Передплата 2024 «Добрий господар»

92-річна чернівчанка всю вулицю засадила магноліями

На вулиці Естонській у Чернівцях росте три десятки екзотичних дерев. Пані Валентина Проданчук заохочує всіх сусідів мати їх у себе на подвір’ї

У столиці Буковини і для самих чернівчан, і для гостей міста з’явилася ще одна туристична родзинка: вулиця, засаджена магноліями. Деякі її мешканці навіть пропонують перейменувати Естонську на вулицю Магнолій.

На самому початку вулиці, на одному з подвір’їв, у всій розквітлій красі — два великі дерева магнолії. Трохи далі — маленький кущ. На іншому подвір’ї — величезна магнолія. Біля інших будинків розквітлі магнолії визирають на вулицю. Найстарішій магнолії на Естонській — 31 рік, вона росте на подвір’ї пані Валентини. На вулиці — майже 40 дворів, і в 30 із них росте магнолія. Тих магнолій, які вдалося побачити з вулиці, ми налічили 15.

Пані Валентині Проданчук (на фото) — 92 роки, але вона активна та енергійна. Саме вона “заразила” мешканців Естонської ідеєю висаджувати на своїх подвір’ях квітучі дерева. Розводить саджанці і всім, хто живе поруч, роздає, як жартує, у примусовому порядку. Пані Валентина 56 років пропрацювала лікарем, її діти та внуки — теж лікарі. У свої роки жінка не сидить на місці: обробляє грядки, багато ходить пішки, бо вважає це основою доброго здоров’я, допомагає волонтерам.

- Свою магнолію, яку мені подарував сусід, я посадила у 1986 році, - розповідає пані Валентина Проданчук. - Мій перший внук своїми ручками тримав ту маленьку гілочку… Тепер це величезне дерево. Саме з дітьми ми і вирішили: “Будемо вирощувати магнолії та засадимо ними всю вулицю”. Хоча вирощувати їх не так легко, три роки треба чекати. Зараз на нашій вулиці — до 30 магнолій, і у всіх — різний вік. Є ще дуже маленькі, які ледь цвітуть. Я зробила такий парничок для них. Треба чекати рік, аби вони прийнялися, а потім викопати та пересадити в інше місце, щоби був добрий корінь. Я хочу забезпечити всю вулицю магноліями. Як помру, то мої діти це зроблять.

Валентина Іванівна народилася на Хмельниччині, а приїхала у Чернівці 1945 року і вступила до медінституту, який щойно відкрили у Чернівцях.

- Після п’яти років мого щасливого дитинства,- розповідає пані Валентина, - у 1930 році розкуркулили бабцю, і на її садибі створили колгосп. Потім були 1932-33-й роки — посуха і неврожай. Влада забирала всі продукти, жінки ховали за пазухами кукурудзяну муку. У 1937-му прийшла друга біда: репресовували патріотів України, розстріляли мого батька. Усіх дружин репресованих відсилали на Донбас, а нас, дітей, називали ворогами народу. Мама поїхала на Донеччину, а через півтора року повернулася. У 1941-му — війна. Німці окупували наше село. Виловлювали молодь із собаками і відправляли на роботи у Німеччину. Біля села був глибокий яр, і ми там ховалися. А коли у березні 1944 року звільнили село, прийшло це найбільше щастя: ми могли спати спокійно. Хоча легше не стало. Ми з братом орали колгоспне поле, бо треба було щось їсти. Та й фронт вимагав…

На Буковині Валентина Іванівна зустріла свого чоловіка, він був інженером. У них народилося троє дітей. У пані Валентини — п’ятеро внуків і четверо правнуків.

- У мене вдома назбиралося трохи вовняних речей, - пояснює жінка. - Я їх розпустила, а інша жінка із донькою зв’язала 70 пар шкарпеток для наших воїнів на передовій. Один хлопець розповідав, що, коли було дуже холодно, вони ті шкарпетки натягали на руки і грілися.

На запитання про рецепт свого активного довголіття пані Валентина відповідає так:

- Скільки прожити — це Бог дає. А ось щоб прожити з чистою совістю, не треба людям мстити. Як хтось сказав, помста є благородною справою лише в одному випадку — при захисті батьківщини. Як і брехня є благородною, лише коли лікар підбадьорює хворого...

Схожі новини