«Я не ходжу в трусах, як Пікассо. Але, як і він, багато фотографуюся»

Українську художницю Зою Скоропаденко за кордоном знають більше, ніж на батьківщині. Торік вона приголомшила мистецький світ серією робіт «Торси». Оголені напівтіла, «моделями» для яких слугували… розморожені морепродукти з супермаркету  - восьминоги, кальмари - не залишають байдужими нікого, є у них щось моторошне…  Волею долі, у «лихих 90-х» випускниця Львівського нацуніверситету ім. І. Франка знайшла роботу у Князівстві Монако і відтоді творчо реалізовується на мистецьких просторах західного світу. Для втілення нового проекту  «Обличчя України» на декілька днів Зоя прилетіла на батьківщину. Один день провела у Львові - малювала портрет письменника Романа Іваничука. А потім - знову по всьому світу. За її пересуваннями ледь встигаєш відслідковувати по Фейсбуку…

…Сидимо у львівському кафе. Ця спокійна і якась маєстатична жінка - справжній енерджайзер. У ній немає жодного пафосу чи гордині. Щиро ділиться своїми здобутками-відкриттями в житті, професійними ноу-хау. Зоя не може без мистецтва — постійно робить начерки. Її не хвилює, що руки випацькала тушшю. Хвалиться новими японськими ручками для каліграфії. Усі по 20 євро, а одна -  аж 400 євро! Бо має лакований держак із золотом. Пензлі для каліграфії художниця пристосувала для створення швидких начерків. Малює місцевий вид — столики, парасольки, кавомани. З її сумки стирчать гілочки калини і чорноплідної горобини. «Повезу в Європу - хочу висадити на городі в мами, яка має шато у Франції, - пояснює, -  тамтешні сорти калини не дають плодів. Буде у нас «садок вишневий і калиновий коло хати»…

- Зоя, розкажіть про свій український проект.

- Це буде серія мультимедійних виставок з робочою назвою «Обличчя України, там буде відео, музика, живопис. Хочу демонструвати його в іноземних українських представництвах, щоб змінити сприйняття,  «картинку», України у світі. Зараз, у яке би українське посольство не зайшов, всюди бачиш одну «святу трійцю»: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Україну мають знати і з іншого  боку. Усі у світі знають Сильвестрова - дуже потужний композитор. До мене підходив японець, який сам вивчив українську мову і намагається читати в оригіналі Романа Іваничука. Люди, які цікавляться Україною, знають Ліну Костенко. Чому б не повісити їхні портрети в тих же посольствах, написати, що вони зробили? Це приверне людей до України, поширить інформацію про неї у світі. Чому зациклюватися тільки на мертвих класиках? Відібрала Хочу створити портрети дванадцятьох наших відомих сучасників, професіоналів своєї справи і гідних громадян. Письменник - Роман Іваничук, поет - Ліна Костенко, композитор - Валентин Сильвестров, актор - Ада Роговцева, спортсмен - Сергій Бубка, космонавт - Леонід Каденюк. Меценат - барон фон Фальц Фейн - він проспонсорував заповідник Асканія-Нова. Йому 103 роки, живе у Ліхтенштейні, погодився мені позувати.  Якщо Бубку не зловлю Києві, то зловлю його або у Франції, або в Монако.

Я цього року мала виставку у посольстві України в Японії. У нас був Чорнобиль, у них - Фукушіма. Ідея виставки: в наших країнах сталися катастрофи, але нам треба жити далі! Для цього проекту використала елементи поліської кераміки, вишиванок, і інкорпорувати їх з подібними народними виробами із зони Фукушіми. Працювала у спецфондах музею Гончара у Києві, в Етнографічному музеї.  Паралельно виникла ідея познайомити науковців із наших музеїв із японськими колегами. Наші кияни з радістю погодилися! Хочу зробити майстер-клас для японців щодо Петриківського розпису. Японці із великим зацікавленням прийшли подивитися на мою «чорнобильсько-фукушімську» виставку. Познайомилася з багатьма японськими майстрами, художниками, вони хочуть співпрацювати.

- Яка ваша «історія успіху» за кордоном?

- Я родом із Кривого Рогу. В ЛНУ Франка отримала  ступінь спеціаліста за фахом «міжнародна журналістика». Мені це дуже допомогло в житті - я знаю, що таке писати прес-релізи, кому їх відсилати. А також  допомогло те, що я вчила іноземні мови. Наш університет у цьому плані просто шикарний, там багато професіоналів-мовників. Вчила чеську, арабську, китайську, шведську… Неймовірно - мені через двадцять років знадобилася японська мова! Коли приїхала до Японії, через 2-3 тижні почала розуміти мову. Японці від цього просто у захваті! Шведська мова дуже мені допомогла. Ще студенткою я з Польщі  автостопом їздила на всі міжнародні конференції - до Португалії, Іспанії тощо, і дорогою вивчала мови.

У 1999 році я отримала ступінь спеціаліста і… мене вигнали з університету. Хотіла вчитися далі, йти на магістра, але одному професорові не сподобалося, що я занадто самостійна, їжджу без дозволу університету за кордон, сама домовляюся і роблю практику на польському телебаченні, вільно спілкуюся з закордонними студентами. Я показувала студентам поганий приклад. Мене всюди було багато. Дивно, що це вже не був радянський час, але порядки в «альма матер» були радянські. Хоча я вдячна тому професорові, що він мене вигнав. Я почала самостійно виживати. Мене  вигнали з гуртожитку, я не мала роботи. Бо наприкінці 90-х знайти роботу у Львові було неможливо. Перепробувала масу всього, але мене ніде не взяли. А потім раптом трапилася робота… у Монако. Далися взнаки мої студентські знайомства у  міжнародних організаціях, знання мов. Мене запросили в компанію, якій потрібен був медіа-консалтинг. Мій бос виявився класним мужиком - допоміг мені зробити «резидента» у Монако. Світ не без добрих людей. Мені так щастило і щастить на людей!

- За освітою ви журналіст, а малювати як почали?

- Малюю з п’яти років. Моя мама - професор музики, хотіла, щоб я була музикантом. Я вісім років грала на фортепіано у музичній школі, хоча ненавиділа гами. Потім навідріз відмовилася. Мама зрозуміла, що з мене не буде музиканта. Ходила в художню школу в Кривому Розі, там дуже подобалося. Вдячна усім своїм вчителям, бо ази треба знати. Хотіла поступати у Московську академію мистецтва. Але саме тоді усі наші гроші пішли на лікування родичів. А художнику потрібні гроші на фарби, матеріали. Тому я без екзаменів вступила в університет Франка. Журналісту гроші на матеріали не потрібні. У Львові працювала в декількох газетах. Була редактором університетської газети «Каменяр». Робила карикатури, гороскопи, портрети. Коли виїхала за кордон, з’явилася можливість займатися мистецтвом. Потроху почала малювати. Мене запросила виставитися маленька галерея в Монако. Потім ще хтось... Мене почали сприймати як художника.

- Як вам прийшло в голову малювати торси із… морепродуктів?

- У 2008 році у світі трапилася криза, багато хто збанкрутував. Я сиділа без зарплати, на останні гроші пила каву. Жила біля ринку у Монако і мене там знали. Давали каву у борг. Продавці з ринку давали різні продукти, які у них залишалися - картоплю, рибу. Одного разу рибалки дали мені декількох восьминогів. Я їх виклала вдома, дивлюся і думаю: вони такі гарні, треба з них натюрморт написати. Але захотілося креативності. Думаю, треба якийсь «вічний» сюжет. Зробила список «вічних» сюжетів у світовій історії мистецтва - найбільше було торсів! Починаючи від 6-го тисячоліття до нашої ери і досі - усі роблять торси. Геніально! Вирішила не «винаходити велосипед»: взяла класичні грецькі торси і осучаснила їх. Почала восьминогів викладати на папері у вигляді торсів, зробила етюди. Потім з’їла восьминогів…

Перші торси були жахливі,але потроху почало виходити. Мені так сподобалося! Потім гроші з’явилися. Купила у супермаркеті ще восьминогів, знову малювала торси. Потім виклала ці картини на свій веб-сайт. Знайомі перелякалися: «Забери, це жах, це не можна нікому показувати!» У Монако дуже консервативні смаки. Це нерухома «консерва», впаяна в камінь. Львів - справжній прогрес порівняно з Монако! Я забрала торси з сайту. Невдовзі мені написав художник із Англії: «Я бачив у тебе на сайті торси. Це геніально, навіщо ти їх забрала, я їх хотів комусь показати! Давай зробимо виставку в Лондоні!» Він знайшов галерею, допоміг з візою, перевезенням…

У Лондоні я виставилася у галереї біля Тейт Модерн - найбільшого музею сучасного мистецтва у світі.  Поруч - дуже відомий ринок - Боро Маркет. І саме в ту суботу, коли я виставилася, на ринок прийшов редактор дуже відомого світового арт-журналу Creative Review. Проходив повз і побачив у вікно галереї мої торси. Я навіть досі не знаю, як цей чоловік виглядає. І він поставив мої картини у спеціальний номер свого журналу. Журнал розійшовся за два дні по всьому світу - його неможливо було купити! На мене обрушилася злива  дзвінків - з Австралії, Японії, Америки - усі в захопленні! Знайшла у бібліотеці той журнал - там мої торси на другій чи третій сторінці! 

Були й скандали. Мене запросили виставитися з торсами у Раді Європи у Страсбурзі. Причому не хотіли ні моїх класичних натюрмортів, ні пейзажів. Я витратилася - винайняла машину, запакувала роботи, привезла у Страсбург, повісила. Зранку приходить посол - білий як крейда: «Треба знімати! Здається, скандал! Депутати скаржаться, як можна таке показувати?! (посол був за мене і ТОРСи, але...)». За мене навіть заступилися юристи з Суду по правах людини, який через дорогу від Ради, мовляв, де ж ваша демократія, якщо ви художника виганяєте? Дехто присікувався до моїх робіт. Спочатку закидали порнографію. Але де тут порнографія? Потім -  насилля. Але там немає насилля. Потім - насилля над тваринами. Але ж це тварини морожені, куплені в супермаркеті. Вирішили поки що не знімати, але якщо щось - одразу знімемо. Я сиджу у вестибюлі ніби з газеткою, а сама дивлюся, яка буде реакція. Заходять на виставку відвідувачі, дивляться, все нормально! Було море людей! Успіх! Друзі потім жартували — ех,  шкода, що тебе не вигнали, а то був би такий скандал! Половина глядачів кажуть, що мої торси - це геніально, половина - що це жах. І іншим кажуть: «Ти ще не бачив? Сходи, подивися, це такий жах!»

- Тобто ви живете тільки з роботи художника?

- Якщо мені треба гроші на заняття мистецтвом, а в мене їх зараз немає,  згадую, що я за фахом журналіст. Мені легше написати статтю в якийсь англійський журнал, заробити купу грошей і проплатити свої видатки, ніж шукати спонсорів. Не люблю шукати спонсорів і писати гранти (тим більше, не факт, що ти той грант отримаєш). Але хочу бути не просто художником, а щоб мене знали, щоб мої роботи висіли в музеях. Помилка багатьох художників у тому, що вони сидять у майстернях, думають, що всі їх знають, і чекають, поки в них хтось щось купить. Виставка в галереї — це тільки реклама тобі, а на рекламу треба витрачатися. Якщо щось і куплять, це просто бонус. Якщо сам не будеш себе розкручувати, жоден агент нічого не зробить. Агенти можуть допомогти, але ти маєш  бути Пікассо. Бо люди купують тебе, а не агента. Пікассо всюди ходив у своїх сімейних трусах і з усіма фотографувався. Так треба жити.

- І ви так живете?

- Я не ходжу в трусах (сміється. - Авт). Але з задоволенням фотографуюся - якщо мене хтось пізнає. Треба привертати до себе увагу. Треба щось робити в художньому плані, і щоб люди хоча б приблизно знали, як ти виглядаєш. Художник живе з замовлень - від приватних осіб, організацій, держави. Замовлення бувають різні. Наприклад, від якоїсь поважної інституції на кшталт ЮНЕСКО. Наприклад, зробити вітраж на все вікно, або статую. Бувають державні замовлення. Бувають приватні.

Мій чудовий чоловік, Клем, зараз буквально випхав мене за двері, щоб я летіла в Україну. Під кінець року стомлюєшся від поїздок, але якщо обіцяла, то треба їхати. Він майже щодня каже мені золоті слова: «Ніхто тебе не візьме в Країну Оз. Ти маєш сама пошити собі червоні черевички і сама піти в цю країну». Власне, я те і роблю — заробляю на ті червоні черевички, сама їх шию, сама їжджу, і маю надію, що сама в цю Країну Оз попаду. Тому не скажу, що я найпопулярніший художник. Але, мабуть, цього року найвідоміший художник України і Монако у світі. Про мене написали і зняли репортажі Бі-Бі-Сі, “Франс 2”, «Фігаро», «Франс прес», чотири найбільші журнали Франції. В Японії — радіо, телебачення, газети. По медійних «розкладах» — мене знають. Цього року зробила вже 15 виставок у світі. Залишилося ще 4. Уже починаю забувати де саме, треба записувати…

Мені так хочеться показати всім у світі Львів, Україну! З того часу, як я поїхала, Львів змінився на краще. І країна змінилася. У вас тут креатив «пре»! Європа була креативною в 90-х роках, а зараз це - «консерва». А тут у вас такі кав’ярні, різні агенції, такі модельєри шикарні! Звичайно, тут є проблеми. Але скільки проблем за кордоном! Наприклад, молодому дизайнеру дуже важко відкрити ательє — треба стільки дозволів, податків, що нам, українцям, і не снилося. А страховка, реклама. А бюрократія яка! Українська бюрократія — 15% від французької! А яка в Японії бюрократія! Обожнюю цю країну, але вся любов розбивається об їхню бюрократію. Хоча мені всюди легко. Якщо з повагою ставитися до культури кожної країни — всюди буде легко…

Довідка “ВЗ”

Зоя Скоропаденко народилася у Кривому Розі у 1978 році. Закінчила ЛНУ ім. І. Франка у 1999 р. (спеціальність “міжнародна журналістика”). Її запросили на роботу в Монако. Вирішила серйозно зайнятися мистецтвом. Стала учасником Арт-студії Музею сучасного мистецтва МАМАС у Ніцці, їй пощастило співпрацювати з такими метрами сучасного мистецтва, як Арман, Ернст Фукс, Роберт Раушенберг та інші. Скоропаденко стала членом Національної ради з мистецтва у Королівстві Монако. 2006-2007 - працювала у студії знаного мозаїчиста Налла Холліса, асистувала йому у створенні мозаїк для палацу Монако і музеїв США. У 2008 р. почала працювати над серією “ТОРС”. Через три роки серія була виставлена в Лондоні та отримала широкий розголос по всьому світу. 2009 - відкрила свою незалежну міні-галерею сучасного мистецтва La vitrine у палаці Ла Скала у центрі Монако, де виставляє як свої роботи, так і роботи сучасних художників з усього світу. 2011 — Уряд Монако надав їй  офіційний статус художника-живописця Князівства. Того ж року стала головним куратором виставки українських імпресіоністів у Європарламенті у Страсбурзі. 2012-13 - на пропозицію українських дипломатів роботи Скоропаденко були обрані мером Марселя для репрезентації  України на міжнародній виставці Consul’Art у Марселі.  2013 — підписала контракт з компанією — офіційним постачальником товарів князю Монако Альберту ІІ на створення дизайну для виробів із фарфору. 2014 — під егідою урядів Монако і Японії організувала благочинну акцію — візит у Монако дітей, які вижили після цунамі у Фукушімі. 2015 — персональна виставка “Чотири сезони” у Токіо, присвячену традиційним ремеслам територій Чорнобиля і Фукушіми. Цього ж року на одній із площ Фукушіма-Сіті буде встановлено скульптуру Скоропаденко The Hope — подарунок України на підтримку японських територій, що постраждали від цунамі. Цього року загалом відкрила 11 виставок — у Лондоні, Парижі, Монако, Японії, Італії. До кінця року заплановано відкриття ще 6-ти виставок — у Токіо, Фукушімі, Клермон-Феррані, Вашингтоні, Себоргу, Монако. Художниця живе і працює у Монако.