«Я Захарченко з Макіївки, але в «Айдарі» мене прийняли як свого»

Донеччанин розповів, як на Майдані вирвався  від «беркутівців», як згодом волонтерив, воював і як зустрів своє кохання.

Захар із координатором “Волонтерської сотні” Світланою Сидоренко.
Захар із координатором “Волонтерської сотні” Світланою Сидоренко.

Більш як два роки тому я прийшла у  «Волонтерську сотню Львова», що діє у стінах  Львівського військового шпиталю. Кілька поверхів хірургічного відділення, переповненого пораненими, кожному з яких, щонайменше, потрібна увага. Посилки на схід.  «Граніт науки» доводилося гризти по ночах (тоді я щойно вступила на факультет журналістики НУ “Львівська політехніка”).Тому сьогодні заходжу у крихітну кімнатку «Сотні», що на прохідній шпиталю, як у свій другий дім.

Дівчата-волонтерки метушаться, пакують посилки, складають речі, роздають бійцям найнеобхідніше. На стелажах стоси одягу, обабіч двох волонтерок — численні коробки. Тут же й координатор “Волонтерської сотні” Світлана Сидоренко (нещодавно з іншими волонтерами отримала з  рук президента П. Порошенка орден “За мужність” ІІІ ступеня), як завжди, заклопотана. Каже, у шпиталі роботи непочатий край, хлопці бортами ледь не щотижня прибувають із прифронтових госпіталів. Світлана постійно кудись телефонує, час від часу перемовляючись із незнайомим мені  військовим, який  якось розмістився на кріслі посеред цього “гуманітарного хаосу”. Берці, військові штани, темна арафатка — переді мною учасник бойових дій.

Крадькома запитую у дівчат, хто це. Знизують плечима: «Ніби Захар звати, буде у нас лікуватись. Він — не з говірких». Нарешті сама звертаюся до бійця: «Ми у кімнатці два на два метри вже надто довго, аби не познайомитись». Замість відповіді простягає мені паспорт зі словами: «Ви не повірите одразу, тому ось, читайте». А там — Захарченко Віктор Олександрович. Місце народження — Макіївка, Донецька область. «Отакої! Чи, бува, не родич одіозного ватажка самопроголошеної “ДНР”?»  «Ні, не родич. Про те, що у мене “особливе” прізвище, не задумувався до 2014 року, — починає розмову Захар (тепер розумію, що це його фронтове псевдо). — Саме тоді почали виникати різні проблеми із прізвищем. На Майдані, коли мене схопили «беркутівці», всі документи забрали. Тому за місяць, вже в «Айдарі», ніхто повірити не міг, що я — Захарченко. Хто ж допустить уродженця Донецької області з таким прізвищем, ще й без документів, до

служби в добробаті? Але мене прийняли як свого. Командир на свою відповідальність взяв, повірив. З того часу Захар — моє друге ім’я, бойовий позивний».

Про себе Захар розповідає стисло, без пафосу. Мовляв, нічого цікавого, працював будівельником, пішов на Майдан, став добровольцем. Зауважую, його телефон не замовкає — дзвонять побратими, дружина,  капелан… Хочуть отримати хоч якісь дані про самопочуття Віктора. А він відмахується, мовляв, дрібниці, з ним завжди все в порядку. Поки розмовляє по телефону, розпитую про нього Світлану Сидоренко. Вона розставляє крапки над «і», характеризуючи бійця: «Зустрілись ми вперше на Майдані, у Жовтневому палаці. Командир сотні «УПА» попросив медиків вивозити звідти поранених. Захар був одним із янголів-охоронців з цієї сотні, вивозив людей. Потім його схопив «Беркут». Добу ми не знали, де він і чи взагалі живий. Потім повернувся — побитий, змордований. Такі хлопці, як він, що не отримали жодної нагороди, жодного ордена, заслуговують їх найбільше.»

Сам “айдарівець” про кількагодинний полон на Майдані розповідає без емоцій: «18 лютого, вирвавшись від «тітушок» на Арсенальній, я побіг до Жовтневого. Там були всі мої документи. Вже на підступі до палацу побачив, що біля головного входу скупчились «беркутівці». Про паспорт я й думати забув, у голові було тільки одне — вивести звідти всіх наших людей. Піднявся на третій поверх, спускав поранених донизу. Там же мене й схопили. Далі все наче у поганому сні: мене опускають у цокольне приміщення, я бачу десятки «беркутів», відчуваю удари ніг на своєму тілі. Не знаю, скільки часу це тривало. Обірвалось усе голосом якогось командира: «Не трогайте!». Після кількох годин на підлозі підвалу мене направили у Дарницький райвідділ міліції. Там я сподівався хоч на якийсь діалог. Після запитання: «А сколько вам платят?» розповідати про ідеї, про хлопців, які загинули, вже не бачив сенсу. Але жити хотілось. Тому це була ніч довгих дискусій. Врешті-решт мене відпустили. Не тому, що не було за що мене тримати, а тому, що їм не хотілось займатись «какой-то ерундой».

Хлопці з Майдану, з якими він стояв пліч-о-пліч, залишились друзями й досі. Світлана Сидоренко вже за кілька місяців була на “передку”, возила посилки бойовим батальйонам, «Айдару» в тому числі. «Цей зірвиголова, — усміхається волонтерка, — з 2014 року по всіх «гарячих» точках на сході України». Навіть після осколкового поранення в ногу боєць возив по зруйнованих обстрілами районах Луганської області дитячі суміші та памперси в дитбудинки та садочки. Розвозив усе самотужки, мовляв,  волонтерам небезпечно на передовій. Запитую, що ж вберегло його за стільки часу в зоні бойових дій? «Ви вірите в ангела-охоронця? — дивиться мені просто в очі. — Моїм охоронцем було моє сумління. Воно мене й вберегло».

Ще одним оберегом, про який із теплотою розповідає цей незворушний воїн, була його дружина Неля. Повільно розгортає бережно складений папірець — свідоцтво про шлюб. А там — справжня “географічна карта кохання”. Він — з Донбасу, вона — уродженка Російської Федерації, шлюб взяли у Тернопільській області, де жив і працював Віктор до війни. З Нелею познайомилися на Майдані, вона допомагала медикам, була біля Віктора весь час. Коли почалася війна, Віктор пішов у 24-ту окрему штурмову бригаду «Айдар», залишивши Нелю на мирній території. Був поранений: під час п’ятигодинного нічного мінометного обстрілу  осколок влучив у п’яту. Поки видужував, кілька тижнів не міг виходити на зв’язок. Потім Неля зізналася, що саме в ті тижні зрозуміла: вона не хоче відпускати його від себе більше ніколи. Оскільки Віктор фронт залишити не міг, Неля вже за кілька тижнів опинилась в «Айдарі». А далі були Щастя, Луганськ, Красний Луч, Сєвєродонецьк, Бахмутка… Торік  у червні пара одружилася. Запитую, що ж планує робити Захар після лікування в шпиталі. «Буду повертатись на схід, до своїх побратимів. Моя Неля досі там. Наша війна ще не закінчилась…».