Пройдуся Рішельєвською, зверну на Дерибасівську…

Враження від прогулянки центральною частиною Одеси.

Щоб мати творче натхнення, потерла Ісааку Бабелю ніс...
Щоб мати творче натхнення, потерла Ісааку Бабелю ніс...

Пізнати місто за один день неможливо. Тому «я вам не скажу за всю Одессу, вся Одесса очень велика». Але центральною частиною міста я прогулялася. І зробила висновок, що Одеса дасть фори Львову.

Ми, львів’яни, звикли, що наше місто – пуп туристичного бізнесу. Натовпи туристів, які з задертими головами оглядають наші старовинні, гарно відреставровані будиночки на площі Ринок, спонукають нас мати про рідне місто таку високу думку. Але порівняно з Одесою Львів – мале пиво. Можливо, за креативністю Південна Пальміра і поступається місту Лева. В Одесі справді дуже мало, як для її багатої і специфічної історії, оригінальних тематичних кав’ярень і ресторанів, але туристично привабливих місцин тут відчутно більше. У Львові туристу достатньо півдня, щоб “намотати” кілька кіл по центру та піднятися на Високий замок. Ще півдня допитливий турист може витратити на екскурсію Личаківським цвинтарем. Решту часу проведе у широко розрекламованих концептуальних закладах на кшталт “Криївки”, “Мазох-кафе”, “Майстерні шоколаду” чи “Копальні кави”. Туди справді цікаво зайти, подивитися, випити пива чи кави і зробити фото на пам’ять. Гастрономічні екскурсії по Львову стали не менш популярними, ніж історичні. Для екскурсоводів вони ще й значно вигідніші, ніж традиційні. Бо власники закладів часто платять гідам своєрідний гонорар за те, що приведуть групу туристів саме до них. Це, як правило, десять відсотків від рахунку. В Одесі ж є де розгулятися гостям міста. Тут однією Дерибасівською не обійдешся…

Отже, стартуємо з вулиці Рішельєвської. І наше перше фото – біля пам’ятника Ісааку Бабелю. Ідея спорудження пам’ятника належить відомому сатирику Валерію Хайту. Встановили бронзову скульптуру в 2011 році, і вона вмить стала одним зі знакових місць для туристів. За традицією, вони до золотого блиску натерли Бабелю ніс, коліно, вказівний палець і олівець, яким замислений письменник якраз щось збирається писати…

Неподалік цього пам’ятника – один з найпопулярніших ресторанів Одеси “Городской рынок еды”. Точніше, це кілька ресторанів, що оселилися під одним дахом. Наші одеські знайомі, які нещодавно побували у Львові, дуже хотіли показати нам саме цей заклад. У Львові вони були у Театрі пива, що на площі Ринок, і ще тоді казали, що в Одесі є подібний заклад, але “ще кращий”. Він справді подібний за формою, але не за змістом. “Городской рынок еды” – це шість барів і тринадцять кафе в одному двоповерховому приміщенні колишнього комерційного банку. Оскільки ми були там після потужного сніданку, то нічого не замовляли, лише подивилися. Хоча тепер, переглядаючи фотографії, які там зробила, шкодую, що не скуштували смаженого ската, глося чи восьминога, яких смажать прямо при тобі… Нічого, іншим разом.

Тінь Пушкіна обурила багатьох одеситів.

Вулиця Рішельєвська впирається у знаменитий Одеський оперний театр. Ось вже він красується на горизонті. Неподалік театру, на перетині вулиць Дерибасівської та Рішельєвської, під ногами на бруківці помічаю силует. Ні-ні. Тут нікого не вбили. Цей силует мені видався знайомим. Та це ж Олександр Сергійович Пушкін! Точніше, тінь Пушкіна. Відкрили цей оригінальний пам’ятний знак 2013 року. І одразу ж здійнявся галас. Частина одеситів почала обурюватися з приводу такого незвичного арт-проекту, мовляв, як це – топтатися по Пушкіну, це образа пам’яті великого поета. Але з часом протести стихли, а місце стало черговою цікавинкою для туристів. Чому тінь поета розмістили саме тут? Можливо, тому, що Олександр Сергійович згадав одеський театр у своєму романі “Євгеній Онєгін”?

Нарешті ми дісталися Оперного театру, який вважається перлиною міста. Мені він нагадав діадему, яку одягають красуням або нареченим на голови. Асоціація з нареченими, мабуть, не випадкова, бо біля Оперного завжди багато весільних кортежів і наречених. Тут розташований центральний РАГС, який прославився завдяки кільком фільмам. Взагалі, Одеса вважається найбільш кінематографічним містом в Україні. Хоча Львів тут може позмагатися за першість…

Якщо підійти до головного входу театру і стати до нього спиною, то очима натрапляєш на стелу героїв Радянського Союзу. Вона була споруджена у 1967 році. Там закарбовано майже сто прізвищ одеситів – героїв СРСР. У 1991-му ця традиція припинилася і меморіал занепав. Оновили стелу в 2011 році. Зараз виглядає як “нова копійка”.

Йдемо далі. Одесити хочуть показати нам Сад скульптур, розташований у дворику Літературного музею. По дорозі звертаю увагу на цікавий пам’ятник – скульптуру Лаокоона з синами, розташовану перед фасадом Одеського археологічного музею. За легендою, Лаокоон був жерцем Аполлона, троянцем, що застерігав земляків проти вводу до Трої дерев’яного коня від греків. Але боги, зацікавлені в падінні Трої, наслали на нього та його синів двох змій…

Сад скульптур – одне з найцікавіших місць в Одесі. Вхід платний – 55 гривень, але воно того варте. Тут розташовані іронічні міні-скульптури знакових одеських персонажів. Від знаменитого героя анекдотів Рабіновича до символічної композиції «Одеса-мама», що зображає огрядну жінку, яка тримає на руках “дітей” – Деволана, Рішельє, Ланжерона, Воронцова і Дерибаса. Скульптура спирається на трьох китів – медицину, торгівлю і мистецтво. Одна з найоригінальніших скульптур Саду – «Пам’ятник прийдешньому одеському генію». На ній у незвичному вигляді зображені знамениті літератори Гоголь, Пушкін і Бабель – в образах птахів. Їхні погляди спрямовані на золоте яєчко, з якого повинен ось-ось вилупитися новий літературний геній Одеси…

Сфотографувавши усі міні-скульптури, йдемо далі. Нарешті дісталися міської ради (колись тут була міська біржа), розташованої на Думській площі – найменшій площі міста. Тут молодь гасає на велосипедах, ледь не збиваючи перехожих з ніг. Наші одеські друзі показують на вікна кабінету одіозного мера Труханова. До нього ставлення одеситів неоднозначне. Усі його вважають бандитом, родом з буремних 90-х. Але при цьому кажуть, що місто пильнує…

Ось так виглядає легендарна Одеса-мама.

Спиною до міської ради стоїть погруддя Пушкіну. Від нього до пам’ятника Дюку простягся знаменитий Приморський бульвар, така собі одеська “стометрівка”, по якій люблять гуляти і одесити, і туристи. Тут грають вуличні музиканти, гуляють молоді мами з візочками, на лавках відпочивають пенсіонери… Звідси добре видно море і порт. А ще висотну будівлю готелю “Кемпінські”. Перший п’ятизірковий готель в Одесі, розташований на Морвокзалі, мали відкрити ще у 2001 році. Але через звинувачення начальника порту Миколи Павлюка у корупції (порту належало 80% у готельному проекті) запустити будівлю в успішну експлуатацію так і не вдалося. Ось і стоїть “мертвим вантажем”, як своєрідний символ чи пам’ятник корупції в Одесі.

Нарешті ми дійшли до пам’ятника Дюку де Рішельє та до легендарних Потьомкінських сходів. У 1803 році Рішельє став градоначальником, а потім генерал-губернатором Одеси. Саме за його правління місто перетворилося на великий торговельний порт. Тому одесити його так шанують і вважають засновником міста. Хоча з формального погляду це неправильно. Коли Бурбони повернули собі трон, Дюк виїхав у Францію, де став прем’єр-міністром в уряді Людовіка XVIII. Коли граф Ланжерон дізнався, що Дюк помер, звернувся до населення з проханням зібрати кошти на спорудження пам’ятника своєму попереднику.

Це був перший пам’ятник у місті. Нині це найбільш знакове місце Одеси, де завжди натовпи туристів. Зробити знимку біля Дюка майже неможливо, охочих сфотографуватися так багато, що одні заважають іншим. Але без світлини біля Дюка і на тлі Потьомкінських сходів ми, звичайно, не залишилися…

Пам’ятник Дюку – найбільш впізнаваний символ Одеси, куди неодмінно приходять усі туристи. Звідси можна іти на всі чотири сторони: або до морського вокзалу Потьомкінськими сходами, або у зворотному напрямку – до скандально відомого пам’ятника Катерині ІІ, або далі по Приморському бульвару до палацу графа Воронцова, або ж повернутися до пам’ятника Пушкіну.

Ми, звичайно, вертатись не будемо (кому цікавий наш попередній маршрут, читайте статтю у минулому тижневику), тож рушили далі Приморським бульваром до однієї з архітектурних перлин міста – Воронцовського палацу. Та, на жаль, розглянути знамениту споруду не вдалося, бо вона вся у риштованнях – на реставрації. Багато років розкішний палацовий комплекс з бельведером графа Михайла Воронцова, одного з генерал-губернаторів Одеси, перебував у жалюгідному, майже аварійному стані. Нікому не було до нього діла: ані за радянської влади, ані вже за незалежної України. І ось, як бачимо, нарешті руки дійшли і до цієї занедбаної візитівки міста. Сподіваюсь, наступного разу мені таки вдасться побачити цю унікальну споруду у всій її красі…

Виходимо на Тещин міст, який з’єднує Приморський бульвар з бульваром Жванецького. Це пішохідний міст, з якого відкривається вид на море, точніше, на морську гавань. Але я на цей вид вирішила довго не задивлятися. Того дня був сильний вітер, і залізобетонний міст без проміжних опор відчутно вібрував під ногами, як кажуть фахівці, “грав”. Мені ця «гра» не дуже сподобалась, тому намагалися пройти ним якнайшвидше.

Міст збудували в 1968 році, він наймолодший у місті. Спочатку планували назвати Капітанським, або Комсомольським (так колись називався бульвар, розташований поруч). Але прижилась народна назва. Чому Тещин? Є кілька версій-легенд. За однією – через свою довжину (“довгий, як язик тещі”). За іншою, більш популярною, міст вирішив побудувати керівник обкому Михайло Синиця, у якого начебто на іншому боці жила улюблена теща, яка смачно готувала млинці. Оскільки ходити в обхід було далеко, то збудували короткий шлях. Правда, родичі Синиці стверджують, що це все вигадки, але народу ця версія до душі. З часом на мосту почали з’являтися маленькі замки – в такий спосіб молодята «скріплювали» своє кохання. Ключ від свого замка кидали у море. За кілька років замків стало так багато, що вони почали загрожувати руйнуванням моста. Тоді комусь спало на думку спорудити біля моста металеву інсталяцію «Закохане серце». Саме туди і перекочували замки подружніх пар. Відтак вдалося і міст розвантажити, і гарну весільну традицію зберегти. Зараз серце так рясно обвішане замками, що на ньому не видно «живого місця». Поруч з Тещиним мостом є маленький Міст закоханих. Усі пари на ньому неодмінно фотографуються. Ми з чоловіком не стали винятком…

Оскільки погода почала псуватися, подальша прогулянка тривала у прискореному темпі. Від Тещиного моста вийшли на вулицю Гоголя і наткнулися на незвичний будинок – так званий Шахський палац. Збудував його для себе не шах, а польський шляхтич, зерновий магнат Зенон Бжозовський. Але шах у ньому жив – в 1909 році там оселився Мохаммед Алі – перський шах, який  втік з Ірану від революції. Відтоді місцевий люд і охрестив палац «Шахським». Хто нині там хазяйнує, знайомі одесити не знали. Донедавна був банк. Нині будинок виглядає безлюдним. Можливо, чекає на нових господарів-шахів?..

Праворуч від Шахського палацу розташований бульвар Жванецького (до 2009 року Бульвар мистецтв). Гріх було не пройтися. Та якщо чесно, то назвати цей закуток бульваром – надто голосно. Місцеві кажуть, це найбільш затишне місце в Одесі. Мені він видався недоглянутим, зі старими, давно не ремонтованими сходами… Можливо, влітку тут справді гарно, але пізньої осені він навіював хіба нудьгу. Зрештою, крім металевої таблички з написом «Бульвар М. Жванецького», тут ніщо не нагадує про живого класика. Я запропонувала повернутися і вже йти на Дерибасівську, але наші провідники сказали, що мусимо пройтися далі, бо там цікавий пам’ятник – хабару. Таке не могло не заінтригувати. Думала, це щось сучасне, приурочене до нинішнього часу. Та хабар – поняття вічне. Це символічний пам’ятник у вигляді апельсина з відрізаною частиною – сектором, де розмістили фігуру російського імператора Павла, що розглядає привезений з Одеси фрукт.

Історія пам’ятника така. Після смерті Катерини ІІ її спадкоємець Павло І повністю припинив фінансування Одеського порту. Як наслідок, головна діяльність міста – торгівля – припинилася. Одеса опинилася на межі банкрутства. Місто почало занепадати. Як рятувати Одесу? Як задобрити імператора? Кмітливі одеські купці знайшли вихід. Вони відрядили до Павла І делегацію з трьома тисячами апельсинів із Греції. Імператор дуже любив помаранчі, тим паче їх привезли наприкінці зими… 1 березня фінансування міста було відновлено. Одесити тріумфували. Якщо Рим врятували гуси, то Одесу свого часу – апельсини. До речі, на багатоповерховому будинку біля цього пам’ятника побачила квартиру, де, мабуть, живуть найпатріотичніші одесити. Один поверх, де розташована чиясь квартира, був пофарбований у національні синьо-жовті кольори. Якби це побачила у Львові, Тернополі, Києві чи навіть Дніпрі, не звернула б уваги, а в Одесі таке впадає у вічі. Бо, ніде правди діти, тут мало чого українського. Уся історія міста, відображена, зокрема, у більшості пам’ятників, пов’язана з Російською імперією (про величний пам’ятник Катерині ІІ я розповідала в одній із попередніх публікацій. Розмовляють тут переважно російською мовою, українську можна почути хіба що від туристів). Навіть вивіски і назви вулиць, як правило, російською мовою. Тому такий острівець українського патріотизму звертає на себе особливу увагу.

Але ми повертаємося на вулицю Гоголя і швидким кроком йдемо у напрямку легендарної Дерибасівської. По дорозі бачимо багато гарних будинків. Увагу привертає Будинок з атлантами. Це ще одна візитівка міста. Зображення двох атлантів, що тримають зоряне небо, Всесвітній клуб одеситів обрав собі за емблему. Цей будинок часто показують у фільмах, які знімали в Одесі. Взагалі, архітектура центральної частини вражає своєю красою. Тут немає однакових чи просто нецікавих будинків. Чи не кожен – маленький архітектурний шедевр. Щоправда, чимало з цих шедеврів – занедбані. Найбільше шокував стан будинку, де жив Гоголь. Це, по суті, руїна, біля якої – купи сміття. Виглядає як знущання з пам’яті великого письменника, на честь якого назвали вулицю.

Нарешті, зробивши чимале коло, оминувши пам’ятник Катерині ІІ, пройшовши вулицею Катеринівською, ми дісталися Дерибасівської. Це широка пішохідна вулиця, яка, здається, живе своїм, дещо відокремленим від інших вулиць центру Одеси, життям. Тут справді особлива атмосфера. Хоч ми добряче втомилися від прогулянки, і Дерибасівська була такою собі фінішною прямою нашого пішого марафону, але, ступивши сюди, отримали «друге дихання». Недаремно саме ця вулиця вважається душею Одеси. Тут безліч кафе і ресторанів. Хоч надворі листопад, але ще працювали літні тераси. Вирішили сфотографуватися біля пам’ятника ще одному знаменитому уродженцю Одеси – Леоніду Утьосову, що ніби відпочиває на лавці. Та щоб зробити фото з легендарним одеситом, треба почекати. Охочих не бракує.

Перед нами до Утьосова присіла до знимки дівчинка років дев’яти. У цю ж секунду до неї підбіг хлопець, який пропонує фото з ручними голубами. Поки бабця дівчинки настроювала фотоапарат, хлопець одного голуба посадив дитині на голову, іншого – на руку. Дівчинка трохи злякалася птахів і завмерла. Бабця розгубилася, але зробила кілька фотографій. «З вас 60 гривень, – безапеляційно заявив господар голубів. Таке нахабство мене обурило. Кажу хлопцеві, що ніхто не просив садити голубів дитині на голову і руку, мовляв, він не має права вимагати ці гроші. Але бабця вже вийняла гроші з гаманця. «Усі хочуть заробити», – ще й виправдовувала ловкача.

Зрештою, Одеса без шахраїв і аферистів була б не Одесою. Однак цей дрібний інцидент аж ніяк не зіпсував враження від міста. В Одесу неодмінно хочеться повернутися, бо має неймовірну привабливість, особливий магнетизм. Здається, скільки б містом не гуляв, все мало. Якщо ви досі не побували у «перлині біля моря», якомога швидше плануйте цю поїздку! Чому б вам не зустріти там Новий рік?!

Фото автора