«Свою першу пісню присвятила чоловікові. Після цього мене понесло за течією»

На прем’єрі українсько-чесько-іранського фільму «Осінні спогади» почула українську пісню «Не відпускай». Поцікавилася у продюсера картини Віктора Вільгельма, хто це співає. «Ольга Ракицька», — відповів. Я такої співачки не знала…

А згодом натрапила на кліп «Сонце», і зрозуміла, що Оля Ракицька — нове обличчя і новий голос українського шоу-бізнесу. Тому, коли на афішах у пісенному турі містами України з’явилося її прізвище, не дивувалася — Оля Ракицька впевнено торує собі дорогу на музичний Олімп. У неї чудовий голос. Та, найголовніше, — безмежна любов до пісні.

— Олю, нещодавно завершився всеукраїнський пісенний тур «Без гриму. Усе найкраще. Про кохання», у рамках якого ви виступили на одній сцені з відомою співачкою Іриною Білик. Як ви сприйняли пропозицію від Білик взяти участь у цьому проекті?

— Все вийшло легко і просто. Ми зустрілися з Іриною, багато розмовляли про музику, про мої подальші плани… Ірина перед цією розмовою прослухала мій перший альбом, і їй сподобалося. Я їй і сказала, що мрію якомога більше виступати на сцені, дарувати людям радість не лише написанням своїх пісень і зйомками кліпів, а спілкуватися з ними у концертному залі. Саме тоді Ірина й запропонувала мені поїхати у тур містами України. Ірина попередила, мовляв, треба мені добре подумати, бо насправді виступи у різних містах — це не лише свято, а й виснажлива праця. Порадилася з чоловіком (Ярослав Ракицький — захисник футбольного клубу «Шахтар» і національної збірної України. — Г. Я.). Спочатку домовлялися, що поїду в 15 міст України, а не у 33, як запланувала Ірина Білик. Я не знала також, як мене буде сприймати публіка… Та й чи витримаю розставання зі своєю сім’єю, також не була впевнена.

— Але відспівали в усіх 34 містах…

— Уже після третього концерту Іра сказала, що мені треба їхати далі, бути з командою, бо вони вже не уявляли своїх виступів без моєї участі.

— Як вдалося поєднувати тур і материнство, адже на момент туру ви годували грудьми? Довелося відлучити Ярославу?

— Годую донечку досі. Принципово не хотіла відмовлятися від грудного вигодовування. Скучала за нею. Робила все для того, аби кожні два-три дні приїхати чи прилетіти додому. Іноді доводилося зціджуватися і передавати молоко Ярославі. Було тяжко, але я не могла відмовитися ані від концертів, ані від годування.

— Ви — дипломований фінансист. Коли виявили талант до співу?

— Почала співати, коли ще була зовсім маленькою. На жаль, мої батьки тоді не виявили мого таланту і не повірили у нього. Однак я прагнула займатися, навіть сама шукала вчителя з вокалу. Виступала разом з ансамблем. Батьки вирішили, мені треба займатися фінансами, бо це — стабільність. Я прислухалася до їхньої думки, бо також подумала, що любов до співу — дитячі забаганки, усі діти мріють стати великими артистами, і я не виняток…

Вступила на відповідний факультет, тож у майбутньому повинна була стати фінансистом. Я навіть працювала за спеціальністю. Однак ці цифри, цифри, цифри крутилися у голові, і я розуміла, що не цього я хочу. Це не те, заради чого народилася. Почала займатися музикою, вчитися гри на фортепіано, вокалу. Від таких занять почувалася щасливою. Серце ж не обдуриш. Написала свою першу пісню, яку присвятила своєму чоловікові Ярославу. Коли заспівала цю пісню на вечірці у друзів, усі, хто тоді почув її, були у захопленні. Тоді все й закрутилося. Познайомилася з продюсером Михайлом Ясінським, занурилася у музичне середовище, і мене понесло за течією.

— Ваш чоловік Ярослав не був проти, що ви почали співати? Не ревнував?

— Спочатку Ярослав трохи переживав, бо не знав, як усе складеться. Але потім зрозумів, що нема за що хвилюватися, адже знаю, що для мене сім’я завжди на першому місці. Він знає, як я його кохаю. Ярослав приходить на усі мої концерти, надихається музикою і пишається мною. Не даю приводів для ревнощів і зі сцени кажу, якщо Ярослав у залі, що він тут, прийшов мене підтримати. Я ціную підтримку Ярослава і відповідаю йому взаємністю.

— Трохи менше року тому ви презентували кліп «Сонце» разом зі своєю групою «Мой город», у якому головні ролі зіграли ваші найрідніші люди — донечка Ярослава і чоловік. Важко було вмовити коханого знятися у кліпі?

— Навпаки! Він дуже хотів знятися у кліпі і чекав від мене запрошення. Це була моя мрія, щоб і донечка, і чоловік разом зі мною стали часточкою цього кліпу. Він вийшов справжнім, щирим. Ярослав погодився, хо ча й не любить позувати, але знімальна група зробила все чітко і швидко. Наша маленька Ярослава гарно зіграла, жодного разу навіть не скривилася. Я боялася, що вона може злякатися, а вона повелася, як справжня актриса!

— Чула, що ваш чоловік Ярослав перед матчами за збірну не співає українського гімну. Іноді навіть опускає голову… Говорили з чоловіком на цю тему?

— Не хочу цього коментувати. Про те, що стосується кар’єри мого чоловіка, усіх футбольних тем, краще запитати у нього.

— Багато українських футболістів обирали собі дружин серед гімнасток, фігуристок і навіть журналісток. Ярослав Ракицький обрав фінансистку. Це була любов з першого погляду?

— Мабуть, він не ставив собі за мету одружитися з гімнасткою чи фігуристкою. Ми побачили одне одного і закохалися. Це було кохання з першого погляду. Хоча тоді ми не знали, хто є хто. Ярославу було байдуже, чим я займаюся. Ми любили одне одного, незалежно від статусу і займаних посад.

— Чоловік дарує вам квіти без прив’язки до певної дати чи тільки на день народження?

— Ярослав — романтик. Йому не потрібні приводи для того, щоб зробити мені приємне. От команда виграла матч, і він повертається додому з букетом

квітів. Запитую: «Це що, тобі вдячні вболівальники подарували?». Ні, каже, купив дорогою додому. Бо ми з Ярославою, за його словами, також його команда. І те, що ми вдома вболіваємо за нього і хлопців, для Ярика — велика підтримка. Він це відчуває кожної секунди. Ярослав любить робити мене щасливою. А недавно привітав мене і мою маму з Днем матері великими букетами квітів.

— Мабуть, у вас з чоловіком шалене кохання, якщо ви доньку назвали його іменем. Кому з вас належала ця ідея?

— Не можу зараз пригадати, хто першим це запропонував. Ми не мали наміру називати дитину на честь батька. Ярослава — дуже гарне ім’я. Красиво звучить — Ярослава Ярославівна Ракицька. Коли я сказала чоловікові, що мені подобається жіноче ім’я Ярослава, в Ярика не було інших варіантів. Коли у пологовому будинку у мене запитали, як записувати дитину, чоловік відразу сказав «Ярослава».

— Популярність до вас прийшла завдяки композиції «Здравствуй, мой город». В основу пісні лягли події на Донбасі, та трагедія, яка триває досі. Попри те, що любите Донбас, вам довелося його покинути…

— Час зарубцьовує рани, і мені вдалося трохи заспокоїтися і забути ті страшні моменти, коли довелося пакувати валізки і виїжджати з Донецька. Але коли ми з Іриною Білик поїхали у тур і виступали поблизу Донецька, приблизно за 30 кілометрів від міста, я знову пережила ті страшні моменти моєї біографії. Це — тяжко, боляче і несправедливо. Я плакала, страшенно хотілося заїхати у місто бодай на день. Хоча розумію, що життя триває, Всевишній дає нам сили, тож треба цінувати те, що маємо. Ми з чоловіком мріємо, щоб якомога швидше настав мир.

— Ви продали у Донецьку своє житло?

— Ні, не продали. Віримо, що ми туди повернемося.

— Там залишилися ваші батьки. Не плануєте їх забрати до Києва?

— Коли народилася Ярослава, мама перебралася до нас. Вона приїхала за три дні до пологів. Тішуся, що вона поруч, бо дуже мені допомагає. Тато живе не у самому Донецьку, у нього інша сім’я, там є діти. Мої батьки розлучилися, коли мені було 12 років.

— А батьки чоловіка?

— Батьки Ярослава живуть у Дніпрі.

— Чи правда, що ви з чоловіком допомагаєте жителям окупованого Донбасу?

— Не люблю цього афішувати. Для нас з чоловіком у пріоритеті завжди діти. Якщо хтось потребує допомоги, ми допомагаємо.

— Окрім маленької дитини, у вас вдома є ще одна «дитина» — велетенський собака породи маламут. Не страшно вам, що таке «телятко» може завдати шкоди вашій крихітці?

— О… це окрема історія. Ми з Яриком довго вибирали собі чотирилапого друга. Попри те, що планували і мріяли народити дитину, шукали собі собаку. Тому й обирали спеціально таку породу, щоб була охоронцем і другом для дитинки, а не агресором. Прочитали багато літератури на собачу тему. Серед усіх вподобали собі саме маламута, бо у них в крові закладена любов до дітей. Читала, цим собакам навіть залишали дітей для виховання. Насправді, це не собака, а такий собі добрий великий ведмідь Кеп, який, на мою думку, навіть муху не образить.

Але, зізнаюся, коли ми принесли Ярославу додому, Кеп страшенно ревнував. Він не розумів, чому на першому місці у нас з Яриком цей маленький згорточок, що пищить і плаче, а не він — великий і грізний на вигляд. Тренер, яка займалася з Кепом, нам порадила, щоб ми йому приділяли більше уваги, брали його на прогулянку, коли виходимо усією сім’єю на вулицю. Казала, щоб Кепу дозволяли заходити в дім, щоб він не почувався самотнім. З часом Кеп почав більше приглядатися до Ярослави, обнюхувати її… А тепер він її… боїться. Вона як на нього летить, він тікає в інший кут кімнати. Донечка може підійти і тицьнути пальцем Кепу в око чи потягати за хвіст. Він її любить, але я, попри те, що йому довіряю, боюся, що у пориві любові Кеп може стрибнути. Тому з метою безпеки ми їх наодинці ніколи не залишаємо.