що люди ми працьовиті, нічим не гірші від інших. Тепер мало не щодня просять: комусь електрику відремонтувати, іншому — машину, третьому — допомогти на будові. Наталина донька закінчила інститут, вийшла заміж, тепер онука няньчимо.

Михайло Дзюдзь, начальник Управління Державної пенітенціарної служби у Львівській області

У колоніях ув’язнених навчають на слюсарів, токарів, пекарів, комп’ютерників, але нікого не змусиш взяти їх на роботу. Державні реабілітаційні центри на пальцях можна перерахувати. Надія — на громадські організації, як у Бродах. Торік туди скеровано шість осіб (доля інших звільнених на волю — невідома). Утримання притулку лягло на плечі Ігоря Гната.

Із 3880 осіб, що відбувають покарання в установах Львівщини, близько 2500 засуджені неодноразово. В Україні — це майже кожен другий (здебільшого — чоловіки). 80 відсотків після повернення на волю не мають куди і до кого повертатися. І колонія, на жаль, стає для них… рідним домом. Хто чотири-шість разів відбув покарання за ґратами, як правило, втрачений і для сім’ї, і для суспільства.