92-річна чернівчанка всю вулицю засадила магноліями

На вулиці Естонській у Чернівцях росте три десятки екзотичних дерев. Пані Валентина Проданчук заохочує всіх сусідів мати їх у себе на подвір’ї

У столиці Буковини і для самих  чернівчан, і для гостей міста  з’явилася ще одна  туристична родзинка: вулиця, засаджена магноліями. Деякі її мешканці навіть пропонують перейменувати Естонську на  вулицю Магнолій.

На самому початку вулиці, на одному з подвір’їв, у всій розквітлій красі – два великі дерева магнолії. Трохи далі –  маленький кущ. На іншому подвір’ї – величезна магнолія. Біля інших будинків розквітлі  магнолії визирають на вулицю. Найстарішій магнолії на Естонській – 31 рік, вона росте на подвір’ї пані Валентини. На вулиці – майже 40 дворів, і в 30 із них росте магнолія.  Тих магнолій, які вдалося побачити з вулиці, ми налічили 15.

Пані Валентині Проданчук (на фото) – 92 роки, але вона активна та енергійна. Саме  вона  “заразила” мешканців Естонської ідеєю висаджувати на своїх подвір’ях квітучі дерева. Розводить саджанці і всім, хто живе поруч, роздає, як жартує,  у примусовому порядку. Пані Валентина 56 років пропрацювала лікарем, її діти та внуки – теж  лікарі. У свої роки  жінка не сидить на місці: обробляє грядки, багато ходить пішки, бо вважає це основою доброго здоров’я, допомагає волонтерам.

— Свою магнолію, яку мені подарував сусід, я посадила у 1986 році, —  розповідає пані Валентина Проданчук. — Мій перший внук своїми ручками тримав ту маленьку гілочку… Тепер це величезне дерево. Саме з дітьми ми і вирішили: “Будемо вирощувати магнолії та засадимо ними всю вулицю”. Хоча вирощувати їх не так легко, три роки треба чекати. Зараз на нашій вулиці   – до 30  магнолій, і у всіх – різний вік. Є ще дуже маленькі, які ледь цвітуть. Я зробила такий парничок для них. Треба чекати рік, аби вони прийнялися, а потім викопати та пересадити в інше місце, щоби був добрий корінь. Я хочу забезпечити  всю вулицю магноліями. Як  помру, то мої діти це зроблять.

Валентина Іванівна народилася на Хмельниччині, а приїхала у Чернівці  1945 року і вступила до медінституту, який  щойно відкрили у Чернівцях.

— Після п’яти років мого  щасливого дитинства,- розповідає пані Валентина, — у  1930 році  розкуркулили бабцю, і на її садибі створили колгосп. Потім були 1932-33-й роки – посуха і неврожай. Влада забирала всі продукти, жінки ховали за пазухами кукурудзяну муку. У 1937-му прийшла друга біда:  репресовували  патріотів України, розстріляли  мого батька. Усіх дружин репресованих відсилали на Донбас, а нас, дітей, називали ворогами народу.  Мама поїхала на Донеччину, а через півтора року повернулася. У 1941-му – війна. Німці окупували наше село. Виловлювали  молодь із собаками і відправляли на роботи у  Німеччину. Біля села був глибокий яр, і  ми там ховалися.  А коли у березні 1944 року  звільнили  село, прийшло це найбільше щастя: ми могли спати спокійно. Хоча легше не стало.  Ми з братом орали колгоспне поле, бо треба було щось їсти. Та й  фронт вимагав…

На Буковині Валентина Іванівна зустріла свого чоловіка, він був інженером. У них народилося троє дітей. У пані Валентини – п’ятеро внуків і четверо правнуків.

— У мене вдома назбиралося трохи вовняних речей, — пояснює жінка. — Я їх розпустила, а інша жінка із донькою зв’язала 70 пар шкарпеток для наших воїнів на передовій. Один хлопець розповідав, що, коли було дуже холодно, вони ті шкарпетки натягали на руки і грілися.

На запитання про рецепт свого активного довголіття пані Валентина відповідає так:

— Скільки прожити – це Бог дає. А ось  щоб прожити з чистою совістю, не треба  людям мстити. Як хтось сказав, помста є благородною справою лише в одному випадку  – при захисті батьківщини. Як і брехня є благородною, лише  коли лікар підбадьорює хворого…