Ірина Фаріон: «Якщо переді мною є лайно, то чого маю його називати мармулядою»

Відома мовознавець – про свій шлях у політику, про «бізнесовий» парламент, освітянський і мовні закони та про гостроту своїх висловлювань.

“У неї шалена харизма! Студенти її обожнюють”, — ще років десять тому так коротко і ясно охарактеризував мені Ірину Фаріон міський голова Львова Андрій Садовий. З того часу Ірина Фаріон зробила карколомну політичну кар’єру і стала однією з найпомітніших політиків України. Одні її нахвалювали за стійкі політичні переконання (її можна вважати ідеологом ВО “Свобода”), інші ганьбили за контроверсійні та нищівні висловлювання. Вона ніколи не лізе за словом у кишеню, дає нищівні характеристики тим, хто, на її думку, заслуговує на критику. Через свої резонансні висловлювання не раз викликала на себе шквал обурення та несприйняття. Але з цього ніколи не робила проблеми. Нині каже, що у деяких випадках була зам’яка у своїх оцінках… В інтерв’ю “ВЗ” пані Ірина себе не зрадила. Принаймні “зам’якою в оцінках” точно не була.

«Політика сама відчинила двері в мою аудиторію»

— Політика у моєму розумінні — це окрема професія, а не хобі. Ваша професія — викладання. Ви насамперед науковець, мовник, педагог. Чому в якийсь момент вирішили змінити фах і піти у політику? Не вважаєте, що рішення змінити рід діяльності було помилковим? І чи не шкодуєте, що одного чудового дня вирішили стати народним депутатом України?

— Нема поняття професійний політик, хоча було б класно, якби таке було. Тоді людина повністю віддається тій справі і не живе у шпагаті, як я, розриваючись між депутатською діяльністю і науковою. Наука — моє покликання. Цього завжди хотіла. Ніколи не мріяла бути політиком чи громадським діячем. Політиками часто стають мимоволі, з болю, з протесту, а не з бажання. Так було і у моєму випадку. Так було і з Іваном Франком, і з Лесею Українкою. Вони ж творчі люди, але Леся Українка — засновник першої Соціал-демократичної групи в Україні. Іван Франко був співзасновником і Радикальної партії, і Національно-демократичної… Себе, Боже борони, не порівнюю з нашими світочами, просто кажу, як це було в історії. Так є в колонізованих етносах, які тривалий час не мали своєї державності. Я завжди була самодостатня у своїх переконаннях, і коли разом зі студентами з 1998 року почала робити виставку «Мова — твого життя основа», зрозуміла: те, що робимо, більше, ніж просто виставка. Одного разу сестра відомого журналіста Святослава Цеголка, яку я вчила, побачила плакат з цієї виставки і обурилась, сказала, що він не толерантний. Цей плакат і завів мене у політику. На ньому було написано: «Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?», намальовано потяг і стрілка у бік Росії. Цей плакат перетворив мої акції з лінгвістичних у політичні. Автором плаката була моя студентка Юля П’єцух. Він дуже сподобався іншим студентам, і вони зробили багато копій та розвісили по Львову. Це був, здається, 2003 рік. Ще за Медведчуків. За тим фактом проти мене порушили кримінальну справу, ніби розпалюю міжнаціональну ворожнечу.

— Чому на вас?

— Тому що я — автор проекту. Коли приймала залік, у студентську аудиторію зайшли два міліціянти і сказали, що у Галицький райвідділ міліції звернулися представники «Русского молодежного общества» із відповідною заявою. Усе це було на очах студентів. Так політика сама відчинила двері у мою аудиторію… До мене підійшов один студент, який зараз є директором архітектурного заповідника «Тустань», Василь Рожко, і порадив звернутися по допомогу до політичної партії. Залишив мені якийсь телефон. Це виявився номер Руслана Кошулинського. Вони організували мені прес-конференцію. Так вперше познайомилася з журналістами. Потім хлопці робили якесь віче у Львові, куди запросили і мене, щоб розповіла історію з цим плакатом. Олег Тягнибок показав на вічі цей плакат і розповів, що у Львові, а не у Луганську, переслідують викладачку, і… забув моє прізвище. Була коротка пауза, йому підказали, він продовжив. Тоді ми зібрали дуже багато підписів на мою підтримку, усі ректори підписалися. Щоправда, був кумедний випадок, коли один із проректорів Політехніки відмовився підписати, мотивуючи тим, що це заява львівської інтелігенції на підтримку викладача, а він не вважає себе представником інтелігенції. Маємо з ним добрі стосунки, але тоді це було і смішно, і гірко.

— Історія з плакатом закінчилась, і ви могли повернутися до свого викладацького життя. Але ви цього не зробили…

— Тоді зрозуміла: те, що роблю у студентській аудиторії, недостатньо, аби жити комфортно у нашій країні. В країні, де проти тебе відкривають кримінальну справу лише за те, що хочеш, аби слова «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» втілювались у життя. Тож коли ми запануєм? Коли «Свобода» йшла на вибори, телефонує мені Кошулинський і каже: «Ви йдете з нами на вибори». Я якраз визріла писати докторську дисертацію. Докторська — це як вагітність, це непросто. Це остаточне розуміння, що ти з наукою повінчався. Та Кошулинський переконував мене, що люди з такою системою мислення, як у мене, і повинні змінювати державу. Вони включили мене у першу п’ятірку. Тоді “Свобода” набрала 0,36 відсотка. А на наступних місцевих виборах у Тернополі ми вже взяли 36 відсотків. І тоді стрімко пішли до наступних виборів 2012 року. Чи шкодувала, що пішла у парламент? Ніколи! Звісно, для мене це було пекло. Зайшла у парламент з готовою, але не захищеною докторською. Тому розривалася у тому шпагаті, про який вже згадувала. Але я здобула колосальний досвід. Цей досвід дав пізнання і себе, і інших. Я би і далі залишалася такою романтичною, такою наївною…

«Немає такої глибини падіння і висоти злетів, як у політиці»

— Якою-якою? Ви ніколи не виглядали романтичною і наївною. Щодо вас прийнято вживати інші епітети — безкомпромісна, різка в оцінках…

— Те, що люди зовні бачать, далеко не те, як людина почувається. Даруйте, я вже у тому віці, що оцінка зовнішнього світу мене щоразу менше цікавить. Важливіше встигнути дати собі відповідь на цілу купу запитань. Студентське середовище часом дає відповіді на ці запитання: вони мене вчать не менше, ніж я їх. Але політика — це чи не найкращий підручник з людинознавства. Немає такої глибини падіння і такої висоти злетів, як у політиці. І немає такої оголеності, глибини цинізму і глибини жертовності, як у цій сфері. Це найбільш полярна форма буття людини. Коли у це потрапляєш, то розумієш, якою несамовитою є ця високовольтність. Щаслива, що це пройшла…

— Пройшли це без втрат? Маю на увазі, чи не було чогось такого, за що вам соромно у політиці? Можливо, пішли на якісь компроміси, про які тепер шкодуєте?

— Так, був один компроміс, від якого мене теліпає до сьогодні. Це голосування за Закон «Про вищу освіту». Автор закону — Гриневич. Хоч подавали його під пудрою громадських організацій. Громадські організації, як слушно казала Леся Українка, – це політичні партизани. За кожною стоїть відповідна політична партія. — Зараз знову розглядають закон про освіту…

— Це вже загальний закон. Тацит казав: «Що менше законів, то сильніша держава». Навіщо стільки законів про освіту? Кожен новий збиває з ніг попередній. А всі закони вкупі збивають з ніг Конституцію. У парламенті я з жахом побачила, що це якась кустарна мануфактура, яка на коліні штампує закони. Депутати за них голосують не читаючи. Бо деякі закони роздають нардепам за кілька хвилин перед голосуванням, а там може бути тисяча правок… Чи такий закон може бути якісним? Хіба може у нас бути якісним життя? Чи якісний соціум, коли не напрацьовані правила гри? Для чого потрібні окремі закони «Про дошкільну освіту», «Про середню освіту», «Про вищу освіту» і «Про освіту»?!

«Українська мова – державна, який тут може бути компроміс?!»

— Що конкретно вас не влаш­товувало у законі «Про вищу освіту»?

— Виші повинні давати якісну елітарну освіту. Щоб так було, треба студента, який не вчиться, відраховувати раз і назавжди. Цей закон не дозволяє відрахувати студента. Наприклад, я ставлю студенту низький бал, і його залишають на другий рік. Він через якусь лазівку на другий рік потрапляє не до мене, а до іншого викладача, який йому ставить те, що я б ніколи не поставила. Яких фахівців матимемо на виході? У нас була чудова модульна система, контрольні роботи. Зараз викладачам не оплачують перевірку контрольних робіт. Через недофінансування не маємо можливості контролювати студента. А студент потребує контролю. Кожен з нас потребує контролю. Нема стимулу вимагати від студента. Крім того, в закон «Про вищу освіту» введено право тестування мовами національних меншин. Якщо ваша дитина поїде у Польщу чи Німеччину, їй там дозволять тестуватися українською мовою? Ми тоді сварилися з Гриневич несамовито. Якщо у першому читанні було зазначено, що мова викладання у вишах державна, тобто українська, то у другому внесли зміну, що «мова викладання у вишах відповідно до закону Ківалова-Колесниченка». Хто вносить цю правку? Не лінгвіст, і навіть не політик. А генеральний директор підприємства «Мотор Січ», мільярдер, найбагатший депутат парламенту Богуслаєв. У мене був шок! Навіщо тоді голосували у першому читанні? Комітет підтримав таку правку (Гриневич була головою комітету, Фаріон — її заступником. — Авт.). Я категорично проти. Я проголосувала за цей закон у першому читанні передусім через цю статтю (про мову викладання.- Авт.). Гриневич каже: шукаємо компроміс. Українська мова — державна, який тут може бути компроміс?! Тоді формулюють так: «Мова викладання у вишах державна та інші». Я у розпачі. Я йшла в парламент з метою скасувати закон Ківалова-Колесниченка. Це був перший пункт моєї програми як депутата-мажоритарника. А виходить, що за моєї каденції вносять правку про допустимість у вишах інших мов. Що мені тепер, повіситися? Ніхто ж не зважатиме, що нас — меншість. Як маю з тим жити? Я реву у готелі. На другий день на фракції раджусь з Тягнибоком, що робити. Переконує, що треба закон підтримати, оскільки його подають під європейським соусом. Але там, кажу, є стаття, яка заперечує статус державної мови. Тоді ризикуємо і ставимо його на підтвердження. Що це таке? У першому читанні: «Мова у вишах — державна». 790-та правка Богуслаєва про інші мови. А ми хочемо підтвердити першу редакцію. За це має бути 226 голосів. Якщо 226 голосів не буде, тоді «Свобода» не буде голосувати за цей закон у другому читанні. Коли ми поставили правку на підтвердження, я з зали вийшла, щоб притупити пильність. Коли пішло голосування, залетіла у зал і проголосувала. На табло висвічує рівно 226 голосів. Це ми відбили, але в цілому це поганий закон…

— Ви згадували, що плакали у готелі. Це були єдині сльози під час депутатської діяльності?

— Ні, не єдині. Коли ми правку Богуслаєва поховали, вже плакала від щастя. І плакала, коли скасовували закон Ківалова-Колесниченка. Це було 23 лютого 2014 року. Тоді за скасування цього ганебного закону отримали 232 голоси. Чому запам’ятала цю цифру, бо коли ще за Ющенка голосували за визнання Голодомору геноцидом, то було 233 голоси. Тож можемо вирахувати, який у парламенті сегмент України, до якої міри колонізована нація. Бо парламент, хто би що не казав про фальсифікації, — це обличчя народу. Тоді плакала. А через тиждень, коли приїхала до Львова, мені зателефонував директор Інституту української мови Павло Гриценко і сказав, що Турчинов не підписав скасування закону. Мені торба з рук впала. Тоді пішла з шапкою по Верховній Раді і зібрала підписи для подання до Конституційного Суду. До речі, депутати від «Удару» не дали жодного підпису…

«Народ, який складає зброю ще до початку боротьби, програє»

— Чому Турчинов так вчинив? Що це було: страх перед Росією, комплекс меншовартості чи щось інше?

— Все разом. По-перше, він далекий від України. По-друге, розуміє, що мова — це кощієва голочка. Мова — це фундамент, це окремість. Їм не потрібна ця окремість. Крім того, Кличко відкривав до нього двері ногою і кричав, щоб не підписував.

— А Кличкові на чому залежало?

— Ви собі не уявляєте, що виробляв Кличко, коли ми валили пам’ятник Леніну! Бив себе у груди і згадував про діда… Це їхні переконання, їхній світогляд…

— Світогляд під впливом обставин та аргументів змінюється?

— Їхній світогляд не змінюється. Навіть за три роки війни з Росією.

— Ви часто через свої різкі формулювання викликали вогонь на себе, створили собі відповідний імідж…

— Я філолог, тому речі звикла називати своїми іменами, а не загортати у папірчики. Якщо переді мною є лайно, то чого маю його називати мармулядою. Інакше слова знецінюються. Тоді не можу називати себе філологом. Якщо у нас війна, а влада це називає АТО, то я, як філолог, не можу мовчати. Як маю вчити студентів правильних слів, чітких визначень? Підміна понять починається з підміни слів. Конфуцій казав: “Якщо щось неправильно називаєш, то неправильно робиш, якщо неправильно робиш, то опиняєшся в хаосі”. Якщо переді мною чоловік, якого ненавиджу, то чого маю казати, що до нього нейтральна…

— Чи завжди треба йому це казати?

Можна промовчати. — Можна. Але якщо ти науковець, то завжди маєш правду казати. Я зійшлася в двох іпостасях — політичній і науковій. Політична іпостась — це суцільна мімікрія, а наука — це факти, інакше вона не існує. Можливо, тому так різко на все реагувала. Вважаю, ще була зам’яка.

— Чим теперішній парламент принципово відрізняється від попереднього?

— Попередній був антагоністичним. І це було позитивом. Антагонізм додає сили. Коли ми в парламенті кричали «українська!», а у відповідь «регіонали» тупали ногами і кричали: «фашисти», то це лише заводило. З того антагонізму народилися іскри Революції гідності. Зараз народити революцію ой як тяжко.

Ми психологічно розстріляні. Одна річ розстріляти фізично — народяться інші. А вилікувати психологічні рани набагато важче, ніж фізичні.

— Думаєте, потрібна ще одна революція? Може, наразі досить…

— Ми психологічно до неї не визріли. Щодо оцінки нинішнього парламенту, то охарактеризувала б його одним словом — «болото». Він не рухає країну вперед.

— Попередній не був «болотом»?

— Попередній був парламентом війни. У ньому засідали два антагонізми. Опозиції вдалося об’єднатися, знайти точки дотику. Ми різні ідеологічно, але розуміли, що жоден з нас самостійно побороти Януковича не зможе. А зараз у парламенті торгують, бізнесують. Це клуб бізнесменів, а не парламентаріїв.

— І мене дивує, що після Революції гідності до Верхов­ної Ради потрапило так багато бізнесменів. Близько 50 депутатів приходять у парламент просто потусуватися. У голосуваннях участі не беруть, навіть до сесійної зали не заходять, обмежуються кулуарами і буфетом. Чому люди їх вибрали, а вас ні?

— Бо українці змучились і не хотіли далі боротися. Народ хотів припинити стрілянину. Особливо Львівщина. Їх можна зрозуміти… Точніше, не зрозуміти, я таких речей не розумію, а пояснити. 21 труна приїхала під час Майдану на Львівщину. Це приголомшило. Думаю, виборець Львівщини вирішив, що це треба припиняти. У Порошенкові побачили миротворця. Народ, який складає зброю ще до початку боротьби, програє.

— Але ж виборець підтримав таких, як Парасюк…

— Це радше виняток. Але ж Парасюк не є ідеологічною людиною. Вийшов на сцену Майдану, покричав… Хто, до речі, його туди пустив? Сцену ж ретельно охороняли… Не випадково туди вийшов. Все це ще з’ясується, як з’ясувалося про Яроша, який 20 лютого ходив до Януковича. Це та істота, яка говорила, що Україна не має вступати у НАТО.

«Савченко – це троянська кобила»

— Що думаєте про Надію Савченко?

— О Боже! Це троянська кобила, яку Вітя Медведчук одягнув у вишиваночку. У Москві їй футболки з тризубами носили. Класне шоу показали наївнякам. Якщо народ після Майдану проковтнув, що кум Путіна — Медведчук — один із переговорників і входить у так звані Мінські домовленості та має прямий літак Київ-Москва, то яка проблема втулити Надєжду.

— Але вона себе швидко спалила…

— Вона мала працювати на Європу: розповідати, що тут громадянська війна, що треба миритися і домовлятися.

— Хто серед українських політиків для вас є авторитетом, людиною, якій би ви із задоволенням потиснули руку?

— Яке складне питання… Є речі, які можна оцінити лише на віддалі. Лише геніальна людина може визначити велич чи ницість когось у цю хвилину.

— З ницістю простіше…

— Ну, так. Мені не випадає хвалити своїх побратимів. Хоча теж є різні…

— Звичайно. Маю на увазі з інших політичних сил…

— Нема. Не бачу серед них державників.

— А з молодих? Хто буде виводити країну з нинішнього стану?

— Ми всі будемо виводити. Ще не знаємо, хто це буде. Чомусь думаємо, що хтось має це зробити. А я думаю по-іншому. Це повинна зробити я. І так має думати кожен українець. Народ когось викине на поверхню. Свого часу викинув на поверхню провідників — Коновальця, Бандеру, Міхновського, Конашевича-Сагайдачного…

— Який лідер потрібен зараз Україні? Якими якостями має бути наділений?

— Має мати націєцентричний світогляд. Такий світогляд, який має лідер, що очолює Польщу, Угорщину…

— Вам подобаються такі лідери? Вони ж схильні до авторитаризму?!

— Мені подобаються лідери, які працюють в інтересах своїх націй. Але і Польща, і Угорщина вже пройшли етап формування як нації, а ми ще як нація не сформовані. Мене може не задовольняти теперішній лідер Польщі Качинський (голова правлячої партії. — Авт.), але він задовольняє поляків. Якщо наш президент під час інавгураційної промови переходить на російську мову, коли йде війна, і це вперше в історії незалежної України, не можу його вважати українським президентом. Я тоді на знак протесту вийшла з зали. Це були ще одні мої сльози розпачу. А пам’ятаєте новорічну ніч, коли він звернувся до українців російською? Де ви бачили, що нація, яка хоче вийти зі стану колоніалізму, послуговується мовою країни, яка зробила її колонією?!

«Закон Ківалова-Колесниченка скасують лише тоді, коли Порошенко дасть відповідну вказівку Конституційному Суду»

— Повернемося до скандального закону Ківалова-Колесниченка. Конституційний Суд явно затягує з прийняттям рішення. Чому?

— Тому що це і є найважливіше питання. Україна деколонізується тоді, коли тут запанує українська мова. Усе впирається у двох суддів, які є квотою президента. Баулін і Вдовіченко. Порошенко їх не змінює тому, щоб вони ухвалювали потрібні йому рішення. Нема дзвінка з Банкової. Це винятково позиція Порошенка. Для мене це ще одне свідчення, що він не український президент. Пам’ятаєте, у липні 2014 року Порошенко вніс страшний проект закону про зміни до Конституції (143 стаття). Йдеться про зміни в статтю про місцеве самоврядування: право змінювати статус мови місцевим органам влади. Вже мовчу, що закон про особливий статус Луганської і Донецької областей утверджує лише російську мову. Там про українську не йдеться. То яка ж це Україна, якщо там не буде української мови?

— Яким буде рішення Конституційного Суду?

— Яку вказівку дасть Порошенко, так і проголосують. У нас немає незалежного суду.

— Яку вказівку дасть? Який ваш прогноз?

— Дасть вказівку скасувати закон лише тоді, коли буде відчувати тиск громадянського суспільства. Якщо на всіх рівнях буде йти боротьба за українську мову.

— У Верховній Раді зареєстровано одразу три законопроекти про державну мову. Як їх оцінюєте?

— Законопроект 5556, який зареєстрований у грудні 2016 року (автори Ярослав Лесюк та Ігор Васюник) дуже класний, найкращий з трьох. Там введено поняття корінної нації — українці і кримські татари. Тобто якщо йдеться про преференції мовам, то лише українській і кримськотатарській. У законі усе виписано досконало, він стислий, має якихось 20 сторінок. Єдине, чого там немає, це покарання, на зразок мовної інспекції, що є у двох інших законопроектах. Закон 5670 — це, по суті, наш закон, який у попередньому парламенті зареєстрували три опозиційні сили — «Свобода», «Батьківщина» і «Удар». Цей закон написав Сергій Головатий з групою людей. Працював над ним 20 років. Погодився його нам віддати за умови, що опозиційні сили домовляться між собою. І назвав людей, з яким готовий співпрацювати щодо цього закону. Від «Батьківщини» Бондаренко і Яворівський, з «Удару» — Матіос, бо там більше не було з ким говорити, і від «Свободи» — Іллєнко і Фаріон. Три фракції цей закон презентували 21 лютого 2013 року. Звісно, шансів його ухвалити не було. Максимум мали би 170 голосів. Він навіть не зайшов на обговорення в комітет, бо не було з ким обговорювати. І ось нинішня влада, щоб загасити позитивну хвилю від розгляду закону Ківалова-Колесниченка у Конституційному Суді, викинула на поверхню списаний у нас закон 5669, але вже з номером 5670 і зі зміною концепційних речей: запровадженням мов національних меншин у навчальний процес! Відтак він повторює закон Ківалова-Колесниченка. Крім того, у цьому законі з 59 статей приблизно у половині поряд з державною вживається «інша мова». У шістьох статтях поряд з українською пишуть мова національних меншин. І, увага, називають цей закон «Про державну українську мову». Така цинічна обгортка-обманка! Позиція комітету ВР: напрацювати спільний закон, а не спиратись на владний законопроект 5670, що продовжує закон Ківалова-Колесниченка.

— Пані Ірино, плануєте повернутися у політику?

— А я з неї й не йшла. Я так просто зброї не складаю. Я поновила сили і не збираюсь перекладати те, що маю зробити, на плечі когось іншого.

Фото автора