Місце зустрічі змінити не можна

Українські заробітчани у Лондоні спілкуються одне з одним здебільшого біля церкви.

Катедральний храм Пресвятої Родини у Лондоні. Цю будівлю українська громада придбала 1967 року. На великі свята тут збираються тисячі українців. Як зазначив настоятель храму владика Гліб Лончина, близько 90% парафіян тут – нова хвиля імміграції з України.
Катедральний храм Пресвятої Родини у Лондоні. Цю будівлю українська громада придбала 1967 року. На великі свята тут збираються тисячі українців. Як зазначив настоятель храму владика Гліб Лончина, близько 90% парафіян тут – нова хвиля імміграції з України.

Як розібратися у складній транспортній системі Лондона? Як зекономити час і гроші на проїзді? Скільки коштує житло? Де можна зустріти наших? Як нелегалові передати посилку в Україну? І як воно — вболівати за своїх футболістів у гостях? На ці та інші запитання я відповідав упродовж року свого заробітчанського життя у столиці Великої Британії.

Потрапивши до Лондона, я одразу відчув на собі проблему з орієнтуванням. Як не дивно, не варто звертати особливу увагу на назву вулиці, на яку вам потрібно дістатись. До прикладу, якась Merryland Road може бути як на заході, так і на півдні Лондона… Одного разу я їхав на роботу саме за назвою вулиці. Майже годину блукав довкола будинку з потрібним мені номером, намагаючись побачити когось із будівельників, аж поки зрозумів, що потрапив геть не туди, куди треба. Отож орієнтуватись потрібно не за назвою вулиці, а за пост-кодом, таким собі унікальним поштовим індексом. Найкраще використовувати пошукову програму на своєму гаджеті. Не уявляю, як можна в сучасному Лондоні їздити автівкою без навігатора…

Найлегшим і найдоступнішим видом пересування у Лондоні є метро. Труба (англійською tube), як називають метро місцеві, налічує 11 гілок, які перетинають одна одну у вузлових станціях. Щодня цим видом транспорту користується понад три мільйони людей. Ціна проїзду залежить від зон, через які ви проїжджатимете. Найдорожча — перша зона, а чим далі від центру, тим дешевший проїзд.

Для того, щоб скористатися транспортними послугами, слід купити собі картку проїзду, так звану ойстерку. Ви можете самостійно обирати форму її використання. Одноразову поїздку краще оплатити готівкою, поклавши певну суму на свою картку. Якщо ж їздитимете часто за одним маршрутом, то краще купувати проїзний на тиждень або й місяць, так звану тревелку, із зазначенням зон, які перетинатимете. Це дозволить вам у межах зазначених зон пересуватися будь-яким видом громадського транспорту. Добираючись на роботу, я намагався обминути дорогу першу зону. Це означало додаткові пересадки або ж подорож на “оверграунді”, тобто наземній електричці. Старожили Лондона називають цей потяг «ковбойським», адже той рухається відносно повільно.

На околиці Лондона або ж на відносно невеликі відстані я діставався автобусом. Найцікавіше було сидіти спереду на другому ярусі. Тоді я мав своєрідну безкоштовну екскурсію. Якщо ж не було можливості дістатися чимось із зазначеного, тоді залишалися лише поїзди, мережа яких у місті теж досить розгалужена. Отак кожного разу, маневруючи між вартістю, зручністю і витраченим часом, я добирався на роботу. Звичайний робочий графік триває з 8 до 17 год., із врахуванням двох півгодинних перерв («брейків») о 10-й та 13-й. За щастя вважалося, коли я діставався на роботу за годину.

Аби трохи зменшити час тих поїздок, багато хто із заробітчан намагався знайти житло ближче до роботи. Традиційні осередки перебування українців розташовані в основному на сході Лондона, у районі Страдфорда. Мої ж роботи були здебільшого у південно-західній частині  міста, тож після кількох місяців проживання на сході я  перебрався на захід. Загалом упродовж року я тричі змінював місця проживання.

Знайти наймане житло у Лондоні, навіть не маючи документів і не знаючи мови, набагато простіше ніж, наприклад, у Львові. Жодних маклерських послуг, плати за два тижні вперед і заїжджай!  Основними орендодавцями (лендлордами) для іммігрантів найчастіше стають вихідці із країн Балтії, поляки, румуни, індійці або ж свої легалізовані земляки. Українців радо приймають на квартири, інколи навіть в оголошеннях зазначають, що поселять українців. Чому? Українці законослухняні, стежать за чистотою, у разі необхідності самі ремонтують побутові прилади, платять без затримок.

Найдешевшим варіантом є «дабелка», тобто кімната на двох з усіма зручностями: побутова техніка, санвузол, Інтернет. Мені така оренда коштувала спочатку 60, а потім 70 фунтів на тиждень. У перших двох будинках я жив з українцями. В останньому випадку наше товариство розділяли двоє алжирців та інтернаціональна пара литовця й польки. За кілька місяців спільного проживання не пригадаю жодної значимої конфліктної ситуації.

Можливо, таке мирне співіснування тривало тому, що всі ми належали до одного суспільного стану — стану дешевої робочої сили, нехай і з різними ступенями легальності.

Поряд із робітничою солідарністю зростало й відчуття національної належності. Серед мільйонів індусів і афроанглійців, тисяч поляків і румунів якимось чином починаєш вирізняти українців. Утім, впізнати своїх буває не так вже й важко. Адже кодове привітання «Слава Україні!» в якомусь автобусі на сході Лондона звучить майже так само, як і на вулиці Львова чи Тернополя. Почувши рідне, мимоволі оживаєш, щось пробуджується в тобі, і ти радісно відповідаєш «Героям слава!». Свої! Того самого вечора ти прийдеш у своє помешкання, увімкнеш скайп і, щасливий, похвалишся рідним, що сьогодні в автобусі з тобою було багато наших…

Основним місцем зустрічі українців у Лондоні залишається церква на Бонд Стріт. Мені така нагода трапилася аж на третьому місяці перебування. Яким же невимовно великим було моє щастя, коли я почув голоси рідних пісень! Коли вперше переступив поріг цього храму, мені захотілося заплакати. Щось стиснулось у мені, і водночас було затишно. Ніби якась мрія стала реальністю… Наступного разу таких відчуттів уже не було.

У церкві, а точніше біля церкви, найбільше шансів зустріти когось із знайомих, а такі точно є. Власне, наші люди саме тут найчастіше призначають місце зустрічі. Тут обмінюються відомостями щодо робочих вакансій, житла, курсу валют і перевізників. Останні курсують доволі часто і можуть перевезти майже все, що потрібно. Фунт за кілограм – стандартний тариф, за яким працюють українські перевізники.

Але церквою дозвілля українського заробітчанина не обмежу­ється. У Лондоні є куди піти, щоправда, іммігранту це можна зробити здебільшого лише в неділю. Хтось бере участь у заходах, які організовує українська діаспора. Дехто воліє відвідати українські ресторани чи концерти виконавців з України. Мене навіть запрошували на літературні читання… Але найбільше запам’ятався похід на футбол. Минулого року до Лондона завітало київське «Динамо», яке в груповому раунді Ліги чемпіонів зустрічалося із місцевим «Челсі». В емігрантському середовищі одразу поповзли чутки про те, де можна дістати квитки. На жаль, потрапити в український сектор мені не вдалося. Однак в останню мить я таки дістав квиток на «Стемфорд Бридж»… і опинився наче в осиному вулику, серед англійців. Після забитого киянами гола я не стримався і радісно вигукнув, але тут же впіймав на собі сотні невдоволених поглядів. І хоч на мене ніхто не накинувся, в подальшому я намагався стримувати емоції… Раніше відвідати таку подію в Англії було моєю мрією. Але, сидячи на трибуні, спіймав себе на думці, що місцеві вболівальники трохи нудні. Вони поводилися наче в театрі: затамувавши подих, чекали, аби вибухнути оплесками чи гнівним гудінням відреагувати на рішення судді.

Інша справа — український сектор. Здебільшого було чутно саме наших земляків, які не затихали. Ніби остерігаючись сорому на своєму власному стадіоні, англійці час від часу затягували свою клубну мелодію. Утім, того вечора ми програли 1:2, і я був розчарований (2:1)… Але, повертаючись, повеселішав. Розфарбований синьо-жовтий натовп голосно викрикував українські гасла й співав рідних пісень. Часом навіть  можна було переплутати, хто тут у гостях…

Попередній матеріал можна прочитати ТУТ.